— Я вас усіх зі світу зживу! Ви ще у мене потанцюєте! — несамовито кричала дружина мого брата.
— За що, Лоро? Я ж тобі всю суму віддала. Які претензії? — моя мама не розуміла, чому такими словами кидається невістка.
— А де це прописано, що ви віддали гроші? Де свідки? Розписка? Ви повинні нам із Сашком за половину цієї квартири! — Лора невідступно стояла на порозі.
— Ну, от що, Лоро. Іди по-доброму! Я була свідком передачі грошей. Влаштовує? І моєму брату передай привіт. Йому б тебе треба приструнити. Не приходь сюди більше, — я не могла не втрутитися у цю ситуацію. Мама була беззахисна.
— Пошкодуєте та пізно буде! Я звернуся до чаклуна і прокляну вас! — крикнула Лора, йдучи.
Наша з братом мама після того, як тата не стало, продала будинок у селі і переїхала жити до мене у трикімнатну квартиру. Я тоді вже була вдовою і виховувала п’ятирічного сина Єгора. Маму з радістю поселила у себе.
— Віро, ти не будеш проти, якщо я Сашкові віддам половину виручених грошей за будинок? Все ж він мені син. А то його Лора, йому життя не дасть, мовляв, що він нічого не може заробити й сім’ю погано забезпечує, — мама подивилася на мене, а в її очах я побачила благання.
— Господи, яка проблема, звичайно, віддай! Це справедливо, — я так і вважала.
Ми запросили Сашу з Лорою до мене в гості, з рук у руки передали гроші. І ось, минуло два роки, з’являється Лора, вимагає фінанси ще і ще, погрожує, проклинає.
Я її виставила, зачинила двері і забула про Лору. Ми довгі роки не спілкувалися ні з братом, ні з його дружиною. Між нами, наче чорна кішка пробігла. Відтоді неприємності полилися на нас, як нескінченний водоспад. Тільки но одна неприємність мине, так слідом друга наздоганяє. Як кажуть, ти від горя за річку, а воно на березі.
Мама злягла, я захворіла невідомо чим, у сина Єгора виявилась якась незрозуміла алергія. У нас постійно були якісь неприємності. У квартирі, ми не ховали ліки, тому запах стояв, ніби у лікарні. Все ламалося, падало і розбивалося. Настінний годинник серед ночі зупинявся. Мені, офіцеру поліції, довелося піти на пенсію за вислугою років. Хоча я збиралася працювати, поки не запропонують написати за власним бажанням. Я повинна була доглядати за лежачою мамою та посилено лікувати сина. Гроші чомусь стали впевнено “втікати” з рук, немов вода через сито.
Пам’ятаю, я свою квартиру перетворила на фіалковий дім: всюди розташовувалися ці квіти. Я їх вирощувала, розмножувала, продавала на ринку. Можна сказати, що ці маленькі квіточки врятували нас від боргів. Фіалки охоче купували.
Раз на рік приїжджали родичі. Вони гостювали у нас тиждень. Обдаровували нас ношеними, але чистими речами. Привозили продукти: м’ясо, макарони, крупи, борошно… Ми всьому були невимовно раді. Родичі їхали, і починався біг по колу. Щоб не впасти у відчай від негараздів і поганих думок, я зробила квіткову клумбу біля під’їзду. Посіяла навесні насіння квітів. Зійшли простенькі: чорнобривці, матіола, календула. Але це було моє єдине джерело натхнення.
Якось проходив повз наш під’їзд сусід Михайло, оцінивши мою скромну клумбу, сказав:
— Добрий день, сусідко! Можна вам запропонувати гроші на квіти? Купіть їх побільше, на заздрість усім. Я невпевнено знизала плечима. Михайло поклав гроші мені у кишеню халата:
— Беріть, наша мила садівниця! Не соромтеся. Ви ж красу для всіх робите.
Я, окрилена, накупила екзотичних квітів, кущів. Моя клумба розцвіла різнобарв’ям. Сусіди ахали і охали від цієї райської краси. Михайло кожного разу зупинявся біля клумби, милувався:
— Тільки у доброї людини можуть так буйно цвісти квіти. Сусід часто пригощав мене цукерками, плиткою шоколаду, морозивом:
— Це вам, Вірочко, за невтомні труди.
Мені, безумовно, була приємна така увага чужої людини.
Минали роки, потроху все налагоджувалося у нашому домі. Мама, підлікувавшись, піднялася, повеселішала. Син одужав, а я раптом відчула себе жінкою у білих мереживах. Хотілося кохати і бути коханою. І не звертати уваги на осінній вік.
Єгор, надивившись на хвору бабусю, вирішив стати лікарем. Він легко вступив до медичного інституту. Паралельно працював у лікарні. Незабаром став асистувати на операціях. З часом до Єгора часто зверталися сусіди з проханням визначити діагноз, зробити укол, поставити крапельницю… Єгор вивчився на реаніматолога.
Ми вдвох із сином зробили косметичний ремонт у квартирі. Син купив уживаний автомобіль та збирався одружитися зі своєю колегою Інною. Вона кардіолог. У нас все добре, спокійно. Нещодавно дзвонить Лора і хрипким голосом каже:
— Здрастуй, Віро. Може, ти мене провідаєш, я у лікарні лежу?
— Приїжджаю за вказаною адресою. Заходжу у загальну палату. Знаходжу ліжко з Лорою.
— Що з тобою, Лоро? — дивуюся змученому вигляду хворої жінки. В очах Лори порожнеча.
— Ось як вийшло, Віро… Гуляли ми у лісі з чоловіком. Знайшли у траві якусь дивну реліквію.
Хотіли продати, але було шкода, а всі фахівці, які оглядали нашу знахідку, якось дивно відверталися, нічого не пояснюючи. Ми принесли реліквію додому. Почистили, лаком покрили, зробили з неї попільничку. А через пів року пішов з життя твій брат. Ще через два місяці — нашого сина не стало. Я, ось, хворію.
— Господи, навіщо ми ту злощасну реліквію притягли до себе в дім? З неї почалися мої нещастя, — Лора гірко заплакала.
— Ні, Лоро, все почалося з того часу, як ти побігла до чаклунів. Знахідка у лісі — це вже наслідок, — я не могла не сказати це Лорі. Занадто багато горя вона принесла нашій родині.
— Ти права, Віро. Каюся. І прокляття на вас наводила, і проклинала. Моя злість розливалася чорним дьогтем. І як наслідок, прирекла себе на самотність. Пробач мені. Давай забудемо дурні сварки. У молодості у мене за спиною росли крила, а тепер там стирчить бумеранг. Я відчуваю його печіння, — Лора поникла, притихла, задумалася.
Я про все розповіла Єгору. Він не залишився байдужим:
— Мамо, давай переведемо тітку Лору у мою лікарню. Там догляд кращий буде. Не чужа ж людина, хоч стільки зла нам зробила.
— Давай, синку, — я повністю пробачила Лору. Та й пожаліти потрібно її. Залишилася вона сама горе терпіти. Втратила і сина, і чоловіка.
Перевели Лору до іншої лікарні, змінили діагноз та призначили нове лікування. Вона поступово одужувала, проте не поспішала додому. У лікарні каялася, багато читала різних книжок і хотіла змінити своє життя. Проте було занадто пізно. Вона не відразу зрозуміла, що бажаючи зла іншим, все до неї повернулося.
Коли Лору виписали, вона ще продовжувала лікування, але вдома. Раз на тиждень свекруха приносила їй продукти та допомагала з приготування їжі. Жінці шкода було свою невістку, все ж таки не чужа. А у Лори нікого з рідних не було. Вона у дитбудинку виховувалась, тому рідні чоловіка звикли закривати очі на її слова та витівки.
Лора спалила реліквію, яку вони тоді з чоловіком знайшли у лісі. Проте, почуття самотності її не залишало.
У Віри життя поступово налагоджувалось. Михайло освідчився їй. Він жив поверхом вище.
— Вірочко, переходьте до мене, веселіше буде разом. Ви — вдова, я — вдівець. Нам буде про що поговорити. Згодні?
— Так, Михайле, — я не вірила своєму несподіваному щастю. Воно звалилося з небес, душу зігріло, засяяло.
Мама за мене зраділа:
— Бачиш, Вірочко, доля твоя поруч знаходилася, поступово до тебе підбиралася, придивлялася. Ти заслужила це щастя. Лора швидко йде на поправку, проситься у гості. Покликати? Порадуюся з Єгором і Михайлом.
— Я рада за Лору, але додому до нас її не потрібно кликати, — тихо сказала Віра.
— Чому? — перепитала здивована мати.
— Я не хочу, щоб вона мені заздрила. Нехай не знає, що у мене є Михайло, а то ще щось наврочить, — намагалася виправдатися Віра.
У неї ще залишився осад від всіх тих бід, які, як вона думала, відбулися з нею з під руки Лори і жінка хотіла просто тихо зберегти своє щастя.
