Як важко бути дружиною будівельника в наш час! Зараз я розкажу свою історію. Мене звати Анна, я – дружина Василя, і ми разом виховуємо нашого трирічного синочка Денисика. Ми звичайна українська сім’я, живемо просто, економимо, як можемо. Але деякі речі часом розчаровують і змушують замислитись.
– Василю, чому ти завжди захищаєш свою сестру? – запитую я свого чоловіка одного вечора. Денисик вже спав, а ми сиділи на кухні за чашкою чаю.
– Що ти маєш на увазі, Анно? – насторожено відповідає чоловік.
– Олена повернулася з Польщі вся у золоті, з новим айфоном, а Денисикові, своєму похреснику, подарувала лише сто злотих. І це навіть не євро, – додаю я з гіркотою.
Василь замислився, а потім промовив:
– Вона багато працює, їй теж нелегко. Можливо, в неї інші витрати або борги. Не варто так строго судити, Анно.
Але моє обурення було сильнішим за його аргументи. Я довго тримала все в собі, намагаючись не показувати невдоволення. Та, здається, іноді просто необхідно виговоритися. Річ навіть не у подарунку – справа в ставленні. Адже ми всі родина, і хочеться відчувати підтримку, особливо в скрутні часи.
Наша ситуація не найкраща. Василь працює будівельником, отримує стабільну, але невелику зарплату. Я не працюю, бо весь час присвячую Денисикові. Нам вистачає на базові потреби, але про якісь великі покупки чи заощадження годі й думати.
І ось на цьому фоні з’являється Олена, яка розповідає про своє життя за кордоном, показує новинки техніки та фотографії з відпустки. Вона ніби забуває, що ми живемо зовсім в інших реаліях.
– Анно, ти ж знаєш, що Олена завжди любила жити на широку ногу. Її стиль – це не обов’язково прояв егоїзму. Просто така вона є, – знову спробував пояснити Василь.
– Але хіба це виправдовує її байдужість? Ми не чекаємо від неї багатства чи якихось особливих жестів. Просто хочеться, щоб вона розуміла, що ми живемо зовсім по-іншому. А вона навіть не запитує, як у нас справи, чи потрібна допомога. І це так неприємно…
Мій чоловік зітхнув і обійняв мене.
– Розумію, Анно. Але, може, замість образ ми просто поговоримо з нею? Інколи люди не розуміють чужих проблем, бо не стикаються з ними.
Його пропозиція змусила мене задуматись. Можливо, і справді, замість накопичувати невдоволення, варто спробувати поговорити. Я вирішила, що наступного разу, коли побачу Олену, спробую пояснити їй, як ми живемо, і чому іноді її дії здаються мені образливими.
Декілька днів потому ми знову зустрілися з Оленою. Я зібралася з духом і розпочала розмову:
– Олено, я хочу тобі щось сказати. Тільки, будь ласка, не сприймай це як докір, а скоріше – як прохання.
Вона уважно подивилася на мене і кивнула.
– Ти знаєш, як ми живемо, – продовжила я. – Василь працює будівельником, я сиджу з Денисиком. У нас нема надлишків, але ми стараємося з усіх сил. А коли ти приїжджаєш з Польщі й показуєш свої нові речі, іноді стає сумно. Ми всі – одна сім’я, і хотілося б, щоб ти це розуміла.
Олена задумалася. Потім тихо промовила:
– Пробач, Анно, якщо я тебе образила. Я ніколи не думала, що мої вчинки можуть так сприйматися. Просто мені здавалося, що подарунки чи показові речі – це нормально. Але тепер я бачу, що можу бути більш уважною до вас.
Ця розмова стала початком змін. Ми почали частіше говорити про свої почуття, про те, що турбує кожного. І це зробило нас ближчими. Зараз я розумію, що іноді ми самі винні у своїх образах, бо не говоримо про свої почуття відкрито. А відвертість – це ключ до гармонійних стосунків.
Так, життя – це не завжди легко. Але навіть у найскладніших ситуаціях ми маємо пам’ятати, що сім’я – це найбільша підтримка. І навіть коли нас щось обурює, варто говорити про це, а не накопичувати в собі. Саме так я зрозуміла, що Олена – не ворог, а просто людина зі своїми поглядами і стилем життя. А ми – все одно рідні.
А ви допомагаєте своїм рідним в скрутній ситуації? І чи правильно я зробила, що пояснила сестрі чоловіка, що так з її боку не красиво?
