Коли Юля увійшла у кабінет, я трохи остовпіла. Вона була така, як і раніше, доглянута, симпатична, але цього разу без компанії шкільних подруг та без зухвалості в очах. Я її взяла на роботу, а вона почала залицятися до мого чоловіка. Я випадково помітила з вікна, як Юля відверто вішається йому на шию.
Мій робочий день почався, як завжди, із кави та перегляду нових резюме. Я давно працюю менеджером з підбору кадрів у компанії й моя робота часом приносить справжнє задоволення. Та цього ранку, коли я гортала резюме кандидатів, у мене ледь не випала чашка кави з рук.
Юлія Воронцова, ім’я, яке змусило мене зупинитися й уважно дивитися в екран. Здається, це та сама Юля, яка була королевою нашого класу. Я нервово посміхнулася. “Цікаво, чи пам’ятає вона мене?”
Ніби вчора це було, як я сиділа на останній парті, а Юля разом зі своєю командою “подруг” — пихатими дівчатами з багатих родин показувала мені, де моє місце в ієрархії школи. І як я тоді плакала, коли вони порвали мою нову сумку, яку мені подарувала мама на день народження, й закинули її у сміттєвий бак.
“Отже, пані Юліє”, — подумки промовила я, — здається, доля вирішила трохи пожартувати.
До співбесіди я була абсолютно готова. Коли Юля увійшла у кабінет, я трохи остовпіла. Вона була така, як і раніше, доглянута, симпатична, але цього разу без компанії подруг та без зухвалості в очах. Вона сіла навпроти мене, і я бачила, як вона на мить завмерла, впізнавши мене. Її очі заметушилися, але вона швидко підняла підборіддя, як і раніше.
Я усміхнулася якомога приязніше й вирішила розпочати розмову спокійно.
— Отже, Юліє, чим ви займалися останнім часом?
— Ну, я закінчила університет, працювала у компанії свого батька, але, час іти своїм шляхом, – відповіла вона, намагаючись додати голосу впевненості.
— О, розумію, — кивнула я. — Значить, вирішили почати з нуля, так би мовити?
— Так, —- вона відповіла сухо, мабуть, відчувши іронію у моєму тоні.
І ось настав момент, якого я чекала. Тепер була моя черга і я не могла стриматися від легкого сарказму.
— Світ, виявляється, маленький та круглий, Юлю, — сказала я, ледь приховуючи усмішку. — Ти пам’ятаєш, як ти зі своїми подругами “жартувала” наді мною? А як порвала і викинула мою сумку у смітник?
Юлія здригнулася, а на її обличчі промайнув рум’янець.
— Це було давно. Ми всі робимо дурниці в молодості, — промовила вона, намагаючись видати байдужість, але руки її нервово гралися з краєм папки.
— Звичайно, Юлю, — усміхнулася я. — Тепер ти влаштовуєшся до мене на роботу. Що, твоєму батькові набридли твої вибрики і тепер заробляти собі на життя доводиться самій?
Вона намагалася зберегти спокій, але я бачила, як нервує. Я підсвідомо насолоджувалася цією ситуацією. Мені захотілося трохи посилити ефект.
— Юлю, ти ж розумієш, що на цій посаді треба багато працювати і не тільки позувати, — я сказала, хитро усміхаючись. — Звісно, я розумію, що ти багато чому навчилася, особливо у частині командної роботи?”
Юля, здається, не знала, як реагувати на мої слова. Її впевненість зникала просто на очах.
—Так, я розумію, це буде нелегко, але я готова працювати, — промовила вона тихіше, ніж зазвичай.
— Ну що ж, — я зітхнула. — Дивно, як життя влаштовує такі зустрічі. Але ми дамо тобі шанс. Подивимось, чи варте було те все знущання над іншими того, де ти зараз опинилася.
Вона дивилася на мене з таким виразом, ніби не вірила власним вухам. Напевно, очікувала, що я буду мститися або відмовлю їй прямо тут.
— Тобто, ви мене берете? — вона засяяла несподіваною радістю.
— Так, Юлю. Але пам’ятай, тепер ми в одному човні і тут кожен працює на результат, — нагадала я, злегка піднявши брову.
З полегшенням зітхнувши, вона вийшла з кабінету. Ще трохи і я б розсміялася. Доля справді виявилася іронічною. А я тепер була тим самим керівником, якого вона колись зневажала. Таке несподіване задоволення було варте всіх зусиль, які я доклала, щоб досягти успіху.
Наступні кілька тижнів були дуже цікавими. Юля старалась з усіх сил, адже знала, що я бачу кожну її помилку. А я ж, у свою чергу, робила все, щоб дати їй відчути, що у цьому офісі немає місця для пихатих «принцес». І як же весело було спостерігати за її трансформацією, коли вона, мабуть, усвідомила, що більше немає привілеїв.
Одного разу вона зупинилася біля мого кабінету з купою паперів, нервово переминаючись з ноги на ногу.
— Чи можу я попросити вашої допомоги?
— О, звісно, Юлю. Тепер же ми одна команда, — я відповіла з усмішкою.
Ми разом розв’язали робочі моменті і я відчула, що всі спогади про минулі образи розсипалися, наче старі листи, що вивітрюються на вітрі. Я зрозуміла, що врешті-решт, мабуть, обидві ми отримали життєвий урок.
Тільки наші офісні пригоди на цьому не завершились. Юля почала залицятися до мого чоловіка, який займався логістикою. Він працював у сусідньому приміщенні, тож ми з ним бачилися тільки вдома. Я випадково помітила з вікна, як Юля відверто вішається йому на шию, обіймає та натякає на стосунки. Мій Валерій тоді поставив її на місце, але я не забула про її витівку. Викликала її у кабінет й поставила ультиматум: або старанна робота, або звільнення. Вона не очікувала такого від мене та й не знала, що Валерій мій чоловік.
Юля звільнилася через три місяці. Хоча заява була за власним бажанням, проте вона зізналася, що закохалася у мого чоловіка. Оскільки вона не звикла програвати, то буде боротися за “своє щастя” але за межами роботи. Тепер я розумію, що моє бажання її провчити, взявши на роботу, може для мене погано скластися у майбутньому. Але я твердо знаю, що свого не віддам й зроблю все, щоб мій з Валерієм шлюб був міцним та щасливим.
