Я – вітчим…
Коли мені було близько року, мої батьки розлучилися. Справи давно минулих днів… Мама дуже швидко, якщо не відразу, вийшла заміж і моїм “татом” став інший дядько. Мій батько, справжній батько, завжди був поруч. Я про це писав в попередньому пості, але зараз не про нього.
Пам’ятаю як мама “виховувала” мене, не словом, звісно, щоб дядька я називав “татом”. Цей же дядько, до слова, не був самим класним чи чарівним батьком мрії, моєї довіри заслужити він і не намагався, з мамою теж бувало по-різному. Я пам’ятаю коли мама просила у нього в борг на хліб, до своєї зарплати… На той самий хліб, який крім нас, буде їсти і він. В борг він давав, звичайно.
Коли мені було 4 роки, з’явився мій брат, до нього мій вітчим – його тато, ставився трохи краще, ніж до мене. Якщо взяти за відправну точку “ніяк” в плані стосунків зі мною, до нього це було “ніяк +/-“. Він не був випивохою, хоча свята траплялися і таким я його теж пам’ятаю. В основному, він копирсався в машині, їздив на риболовлю і полювання, десь там працював, і знову їздив на риболовлю і полювання, лагодячи машину до цих виїздів.
Через деякий час, мій батько все ж домовився з мамою про мій переїзд. Моє життя змінилося багато в чому, батько був найкращим, він був мені і за маму і за тата, а ще, тато був моїм другом, справжнім! Не знаю, скільки дітей можуть похвалитися тим, що дружать зі своїми батьками, але я точно міг. У батька був принцип “будуть питання, будуть відповіді” і я запитував, багато, часто, іноді не коректно. Тато, якщо траплялися зовсім вже складні чи незручні питання, просив хвилинку подумати, а потім знаходив таки потрібну і правдиву відповідь.
До мами я приїжджав на вихідні, там особливо було не до мене, і тоді я насолоджувався юнацькою свободою. Тією самою де пивце з пацанами і посиденьки біля багаття вечорами. Там я відчував вседозволеність. Пам’ятаю мама, застукала мене з дівчиною… Лементу було, а найстрашнішою погрозою, на думку моєї мами було “Я дзвоню твоєму батькові”. Це мене не лякало, бо тато був адекватний.
Я завжди знав хто мій батько, а хто вітчим, як би мама мене не мотлошила. І я завжди бачив контраст між вітчимом та татом. Якщо тато привозив мені щось в подарунок, то мій молодший брат – син іншого чоловіка від його коханої жінки, нехай навіть в минулому, завжди отримував подарунок рівносильний. Пам’ятаю, батько казав мені, що це мій “рідний брат”. І саме мій тато заклав моє ставлення до брата, зараз ми не розлий вода. Ніякого сарказму, я дуже люблю і ціную цього дурника, дбаю про нього рівно на стільки, на скільки це можливо без пригнічення його самостійності і спроможності.
Мій тато завжди зі мною розмовляв, єдиного ляща від тата я отримав, коли у віці 14 років приповз додому закутаний в ізоляційну стрічку. Завжди все вирішувалося словами. Вітчим же навпаки, раптом що брався за виховний процес не словами. Репетував і вічно тикав в себе пальцем, вказуючи, що він їх годує.
Так тривало поки мені не стукнуло 15 років, на той час я вже майже 6 років як займався боксом, бо теніс і баскетбол мій батько відкинув за безглуздістю в разі чого на вулиці. У якийсь момент я набрався сміливості і став щитом між братом і вітчимом. Відібравши у того собачий повідок, я повторював що “це не метод виховання”. Вітчим трохи охолов, на перший раз. Далі такі моменти траплялися систематично, вітчим частенько повторював що я заважаю йому ростити сина, але всипати мені не наважувався, і зовсім не тому, що я боксер, а тому, що потім приїхав би мій батько. Хоча сутички бували.
Минув час, я закохався в усьому чудову та приголомшливу жінку, вона жила в іншому місті. Працювала у великій компанії на абсолютно мізерній, передовій посаді. Виховувала дочку, якій на той момент було 9 років. Чи варто говорити, що донька 9-ти років не однорічна дитина? Ми стали будувати мости, я пройшов через “мама, спи зі мною в цій кімнаті”, “мамо, ти цьомкаєш його частіше”, “мам, тримай мене за руку, а не його”…
Я пам’ятаю, яким був мій вітчим, пам’ятаю що і як робити не можна… вже майже 6 років як ми одружені, донці вже 16. Чи став я “татом” для неї? Ні. Вона ще жодного разу не назвала мене цим словом, а я і не просив. На самому початку, я сказав що “тато” це високе звання, для початку я пропоную їй дружити.
І зараз у нас відбувається так:
– Допоможи мені з уроками, а то мама вічно кричить і я нічого не розумію …
– Мені потрібно з тобою поговорити, але щоб мама не знала …
– Я тебе люблю…
Знаєте, нехай я і не “тато”, але я – вітчим. І на відміну від її батька, я пам’ятаю коли у неї День Народження, знаю чим вона захоплюється, хто з хлопчиків їй подобається. І я гордий. Гордий тим, що вона грає на моїй гітарі, тим, що вона вчиться на відмінно, тим, що я ніколи не виховував її не словами, тим, що нам є про що поговорити. Я гордий, що вона МОЯ донька!
Автор: FrontS.
Фото ілюстративне.
