— Все, я більше не можу! – сказала я, не витримавши.
Кирило здивовано на мене подивився.
— Ти що, пропонуєш виставити мого батька?” – питає з таким виглядом, ніби я запропонувала йому казна-що.
— Ні, – кажу, – просто я більше не можу дивитися, як вони живуть, чути його голос і потерпати від самої його присутності.
Ми тоді жили з батьками чоловіка. Свекруха, Емма Сергіїна, була просто золотою жінкою. А от свекор! Ну, той був окремою історією, таких людей я раніше й не знала.
Він постійно до всіх чіплявся, особливо до своєї дружини, моєї свекрухи. Я вже не раз бачила, як вона тихо хлипає в кутку, бо ж у кого стане сил витримати постійні причіпки?
Я пам’ятаю, як ми з Сашком тільки почали жити разом. Я думала, що всі свекрухи – це якісь не надто добрі героїні казок, а тут така добра людина. Але згодом з’ясувалося, що в райському куточку живе ще й один мешканець – справжній дідько в людській подобі.
Коли народився наш син, Давид, Емма Сергіївна допомагала нам у всьому. Вночі піднімалася до малюка, готувала їсти, прибирала. А той, її чоловік, навіть пальцем не поворухне.
Тільки й чути було:
— Я втомився, я працюю, – хоча ж сидів цілими днями перед телевізором.
Коли ми переїхали в свою квартиру, думали, що нарешті від нього відпочинемо. Але ні. Він постійно до нас ліз, нарікав, що ми його не любимо, що він самотній.
Я вже не могла мовчати. Я сказала Сашку, що більше так не можу. Додала, що квартира моя і я маю повне право не впускати сюди його татка. А він? Він стоїть і дивиться на мене, як на людину, що образила його глибоко. Мовляв, як я можу так говорити про його батька?
Але ж то були лиш квіточки, бо Емма Сергіївна вирішила, що з неї досить і зробила те, на що ніхто не сподівався навіть – подала на розлучення.
Я тоді раділа щиро, бо ж не розуміла, чим для мене оберне вся та ситуація. Квартира ж належала матері Емми Сергіївни, от і вийшов свекір у вільне плавання із одним чемоданом.
Куди пішов? Правильно – до свого єдиного синочка у квартиру до невісточки. Чоловік привів батька і пообіцяв, що о буде не на довго, що тато знайде житло і з’їде.
Після того, як свекір перебрався до нас жити, життя перетворилося на суцільне непорозуміння. Він поводив себе так, ніби ми йому щось винні. Постійно до всіх чіплявся, особливо, чомусь до мене.
Я пам’ятаю, як ми з Сашком сіли обговорити, до якої школи віддати Давида. В роспал обговорень, коли я розповідала про враження від відвідування сусідньої гімназії чую голос свекра, який раптом вирішив втрутитися:
— Кирило, ну що ти її слухаєш? Вона ж нічого не розуміє! Хіба так я тебе виховував? – І дивиться на мене так, ніби я є порожнім місцем у власній же квартирі.
Я тоді просто не витримала. Підвелась і сказала, та ні, прошипіла:
— Все, я більше не можу!
Сашко так здивовано на мене подивився, ніби я концерт влаштувала. Бачте, він слова тата повз вуха пропустив і думає, що я теж їх почую і забуду спокійно.
А я йому кажу:
— Ти бачиш, що відбувається? Я не можу більше жити в таких умовах! У рідному домі жодного спокою немає.
Він, звичайно, почав заспокоювати, говорити, що все налагодиться. Та мені вже нічого не допомогло. Я зібрала речі свекра і відчинивши двері попросила тата чоловіка на вихід. Чоловік раптом заявив, що то його тато і якщо я виставлю його, то й він піде.
Я німувала. Мені було одне головне – аби свекра в моєму домі не стало. Якщо чоловік іде з ним, що ж, свобода має свою ціну, якщо ціна моєї – шлюб, хай так буде.
А знаєте, що найсмішніше? Коли Сашко навіть не спробував помиритись. Просто збирався і мовчав, як риба.Куди вони пішли мені не відомо.
Свекруха мене підтримала, звичайно.
А Сашко? Іноді приїжджає до сина, але надовго не затримується. Бачте, мусить бігти додому, бо ж тато голодний і не любить довго чекати, а Сашко не хоче вислуховувати чергову лекцію.
А я все чекаю, коли ж то мій чоловік прозріє і повернеться в сім’ю. Хоча! А чи варто узагалі такого чоловіка приймати назад? Ви б прийняли?
Головна картинка ілюстратвина.
