fbpx
Дозвілля
Я сидів на кухні у давніх друзів і наминав вареники з вишнею. Слово за слово, питаю: – А, до речі, скільки ви вже одружені? Років п’ятнадцять, двадцять?

Двадцять три буде навесні.

– О, це серйозний термін. А як ви взагалі познайомилися? Тоді інтернету ще не було, та й де військовому льотчику познайомитися з педіатром?

Від цього питання Кирило кинув пошуки штопора і майже зарепетував:

– Марічко, мовчи, я тебе благаю, дай я розповім!

Машрія, в свою чергу, схопилася і спробувала закрити долонькою рот височенному Кирилу:

– Ні, ні, ти все неправильно розкажеш і буде нецікаво! Давай я почну з свого погляду, як я сиділа вдома і нікого не чіпала.

– Ну, гаразд, давай.

– Сиджу я вдома, нікого не чіпаю, готуюся до сесії, раптом, дзвінок у двері. А час наближається до вечора і я була одна.

Відкриваю, на порозі стоїть Кирило. Оченята бігають, ручки спітніли, переживає.

– Та причому тут мої очі? Ти по ділу розповідай.

– Ну ось, питаю: «Вам кого?» він каже: «Мабуть, вас, справа в тому що ми з друзями посперечалися…»

– Марусю, та не посперечалися ми, а ворожили. Словом, так і так, кажу: “Ви вірите в долю? Я хотів знайти собі дівчину і поклався на« руку долі». Ми з друзями нарізали кілька тисяч папірців і на кожному написали назву вулиці, то ж саме з номерами будинків і номерами квартир.

Вийшло три мішки. З одного наосліп я вибрав вашу вулицю, з іншого номер будинку, з третього квартиру. Шанс один з десяти мільйонів “І показую їй три зім’яті папірці.

– Кириле, далі я. Ну ось, тут я звісно ледве стрималася, щоб не зареготати. Проходьте, кажу, роззувайтеся, молодий чоловіче, раз така справа і ви моя доля, мене звати Марія. А треба сказати, я тоді весь час вдома сиділа, по танцях не вешталася хиталася, з інституту відразу додому, але всякою потойбічною хіромантією по молодості і справді захоплювалася.

Тут втрутився я:

– Маріє, а як же ти впустила в дім незнайому людину, хай навіть з трьома папірцями долі?

– Незнайому ніяк би не впустила, але цього я одразу впізнала. Пам’ять хороша. Коли ще я була в третьому класі, цей хитрий тип з моїм братом навчався в десятому, вони в ансамблі разом грали. Ось брат і захотів мене з другом по хитрому познайомити, щоб не сиділа вдома, не кисла. За недалеку мене тримали. Ну, недалека – то недалека, довелося підіграти, я їх в той же вечір з братом «знайомила». Які акторища даремно пропали…

Автор: Ivan Hrubas.

Фото ілюстративне.