З майбутньою свекрухою, Ганною Олексіївною, та її молодшою дочкою, Олею, я познайомилася ще до весілля, але мимохіть. Ми встигли сказати один одному лише кілька слів – привіталися, і на цьому все. Потім нам із моїм нареченим, довелося їхати у справах.
Вони обидві здалися мені тоді нормальними людьми, і я навіть зраділа — не буде в мене всіх цих сумних історій про свекрух та рідню чоловіка
Не дарма кажуть, що перше враження оманливе.
Вже на весіллі вони мене неприємно здивували. Ми влаштували масштабне весілля, на яке запросили найближчих родичів. Моя рідня зробила нам багато дорогих подарунків: дядько по батьківській лінії подарував гарний холодильник, бабуся з дідусем — пральну машину, а тітка по материнській лінії — телевізор. Чоловік любив пограти у відеоігри, тому телевізору зрадів найбільше.
Все це вони, зрозуміло, не тягли до ресторану, а й тітка, і дядько пообіцяли привезти свої подарунки самостійно. Нам залишалося тільки з’їздити за пральною машиною до бабусі з дідусем, але за такими подарунками можна було хоч на край світу вирушити. До того ж, у техніці мій дядько розбирався чудово, він допомагав обирати подарунки і решті.
Ну а фінальним сюрпризом став подарунок від моїх батьків — двокімнатна квартира у хорошому районі. Я людина емоційна, тому, пищала на радощах, повисла у тата на шиї, поки чоловік дякував за такий щедрий подарунок мою маму.
Зі сторони чоловіка родичів було менше і подарували вони переважно гроші в конвертах. Вже після весілля я виявила, що суми там були дуже малі, навіть третину банкету ними було не покрити. Ну а Ганна Олексіївна разом із Олею подарували нам дешевий сервіз.
— Від нас обох, — з гордістю сказала свекруха.
Щиро кажучи, сервіз мене засмутив. Те, що мало грошей подарували, нічого, але непотріб я терпіти не могла. Що мені робити з цим сервізом? Хтось у наш час взагалі п’є чай із порцелянових чашок із блюдечками, накладає салати у салатниці з рожевими квіточками?
І для краси не поставиш, видно, що матеріал неякісний. Ще ці трояндочки. У мене була подруга, яка обожнювала сервізи і збирала їх, так що подарунок свекрухи та зовиці я вирішила передарувати їй. Не найцінніший екземпляр, але все краще, ніж викинути. Запитуватимуть, куди поділа — розповім зворушливу історію про подругу-колекціонерку.
Хоча щось мені підказувало, що вони не цікавитимуться долею свого подарунка, явно зробленого без душі. Сервізом Ганна Олексіївна та Оля вирішили не обмежуватися. Як подарунок вони піднесли мені свою цінну думку.
— Ну, і що це за подарунок? — незадоволено говорила Ганна Олексіївна мені на вухо, поки ми розглядали фотографію телевізора з його характеристиками. — Згорить через місяць. Треба вміти техніку вибирати, а не будь-що дарувати.
— Це мій дядько обирав, — невдоволено сказала я. — І в техніці він розбирається краще від вас, Ганно Олексіївно.
Вона мою репліку пропустила повз вуха і продовжила гудіти. І кавоварка від моєї двоюрідної сестри погана, довго не пропрацює, і пральна машина неякісна, ось у них вдома стоїть просто чудова!
— Так би нам подарували таку, — ляпнула я.
Але ті, ніби й не зрозуміли, почали розповідати вигадані на ходу байки про важливість сервізів у будинку молодят: нібито це хороша прикмета, яка сприяє довголіттю шлюбу.
А свекруха все перебирала вголос різні дорогі бренди, нарікаючи на те, що мої родичі не спромоглися подарувати нам мікрохвильову піч за всі гроші світу.
Мене подарунки влаштовували. Та не просто влаштовували — я була щаслива отримати їх. Ми з чоловіком будемо позбавлені необхідності в терміновому порядку купувати побутову техніку, необхідну для дому і зможемо зайнятися інтер’єром, підганяючи його під себе. Ну, а якщо Паші захочеться брендовий телевізор для своїх відеоігор — придбає сам, коли у нас з’являться на це вільні гроші.
Забігаючи наперед, скажу: подарована нам техніка чудово працює досі.
Я вже зрозуміла, що дружби у мене з ріднею чоловіка не вийде, тому з полегшенням зітхнула, коли торжество добігло кінця. Проте Ганна Олексіївна разом із Олею і не думали залишати нас у спокої.
Не встигли ми почати обживатися у новій квартирі, як вони вже були на порозі — у гості прийшли, квартиру дивитися.
— Наступного разу попереджайте про візит заздалегідь, — сказала я, навіть не намагаючись приховати невдоволення. – Я гостей не любила, особливо непроханих. – Цього вечора я маю інші плани.
— Оце привітала на порозі, – протягнула свекруха. – хоч у дім запроси, чаю запропонуй. Не до тебе прийшла, до чоловіка твого.
Свекруха спробувала зайти в квартиру, але я стояла на порозі. Ми збирались на гостину, я була вже одягнена і ми спізнювались. Ніхто нікуди не зайде та ще й без попередження.
— Я готовий, – мовив чоловік виходячи з кімнати, – О, мамо! ой. а ми вже йшли. Ну нічого, заходьте. Що ж робити.
Я ж нікого нікуди впускати не збиралась:
— ми йдемо, так що вибачте.
Сцена вийшла неприємна, бо свекруха нікуди йти не збиралась, а мій чоловік стояв і не знав. як бути: виходити, чи чекати, доки мама із сестрою зайдуть у квартиру.
— Ти що, не господар у домі. – запитує свекруха. – Чого вона нас не пускає.
— Господар у цьому домі один. – сказала я тій жінці. – І я перед вами стою. Так що вибачайте – наступного разу з попередженням приходьте, а нині ми зайняті.
Чоловік нічого не сказав і вийшовши зі мною, поїхав не на свято на яке ми спізнювались, а у дім матері. Сказав, що дуже на мене образився, адже я вчинила вкрай неправильно.
Але в чому моя вина, поясніть? Непрошені гості повинні зайти бо вони так хочуть? Чи якщо ти мама мого чоловіка, то я тобі повинна годити і в очі світити? ну от скажіть, ви б впустили їх?
Головна картинка ілюстративна.
