fbpx
Дозвілля
– Я прийшов не з’ясовувати, скільки разів я бачив свого сина. Мені потрібна фінансова допомога від нього. Я його породив, і він мені зобов’язаний

Злива почалася раптово, а за прогнозом, повинен був стояти жаркий день. Тому парасольки у мене з собою не було. Я забігла в перші-ліпші двері, як виявилося будівлі суду. Попросилася у охоронця перечекати дощ, він сказав, сідайте ось на тій лавці.

На цій лавці вже сиділа бабуся інтелігентного вигляду і видно було, що вона прислухається, що відбувається за трохи прочиненими дверима залу суду.

– Ви теж від дощу заховалися? – для чогось запитала я.

– Ні, мої там за дверима, – показала жінка на прочинені двері.

Я теж прислухалася.

– Ви кажете, що не знаєте цю людину. А громадянин стверджує, що є Вашим батьком.

– Можливо, я ні разу не бачив свого батька.

– А Ви що скажете на це?

– Я прийшов не з’ясовувати, скільки разів я бачив свого сина. Мені потрібна фінансова допомога від нього. Я його породив, і він мені зобов’язаний.

– Ви платили аліменти синові?

– Ні. Вона не просила, я і не платив. Напевно, не потребувала або горда дуже. А я не гордий, я прошу.

– Розумієте, якби Ви платили, то і син би зобов’язаний був вам допомагати, а так не можу нічого зробити.

– Але я його породив, він зобов’язаний!

– Ви не цікавилися сином?

– Але і він не цікавився батьком.

– Коли я повинен був тобою цікавитися? У два роки, в п’ять, в десять? Коли я зрозумів, що мама всім пожертвувала, заради мене, моєї освіти, ти взагалі перестав для мене існувати. А тепер мені майже п’ятдесят і я бачу тебе вперше. Ти для мене чужа людина.

– Я породив тебе, держава вивчила. Тепер ти мені зобов’язаний допомогти.

А дощ за вікном рідшав і обіцяв зовсім припинитися, але я сиділа, мені було цікаво, чим закінчитися.

Через якийсь час суддя оголосив рішення, залишився батько без аліментів.

Двері розчинилися, вийшов високий із сивою чуприною старий і, гордо піднявши голову, пройшов мимо, навіть не глянувши на нас.

– Йому завтра вісімдесят, але він так нічого в житті і не зрозумів, – сумно сказала жінка.

Слідом із залу вийшов син:

– Ходімо, мамо, – він узяв її під руку, і вони пішли до виходу.

Тут схаменулася і я, пора і мені йти.

Автор: Olena Slynkyna.

Фото ілюстративне.