Верхні гілки майже торкалися ліній електропередач натягнутих між будинками. Яблуня пустила два товстих пагони, які розходилися в різні боки. Третя товста гілка йшла в бік і закінчувалася за сусідським парканом. Саме з цієї гілки Євген стрибав у сніг. Тоді він мріяв стати парашутистом.
Яблуня була чимось на кшталт талісмана. Всі хто приходив у гості обов’язково фотографувався на її тлі. Навесні вона нагадувала велику білу хмару, яка опустилася з небес на землю. А восени вона скрипіла і видавала різні звуки від кожного подиху вітру. Цю музику охрестили, яблуневою серенадою. Євгенова мати часом бурчала на батька:
— Володю, коли ти спиляєш цю негідь?
— Ти, що люба, яка ж це негідь? Це ж наш родовід. Подивись, ось цей пагін — ти, а цей — я.
Десь в жовтні Євген кликав однокласників збирати яблучка.
Першою приходила чорноока Галинка. Слідом — Володя. Пізніше за всіх, як завжди з’являлася Віра, помахуючи своїм портфелем:
— О! Хлопці, ви вже тут?
Галинка уїдливо помічала з дерева:
— Ну так, Вірочко, ти ж живеш найдалі.
Хоча Віра жила ближче за всіх.
— Галино, у мене купа справ.
— Яких ще справ? На дивані валятися?
Так із жартами справа рухалася вперед. Потім кожному з трудівників давалося по відру яблучок.
З решти плодів робили повидло і домашню наливку — «Карпівку».
Але частина ранеток залишалася пташкам. Нашестя пернатих наступало восени. Тільки горобці цвірінькали круглий рік. Синички ж прилітали з першими холодами. Вся округа наповнювалася їх трелями:
— Ців-ців-ців.
Прилітали чечітки з червоними головами. А взимку — червоногруді снігурі, які мирно гойдалися на гілках, мов ліхтарики.
Євгенові згадувалося дитинство, коли він займався ловом птахів. На пташиному ринку йому придбали клітку. У початкових класах він навчався у другу зміну. Мама прибігала на обід, гріла картоплю і примовляла:
— Коли ж ти почнеш їсти, як всі люди? Скільки можна харчуватися однією тільки картоплею?
А Євген мовчки наминав картопельку і уважно дивився у вікно, де на опорному стовпі стояла його клітка. За увесь час було спіймано лише двох горобців.
Однак від синиць не було відбою. І начебто вони хитрі, і обережні, але ловилися досить таки легко. У неволі вони не жили. Розбивали дзьоби об прути клітки. Тому Євген їх відпускав. Снігурі ж навпаки до неволі ставилися спокійно — головне, щоб була їжа. Коли відкривалися маленькі дверцята клітки, то снігурі, покружляють по кімнаті і добровільно повертаються до своєї нової домівки.
Та це все справи минулих днів. Тепер замість клітки на яблуні висіла велика годівниця і птахи прилітали, не боячись бути спійманими. Та й їв Євген тепер не тільки картоплю, а все що давали. І тільки яблуня, як і раніше наспівувала свою неповторну серенаду.
Автор: Yevhen Karasʹov.
Фото ілюстративне.
