– Обирай, Даринко: або ти залишаєшся вдома зі мною, або збираєш речі і їдеш до своєї матері, – спокійно, але твердо промовив мій чоловік Роман, ставлячи на підвіконня свого улюбленого шурупокрута, який тихо блимав зеленим вогником.
Я завмерла посеред маленької кухні з тарілкою в руках. Опустила її на стіл трохи голосніше, ніж хотілося б.
– Ти зараз серйозно? Після всього, що ми прожили разом, ти ставиш мені такі умови через те, що я хочу допомогти рідній людині?
– Я не залізний, Дарино, – Роман повернувся до плити і помішав ложкою вареники в каструлі. – З весни ти кожну п’ятницю кудись мчиш. Я вихідні проводжу сам у порожній квартирі, їм напівфабрикати. Скільки це може тривати? Нехай твоя мама продає ту стару хату і перебирається до якогось пансіонату, де за нею доглянуть, або хоч ближче до нас.
Мене аж пересмикнуло від цих слів. У нас із Романом за плечима тридцять шість років спільного життя. Ми разом і горе ділили, і радість, піднімали дітей, будували побут. Але останнім часом між нами виросла якась невидима стіна, і ім’я цій стіні було – мамин ґанок.
Усе почалося ще пів години тому, о пів на восьму вечора. Саме в цей час моя мама, Варвара Іванівна, завжди телефонувала мені, щоб розповісти, як минув день. Мамі вже вісімдесят два роки, вона маленька на зріст, худенька, як тростинка, а живе сама в селі, за сто сорок кілометрів від нашого міста.
Того вечора її голос у слухавці звучав надто бадьоро, навіть дзвінко, і я одразу відчула: щось сталося. Коли мама хвилюється або хоче приховати якусь біду, вона завжди починає говорити так, ніби в неї свято.
– Уявляєш, доню, нижня сходинка на ґанку зовсім підвела, – весело промовила вона. – Я несла відро з дровами до хати, дошка тріснула, і нога провалилася. Добре, що за поручень встигла вхопитися, то й не впала. Тепер я туди кухонного стільчика підставляю, на нього стаю – і так спускаюся.
У мене все всередині похололо. Я чудово знала і той ґанок, і ту нижню сходинку. Навесні я сама міряла її висоту – вона мамі майже по коліно. А кухонний стільчик у неї старенький, на тонких дерев’яних ніжках, мама на ньому біля печі сидить, коли картоплю чистить. Ставати на нього на нерівній землі з відром у руках – це ж прямий шлях до лікарняного ліжка.
– Мамо, навіщо ти взагалі сама ті дрова тягаєш? – запитала я, намагаючись не кричати, щоб не налякати її. – Я ж просила, почекай до вихідних.
– А хто за мене піде, Даринко? Дрова самі в грубку не застрибнуть, а вечори вже холодні. Не переживай ти так, я обережно, тримаюся обома руками.
– У п’ятницю ввечері буду в тебе, – твердо сказала я. – Нічого там не чіпай, чуєш? І без потреби на подвір’я не виходь.
– Та добре вже, командуєш тут мною, – засміялася мама в слухавку. – Стілець міцний, я на ньому пів життя сиджу, нічого йому не станеться.
Коли я поклала телефон на стіл і обернулася, Роман уже стояв біля плити. По тому, як напружилася його спина, я зрозуміла: він чув кожне слово. У Романа праве плече трохи вище за ліве – це в нього професійне. Він усе життя працює з деревом, майструє меблі на замовлення, тож від постійної роботи рубанком і важким інструментом одне плече трохи піднялося. А коли чоловік сердиться, воно піднімається ще вище, майже до самого вуха. Зараз воно було саме там.
– Знову туди поїдеш? – тихо запитав він, не обертаючись.
– Звісно, поїду. Там сходинка провалилася, мама на хиткий стільчик стає, щоб зійти вниз.
І ось тоді він вимкнув газ, повернувся до мене і випалив про вибір і про пансіонат. А після моїх слів мовчки вийшов із кухні до спальні. Він не грюкнув дверима, ні – просто акуратно зачинив їх за собою до тихого клацання замка. І від цієї тиші мені стало набагато гірше, ніж якби ми голосно посварилися.
Я підійшла до дверей спальні, постояла хвилину. Чула, як скрипнуло ліжко, як клацнув вимикач настільної лампи.Хотіла постукати, поговорити по-людськи, пояснити, що мама в мене одна, що їй нікому допомогти в тому селі, де залишилися самі літні люди. Але опустила руку. Я знала свого чоловіка: якщо Роман щось сказав на гарячу голову, він ніколи не відступить першим, буде мовчати тижнями, ходити похмурий, але свого слова назад не візьме.
Вареники в каструлі вже давно охололи і злиплися. Я переклала їх у лоток, сховала в холодильник, вимила посуд і сіла на табуретку біля вікна. Надворі вже стояла глибока осіння ніч, у дворі нашої багатоповерхівки світив лише один ліхтар біля гаражів.
Я дивилася на темне скло і згадувала своє дитинство. Мій батько пішов від нас, коли мені було п’ятнадцять років.Просто зібрав валізу і поїхав у інший край, залишивши маму саму з великим господарством, городом, дірявим дахом і мною – підлітком. Мама тоді не зламалася. Вдень вона поралася по господарству, колола дрова, копала картоплю, а ввечері бігла в сільський клуб, де працювала кіномеханіком. Крутила людям фільми, сміялася, тримала спину рівно, щоб ніхто в селі не сказав, що вона опустила руки.
І як я тепер можу залишити її саму з тим нещасним стільчиком? Батько колись, мабуть, теж виправдовував себе тим, що має право на власне життя і спокій. Невже і я маю стати такою ж?
Найбільше мене боліло те, що Роман – майстер із золотими руками. Про це знає все місто. До нього люди записуються в чергу за пів року, щоб замовити кухню чи шафу. У нашій квартирі він усе зробив сам: кожну поличку, кожну шафку, балкон обшив натуральним деревом так, що зайти любо. Але в маминому селі за всі тридцять шість років нашого шлюбу він не забив жодного цвяха. Жодного. Приїжджав у гості, мовчки їв мамин борщ, виходив покурити за хвіртку і чекав, коли ми поїдемо додому. Я сто разів питала його, чому так, але він тільки знизував плечима і переводив розмову на інше. Ще навесні я просила його поїхати зі мною на вихідні, підлатати той ґанок. Він пообіцяв: після травневих свят обов’язково поїдемо. Потім почалася риболовля з кумом, потім у нього прихопило спину, потім термінові замовлення – і так минуло літо, а за ним прийшла осінь.
Я підвелася, пройшлася по тісній кухні від вікна до холодильника і назад. Що робити? У мами в коморі з інструментів – тільки старий іржавий молоток із тріснутим держаком та пилка, на якій майже не залишилося зубців. Чоловіків у селі вдень із вогнем не знайдеш: молодші всі на заробітках або на службі, а ті, хто залишився,або самі ледве ходять, або заглядають у чарку так, що їм і віника довірити страшно.
Мені вже п’ятдесят вісім років. Скільки ще мама має ризикувати здоров’ям на тому ґанку, поки ми з чоловіком з’ясовуємо стосунки?
Я взяла зі столу звичайну кулькову ручку і написала на лівій долоні, біля основи великого пальця, час першого ранкового автобуса: шість сорок. Це в мене давня звичка. Я працюю технологом у сироварному цеху. Там біля великих ванн із молоком папір тримати не можна – він одразу намокне і впаде в сироватку, тож ми, технологи і лаборанти, здавна пишемо температуру і час згустку ручкою прямо на руці. Мене цього навчили ще дівчиськом,коли я тільки прийшла на завод після технікуму. Від постійної роботи з розсолом і холодною сироваткою шкіра на кінчиках пальців у мене світла і в дрібних зморшках, вони навіть за вихідні не розгладжуються.
Тієї ночі я так і не лягла спати. Сиділа на кухні, пила теплу воду, думала.
О пів на шосту ранку я тихо вийшла в коридор і дістала з антресолей дорожню сумку. Склала туди теплі штани,два светри, вовняні мамині шкарпетки, які забирала додому попрати, бо в мами немає пральної машинки, поклала рушник і зубну щітку.
Потім повернулася на кухню. На підвіконні стояв Романів шурупокрут. Зелений вогник світився рівно – акумулятор зарядився повністю. Корпус у нього був пошарпаний, ручка обмотана синьою ізоляційною стрічкою – Роман працює цим інструментом багато років і нового не визнає, каже, що старий надійніший.
Я взяла його в руки. Важкий, теплий від зарядки. Скільки разів я бачила, як чоловік ним працює? Приставив саморіз до дошки, натиснув кнопку – і той за секунду входить у дерево. Невже я не впораюся? Я ж технолог, з обладнанням на «ти», невже одну дошку не прикручу?
Не довго думаючи, я поклала шурупокрут у сумку, прямо поверх теплих светрів. Навшпиньках пройшла через кімнату на балкон, знайшла там чорний пластиковий кейс із запасним акумулятором і зарядним пристроєм, взяла коробку саморізів і теж сховала все в сумку.
Якщо бути чесною перед самою собою, зробила я це наполовину зі злості. Я добре пам’ятала, що в понеділок у Романа важливе замовлення – треба встановлювати кухню клієнтам. «Нехай пошукає, може, хоч тоді згадає, що в нього є не тільки робота, а й сім’я», – подумала я і застебнула блискавку.
На кухонному столі я залишила коротку записку: «Поїхала до мами». Свій ключ від квартири повісила на гачок у передпокої і тихо зачинила за собою вхідні двері. На сходовому майданчику стояла дзвінка ранкова тиша.
На автостанції о такій порі було порожньо і сиро. Я дістала телефон і набрала номер начальниці нашого цеху,Тетяни Петрівни.
– Дарино, ти на годинник дивилася? – почула я в слухавці заспаний голос. – Що сталося? У мене ж сьогодні зміна без старшого технолога залишиться.
– Петрівно, вибач, будь ласка, мені терміново треба до мами в село. На тиждень, у рахунок відпустки. Там біда з хатою, немає кому допомогти.
Начальниця важко зітхнула, щось тихо сказала чоловікові вбік, а потім відповіла:
– Ну що з тобою робити, їдь. До п’ятниці відпускаю, якось перекриємося. Заяву напишеш, як повернешся. І бережи себе там.
Автобус під’їхав хвилина в хвилину. Я сіла біля вікна, поставила важку сумку на коліна – шурупокрут крізь тканину відчутно впирався в бік. До маминого села було сто сорок кілометрів із пересадкою в районному центрі. Я дивилася на сірий світанок за склом і думала, що тепер уже точно не відступлю. Тоді я ще не здогадувалася, що цей старий зелений шурупокрут приведе мого чоловіка до маминого двору швидше за будь-які вмовляння.
До села я дісталася ще до обіду. Мамина хата стоїть на самому краю, одразу за городом починаються невисокі пагорби, руді від сухої осінньої трави. Небо того дня висіло низьке, затягнуте густими хмарами.
Мама вже чекала мене на ґанку у своїй старій синій куртці, яку їй видали ще в клубі за молодості. Вона була їй завелика, тому мама завжди підкочувала рукави у два оберти, щоб було видно руки. Хоч мама давно на пенсії, голос у неї залишився гучний, дзвінкий – звикла за десятки років перекрикувати шум кіноапарата в залі. Навіть назвала мене колись Дариною на честь героїні одного старого фільму, який дуже любила.
– І чого ти примчала серед робочого тижня? – гукнула вона мені ще від порога. – Я що, мала дитина, сама не впораюся?
– Добрий день, мамо. Стій на місці, не спускайся, я сама підійду!
Та куди там. Мама вже рушила вниз. Маленька, худенька, зі спини її легко можна було б сплутати зі школяркою. З другої сходинки вона обережно поставила ногу на той самий кухонний стільчик. Ніжка стільця трохи хитнулася на вологій землі, і мама обома руками вчепилася в поручень. Я кинула сумку біля хвіртки і за секунду підскочила,підтримавши її під лікоть.
Стілець стояв якраз навпроти пролому. Нижня дошка тріснула майже посередині, один край провалився вниз, а навколо стирчали гострі тріски.
– Бачила? – сказала мама, ледь торкнувшись стільчика ногою. – Отак і живу. Як пані, зі своєю підставкою.
– Зараз я тобі все полагоджу, мамо.
– Ти? – мама подивилася на мене знизу вгору і скептично підібгала губи. – Ти ж цвяха в стіну ніколи не забивала. А Роман де? На роботі?
– Удома. У нього замовлення горить.
Мама більше нічого не питала. Вона все зрозуміла без зайвих слів, тільки важко зітхнула і пішла в хату ставити чайник.
Я переодяглася в старі робочі штани, светр і пішла на розвідку в комору. Там усе лежало так, як я і пам’ятала: іржавий молоток, тупа пилка і скляна банка з гнутими цвяхами. Потім заглянула в сарай. Біля стіни там стояла акуратна стопка старої цегли, яка залишилася ще відтоді, як мамі перекладали грубку. А от дощок не було жодної – лише трухляві обрізки, які годилися хіба що на розпал.
– Мамо, а де тут у вас дошку купити можна? – гукнула я у відчинене вікно.
– На пилорамі за річкою, – відгукнулася вона з кухні. – Скажеш, що від Варвари. Він там і в суботу до обіду працює.
Я повернулася до ґанку, дістала рулетку і почала міряти. Мама вийшла допомогти – тримала край стрічки, а я записувала розміри кульковою ручкою на долоні, поруч із часом ранкового автобуса, який уже майже стерся.
На пилорамі пахло свіжою сосною так сильно, що аж у носі залоскотало. Чоловік у грубих брезентових рукавицях уважно вислухав, що мені потрібно, і схвально кивнув.
– Сороковку треба брати, господине, не прогадаєш, – сказав він басом. – Тоншу на сходинку класти не можна, бо через рік знову трісне під ногами.
Я купила дві товсті соснові дошки, розрахувалася з майстром, і він навіть допоміг мені покласти їх на плече. Поки йшла рівною дорогою до містка через річку, ще нічого, а от на пагорбі довелося зупинитися. Я притулила дошки до чийогось паркану і довго розтирала затерпле плече. Дерево виявилося набагато важчим, ніж здавалося на перший погляд.
Там, на пагорбі, добре ловив мобільний зв’язок. Я дістала з кишені телефон, відкрила контакти і затримала палець над ім’ям чоловіка. Думала: подзвоню, запитаю по-простому, як правильно прикрутити ту сходинку, щоб трималася міцно. Він би за хвилину все пояснив. Але потім вимкнула екран і сховала телефон назад у кишеню.Дзвонити йому після вчорашньої розмови за порадою – це все одно що визнати, ніби я без нього ні на що не здатна.
У дворі почалося найважче. Я довго підважувала стару тріснуту дошку іржавим молотком, аж поки вона не піддалася і не вилізла разом із кривими цвяхами. Під нею було темно і тягнуло вогкістю. Я не стала придивлятися,що там усередині, просто поклала зверху нову свіжу дошку, дістала Романів шурупокрут, приставила саморіз і натиснула на кнопку.
Інструмент різко загудів, саморіз пішов криво і виліз збоку дошки. Я викрутила його, вирівняла руку і спробувала ще раз. З другої спроби вийшло краще. З третьої – зовсім добре. Я швидко зрозуміла головний секрет: тримати інструмент треба суворо перпендикулярно і тиснути на нього всією вагою тіла, а не самою лише кистю.
Мама вийшла на поріг із кухлем гарячого чаю і спостерігала за моєю роботою зверху.
– Рівніше тримай, доню, – сказала вона. – Бачиш, трохи вбік іде.
– Мамо, не підказуй під руку, я сама бачу! – буркнула я, витираючи піт із чола.
Ближче до вечора перший акумулятор сів. Шурупокрут спочатку загудів тихіше, а потім і зовсім зупинився на половині саморіза. Я дістала з кейса запасний, клацнула ним на місце, а зарядний пристрій віднесла в хату і ввімкнула в розетку на підвіконні – точнісінько як це робив Роман удома.
Нарешті нова дошка лягла на місце. Я обережно стала на неї однією ногою, потім двома. Сходинка витримала мою вагу, але коли я перенесла вагу з п’яти на носок, відчула, що вона ледь помітно хитається вправо і вліво.
– Ну от, тримається ж! – сказала я сама собі. – На перший час вистачить.
Мама підійшла, обережно поставила ногу на край нової дошки і одразу забрала.
– Хитається вона, Даринко. Ненадійно.
– Мамо, ну зовсім трошки. Ти поки на неї не ставай, спускайся зі стільчика, тільки тримайся міцно. А я до ранку щось придумаю, як її закріпити.
Та скільки я не думала до самого вечора, так і не змогла зрозуміти, в чому причина. Дошка нова, товста, саморізи я закрутила глибоко, а сходинка все одно «гуляє» під ногами.
Увечері мама насмажила картоплі з цибулею, дістала з погреба квашених огірків. Ми вечеряли мовчки. Нарешті мама відклала виделку і подивилася мені прямо в очі.
– Ну, розповідай, доню. Ти ж не просто так у п’ятницю зранку приїхала, ще й роботу покинула.
– Посварилися ми з Романом, мамо. Він сказав, щоб я до тебе більше не їздила. Каже, вихідні сам сидить.
Мама довго дивилася у темне вікно.
– Через мене, значить.
– Та не через тебе, а через його впертість. Ще ж навесні обіцяв приїхати, полагодити все.
– Я пам’ятаю, чекала, – тихо сказала мама. – Тільки ти мені скажи, Даринко, чим я йому так не вгодила? Останній раз на моє сімдесятиріччя приїхав, посидів за столом, як чужий, і на ґанок навіть не глянув. А кого мені тут покликати? Сусідів немає, майстрів немає.
– Мамо, не бери в голову, я сама все зроблю.
– Ех, сама, сама… – мама важко зітхнула. – Їхала б ти додому завтра, доню. Не руйнуй сім’ю через мої старі дошки. Я тут якось перезимую, не вперше.
– Нікуди я не поїду, поки не зроблю як слід.
Мама більше не сперечалася. Прибрала зі столу і пішла до своєї кімнати за ситцеву завіску.
У хаті мобільний зв’язок майже не ловив, треба було виходити на подвір’я до хвіртки. О дев’ятій вечора я накинула куртку і вийшла зачинити засув на ніч. З темного неба почав сіятися перший дрібний сніг – сухий,колючий, він лягав на мою нову дошку і не танув. Тільки-но я ступила до хвіртки, телефон у кишені завібрував і задзвонив. На екрані висвітилося: «Роман». До цього було кілька пропущених викликів.
– Ти мій шурупокрут забрала? – запитав він без привітання. Голос був напружений. – Приходжу з роботи, хотів інструмент перевірити, а на підвіконні порожньо. І кейса немає! У мене в понеділок об’єкт, як я працюватиму?
– Забрала, – спокійно відповіла я. – Мамі ґанок лагодити нічим, у неї тільки іржавий молоток у коморі.
– Ти при своєму розумі, Дарино? Передай завтра зранку першим автобусом. Водієві віддаси, я на автостанції зустріну.
– Не передам. Мені ще треба сходинку закріпити, вона хитається.
– Що ти там закріпиш? Ти ж його в руках тримати не вмієш, тільки інструмент зіпсуєш!
– Дуже потрібен – приїжджай і забирай сам.
У слухавці почулося важке сопіння. Я навіть уявила, як він зараз ходить по нашій маленькій кухні від вікна до холодильника, задерши праве плече майже до вуха.
– Через твої вибрики я новий купувати не буду, – глухо сказав він і поклав слухавку.
Я ще кілька хвилин постояла біля хвіртки, підставивши обличчя під колючі сніжинки. Мені хотілося, щоб він приїхав. Хотілося, щоб хоч раз побачив на власні очі, як мама спускається по тому хиткому стільчику, а не слухав про це по телефону. Приїде чи ні? Я не знала. Повернулася в теплу хату, поклала телефон на підвіконня і ще довго крутилася в ліжку, перш ніж заснути.
На ранок вдарив легкий морозець. Нічний сніг узявся тонкою хрусткою кіркою, земля у дворі затверділа, стала слизькою.
За сніданком мама запитала, дивлячись у свою тарілку:
– Ну що, дзвонив учора?
– Дзвонив. Про шурупокрут питав.
– Про шурупокрут, – повторила мама і поклала мені на хліб шматочок масла, хоч я й не просила. – А про тебе?
– Про мене не питав.
Мама тихо поклала ніж на край столу.
– Не приїде він, Даринко. Не чекай даремно. Купить собі новий інструмент і буде сердитися ще пів року.
Я промовчала. У глибині душі я й сама так думала, просто не хотіла в цьому зізнаватися. Злитися Роман умів довго – за тридцять шість років я це вивчила добре. Якось він цілий тиждень зі мною не розмовляв лише через те, що я прибрала на балконі і переклала його рубанки на іншу полицю.
Після сніданку я накинула мамину теплу хустку, вийшла на подвір’я і присіла навпочіпки біля нижньої сходинки.Хотіла роздивитися знизу, чому ж вона все-таки хитається.
Я ще не встигла змерзнути, як за парканом почулося знайоме гудіння мотора. Цей звук я впізнала б із тисячі – стільки років слухаю його під вікнами нашого будинку. Двигун затих, клацнули дверцята машини.
За мить хвіртка відчинилася, і на подвір’я швидким кроком зайшов Роман. Свіжопідстрижений – він завжди стриже себе сам машинкою майже під нуль, щоб дерев’яна стружка не заплутувалася у волоссі. Обличчя червоне від ранкового морозу й дороги. Він ішов прямо до мене, стиснувши губи.
І саме в цю секунду відчинилися сінешні двері, і на поріг вийшла мама.
Вона нас не бачила, бо дивилася собі під ноги. На нову сходинку мама не стала – послухалася моєї вчорашньої заборони. За звичкою вона вхопилася за поручень і обережно опустила ногу на кухонний стільчик. А той на замерзлій слизькій землі раптом поїхав убік.
Роман був за два кроки від ґанку. Він зреагував миттєво. Кинувся вперед, підхопив маму під лікоть і міцно тримав,поки вона не стала обома ногами на тверду землю.
Мама підняла голову і побачила, хто її втримав. Роман одразу відпустив її руку і відступив на крок. Праве плече в нього знову поповзло вгору.
– Дякую, Романе, – сухо сказала мама, намагаючись вирівняти спину.
– Нема за що, Варваро Іванівно.
Вона обтрусила рукав своєї клубної куртки, хоча на ній не було жодної пилинки, і так і залишилася стояти біля поручня. Я бачила, що мама дуже злякалася – але не того, що могла впасти, а того, що ледь не впала при ньому. Вона все життя боялася здатися перед людьми безпорадною, а зять для неї за всі ці роки так і залишився чужою людиною.
– Де інструмент? – повернувся до мене Роман. Голос у нього був рівний, холодний.
Я мовчки пішла в сіни. Моя дорожня сумка так і стояла біля стіни, я з неї дістала лише робочий одяг. Увечері я склала шурупокрут назад у чорний кейс. Винесла кейс на подвір’я, зняла з підвіконня зарядку і простягнула чоловікові.
– Тримай.
Він узяв валізку, клацнув замками, заглянув усередину. Перевірив обидва акумулятори, подивився на биту, взяв коробку саморізів і потряс її біля вуха.
– Пів коробки перевела, – пробурчав він. – Куди стільки?
– Половину криво закрутила, довелося викручувати і робити наново.
Він закрив кейс, але до хвіртки не пішов. Стояв і дивився на мене.
– Я ще затемна виїхав, – тихо сказав він. – Навіть кави не випив. Думав, ти хоч трохи совість матимеш. Збирайся,поїхали додому.
– Ні, Романе, – відповіла я спокійно. – Я свій вибір зробила ще вчора. Я залишаюся з мамою.
Він довго дивився на мене зверху вниз, потім перевів погляд на ґанок.
– Навмисно шурупокрут узяла? Щоб я приїхав?
– Наполовину.
Я могла б збрехати. Могла б сказати, що просто не мала чим працювати, і це було б чистою правдою. Але мені так набридло все життя підбирати зручні слова, боячись зачепити його гордість, що я сказала як є.
Роман коротко хмикнув. Підійшов до ґанку і поставив ногу на мою нову сходинку. Натиснув. Дошка знову хитнулася вправо і вліво.
– Ти її на трухляве дерево прикрутила.
– Дошка ж зовсім нова, вчора на пилорамі купила!
– Дошка нова. А основа під нею – тятива – давно зітліла.
– Я робила так, як уміла, – тихо сказала я. – Більше нікому було.
– Нікому, – повторив Роман і раптом подивився не на мене, а на маму.
Він присів біля сходинки, дістав із кишені куртки викрутку і легенько ткнув нею в товстий брус під дошкою. Деревина легко посипалася рудою трухою.
– Бачиш? Стільки років просто на сирій землі лежить. Тут не одну дошку міняти треба, тут увесь ґанок знизу перебирати пора.
Мама стояла поруч, тримаючись за поручень, і уважно слухала. Роман узявся за край старої середньої сходинки і одним рухом легко відірвав її разом із іржавими цвяхами. Спина в нього, здається, зовсім не боліла.
– Романе, – раптом промовила мама своїм гучним, клубним голосом на все подвір’я. – Скажи мені хоч раз у житті по правді. Чим я тебе так образила? Тридцять шість років ти до мого порогу не підходиш.
– Не починайте, Варваро Іванівно.
– Ні вже, почну, бо наболіло. Що я тобі такого зробила, скажи?
Роман кинув стару дошку на траву. Він довго мовчав, на вилицях у нього напружилися м’язи.
– На весіллі, – сказав він нарешті, дивлячись кудись убік. – Ось тут, біля цього самого ґанку. Я за Даринкою приїхав, викуп платити, людей повно, сусіди дивляться. А ви мені при всіх сказали: «Ну, хоч ґанок тепер буде кому полагодити». І всі чоловіки кругом зареготали. Мені тоді двадцять п’ять років було. Я в ту хвилину собі слово дав: ніколи не буду вам безкоштовним наймитом.
Я стояла і не могла вимовити ані слова. За давнім звичаєм, під час викупу наречена сидить у хаті і нічого не чує. Я дізналася про це тільки зараз, через тридцять шість років, на подвір’ї біля того самого ґанку. Але я одразу згадала,що на нашому весіллі Роман увесь вечір сидів похмурий, майже не усміхався і не танцював. Я тоді думала, що йому тиснуть нові туфлі, і навіть шепотіла на вухо, щоб зняв їх під столом.
– Ти через одне невдале слово?.. – прошепотіла я. – Тридцять шість років?
Роман промовчав. Він дивився на маму.
Мама теж мовчала. Потім повільно поправила підкочений рукав куртки.
– Сказала, мабуть, – тихо відповіла вона, і в її голосі вперше не було командирських ноток. – Зла я тоді на весь білий світ була. Даринчин батько нас покинув, а цей ґанок я в сорок років сама ставила, з сусідом пиляли. Мені тоді здавалося, що всі чоловіки однакові. – Вона помовчала. – Вибач мені, Романе. Дурницю я тоді ляпнула, не подумавши.
Роман ледь помітно кивнув, не піднімаючи очей.
– Тільки ти мені за ту дурницю пів життя віддячував, – додала мама вже зовсім тихо. – А я тепер на одній нозі по стільчику стрибаю.
У дворі запала тиша. Десь за річкою ледь чутно гула пилорама. У сусідів гавкнув собака і затих.
Роман стояв посеред двору з чорним кейсом у руці і дивився на розібраний ґанок. Я була впевнена, що зараз він розвернеться, сяде в машину і поїде в місто. Інструмент у нього, в понеділок робота – що йому тут робити? Він навіть зробив крок до хвіртки. А потім зупинився і поставив кейс на землю.
Роман зняв куртку, акуратно повісив її на паркан, підійшов до машини і відкрив багажник. Там у нього завжди лежав великий ящик із столярним інструментом – він без нього навіть у магазин не виїжджав. Чоловік дістав ящик, переніс його до ґанку і обернувся до мене.
– Де тут у вас пилорама?
На пилораму ми поїхали вдвох його машиною. Я показувала дорогу через місток, Роман мовчав, лише коротко питав на поворотах: праворуч чи ліворуч. Майстер у брезентових рукавицях, побачивши мене вдруге за два дні,широко усміхнувся.
– О, знову ви! А це хто, підмога приїхала?
– Чоловік, – просто відповіла я.
Роман вибирав брус сам, по-хазяйськи. Він перевертав кожну колоду, оглядав торці, відкладав убік ті, де було багато сучків. Працівник пилорами спочатку пробував щось радити, а потім замовк і тільки мовчки подавав деревину.
– А вчорашні дошки вашої дружини куди? – запитав він, коли ми завантажили брус. – Не пропадуть?
– На сходинки підуть, – відповів Роман. – Хороші дошки. Сороковка, правильно вибрала.
Він сказав це не мені, а майстру. Але я стояла поруч і все чула. Ніколи раніше Роман не хвалив нічого, що я робила по господарству. Та я й не бралася ні за що чоловіче, бо вдома він завжди все робив сам.
Повернувшись у двір, Роман розібрав старий ґанок майже до самої землі. Зняв усі дошки, обрізав трухляві кінці старих брусів і викинув їх геть. Нові, міцні бруси він виставив на стару цеглу з маминого сараю, щоб дерево більше ніколи не торкалося вогкої землі. Я тримала дошки, подавала саморізи, приносила цеглу і мовчала.Говорити не хотілося – зараз кожен рух був важливіший за слова.
Мама виносила нам гарячий чай у склянках із підстаканниками. Ставила їх на перевернуте відро біля ґанку і тихо йшла в хату, а потім дивилася на нас крізь фіранку у вікні.
Опівдні вона вийшла на поріг – точніше, на те, що залишилося від ґанку, – і гукнула на все подвір’я:
– Романе! Обідати будеш? Борщ гарячий!
Чоловік випрямився, обтрусив тирсу зі штанів і спокійно відповів:
– Буду.
Він сів за мамин кухонний стіл, з’їв повну миску наваристого борщу з часником і сметаною, а потім попросив добавки. Мама мовчки підкладала йому свіжий хліб і підсувала сало. Я дивилася на них і боялася ворухнутися, щоб не зіпсувати цю крихку мить. Пообідавши, Роман щиро подякував, одягнувся і пішов допрацьовувати, а мама ще довго стояла біля столу з порожньою мискою в руках і дивилася йому вслід.
Після обіду Роман раптом відклав шурупокрут і погукав маму на подвір’я.
– Варваро Іванівно, ану станьте ось сюди. На цю цеглину. Ніби на сходинку піднімаєтеся.
Мама обережно ступила. Роман присів і прикинув оком, наскільки високо піднімається її коліно. Потім глянув на стару сходинку, що лежала біля паркану.
– Зависоко було зроблено, – пробурчав він. – На два пальці нижче зроблю, щоб їй ноги не доводилося високо задирати.
Говорив він ніби до мене, але мама все чула. Вона нічого не відповіла, тільки швидко відвернулася і пішла в хату,прикривши обличчя рукою.
Ближче до вечора Роман простягнув шурупокрут мені.
– Тримай двома руками. Рівно, на себе не тягни. І налягай сміливіше, не бійся, він не вкусить.
Я налягла. Саморіз увійшов у соснову дошку рівно, з першого разу, і капелюшок акуратно сховався в деревині. Я закрутила ще один, і ще. Роман стояв поруч і мовчки подавав мені саморізи з коробки. Вчора я пів дня мучилася з однією дошкою, а сьогодні все виходило легко, бо він міцно тримав брус знизу, і той не ходив ходором.
– Ось так, – сказав Роман із легкою усмішкою. – А то «криво, криво».
Він повторив мамині вчорашні слова, яких чути ніяк не міг. Виходить, мама встигла йому поскаржитися, поки я ходила в сарай по цеглу. Я не витримала і тихо засміялася.
Я глянула на чоловіка і раптом помітила, що його праве плече опустилося. Воно стало на своє місце. Я давно такого не бачила. Удома він завжди закривався на балконі за зачиненими дверима, а тут увесь день працював на відкритому повітрі, на моїх очах: варто було йому перестати злитися і зайнятися улюбленою справою, як уся напруга пішла зі спини.
Осінні сутінки спускаються рано, вже о п’ятій годині почало темніти. Саме в цей час Роман поклав на місце останню, нижню сходинку. Приставив саморіз, узяв свій старий зелений шурупокрут із синьою стрічкою. Інструмент звично загудів, вганяючи кріплення в дерево по саму шляпку.
– Усе, готово, – сказав Роман і витер чоло рукавом.
Мама вийшла з сіней. Постояла на верхньому майданчику. Міцно взялася за поручень і пішла вниз – сама,впевнено, по всіх чотирьох сходинках, жодного разу не зупинившись. Унизу обернулася і подивилася на новий ґанок.
– Рівно, – коротко сказала вона.
Роман підняв із землі старий кухонний стільчик, який так і стояв збоку на мерзлій траві, обтер його ніжки рукавицею і заніс у хату.
– Стілець для того, щоб сидіти, – сказав він мамі на порозі і поставив його біля теплої грубки.
Мама підійшла, обережно сіла, трохи покрутилася, перевіряючи, чи міцно стоїть.
– Ну от, – усміхнулася вона. – Тепер посиджу.
Я бачила, що їй дуже хочеться сказати зятю ще якісь теплі слова, подякувати від душі. Але мама не наважилася,тільки вдячно кивнула йому і відвернулася до печі, ніби перевіряла, чи не догоріли дрова.
Інструмент Роман збирав довго і неквапливо. Складав кожну річ на своє місце в ящик, закривав кейс із шурупокрутом.
Мама вийшла в сіни і винесла свій старий термос, уже наповнений гарячим запашним чаєм із травами, простягнула йому.
– Візьми в дорогу. Ти ж зранку не снідав, зігрієшся за кермом.
Роман подивився на термос, потім на маму. Узяв, акуратно поставив у машину на переднє сидіння, щоб був під рукою.
– Дякую, Варваро Іванівно.
Я стояла біля хвіртки і мовчки чекала. Мама вийшла на свій новий, міцний ґанок і зупинилася біля поручня.
Роман зачинив багажник і повернувся до мене.
– Ну що, поїхали додому?
Я не зрушила з місця.
– Я до п’ятниці побуду в мами, – спокійно сказала я. – Я ж на тиждень відпросилася. У п’ятницю після роботи ти приїдеш за мною сюди. І далі кожної п’ятниці будеш возити мене до мами сам. А якщо не хочеш – дорожня сумка в мене зібрана, ти бачив.
Роман мовчав. Мама на ґанку теж затамувала подих, тільки міцніше стиснула поручень.
Потім чоловік сунув руку в кишеню, дістав рулетку і мовчки пішов назад до ґанку. Витягнув металеву стрічку вздовж старого поручня – від верхнього стовпчика до нижнього, а потім натиснув на нього долонею. Поручень жалібно скрипнув і хитнувся.
– Поручень теж зовсім підгнив, – діловито сказав він. – У п’ятницю привезу сухий брус, треба замінити.
Він відпустив фіксатор, і стрічка з дзвінким клацанням сховалася в корпус. Я підійшла, взяла в нього рулетку з рук, витягнула стрічку на ту саму довжину, подивилася на позначку і кульковою ручкою записала цифру прямо собі на долоню, біля великого пальця.