Свекруха вибирала невістку за статками. А через кілька років побачила ту, від якої сама змусила сина відмовитися

– Вітю, подай мені ту коробочку з перлами. Ні, не цю! Ту, що ти на річницю подарував. І годинник мій принеси. Золотий.

Галина Степанівна вже хвилин сорок крутилася перед великим дзеркалом у спальні. То поправляла зачіску, то міняла сережки, то відходила на кілька кроків, щоб роздивитися себе з голови до ніг.

На ліжку лежали три сукні. Дві вона вже відкинула, третю – темно-синю, з дорогого щільного шовку – нарешті вирішила одягнути.

– Галю, ми на знайомство їдемо чи на вручення державної нагороди? – не витримав Віктор, який уже пів години чекав дружину в коридорі.

– А що, я маю їхати в старому светрі? Хай люди бачать, з ким породичатися збираються.

– Люди, може, на нас хочуть подивитися, а не на твої прикраси.

– Ой, Вітю, тільки не починай. Ти все життя був простий, як двері. Тому я й мушу за двох думати.

Вона востаннє глянула в дзеркало, задоволено всміхнулася й покликала сина:

– Максиме! Ти пакунки в машину поклав? І той кошик із продуктами? Дивись, щоб нічого не забув. Не будемо ж ми до людей із порожніми руками їхати.

– Поклав, мамо. Ще пів години тому.

– А коробку з цукерками?

– І коробку.

– А торт?

– Усе там, мамо.

Галина Степанівна вийшла в передпокій, де стояли два великі подарункові пакети з дорогого магазину, й поправила на одному атласну стрічку.

– Хай бачать, що ми не якісь там прості люди. Особливо якщо вони львів’яни. Там публіка знає собі ціну.

Віктор лише похитав головою.

– Галю, ти хоч пам’ятаєш, як ми колись до твоєї матері приїжджали? З двома кілограмами апельсинів, бо більше не могли купити.

– Не починай знову про ті апельсини. То було сто років тому.

– Не сто. І я добре пам’ятаю.

Вона вдавала, що не почула.

Їй було сорок вісім. У невеликому Городку Галину Степанівну знали майже всі. Чотири продуктові магазини, гарний будинок, дві машини, постійні поїздки на відпочинок. Вона любила, коли до неї зверталися на ім’я та по батькові, коли продавчині при її появі випростовували спини, а знайомі цікавилися, де вона придбала чергову обновку.

Єдиний син Максим навчався на четвертому курсі у Львові. Він був тихим, добрим хлопцем. З дитинства звик, що мама краще знає, яку куртку купити, з ким дружити й навіть на який факультет вступати.

І ось тепер він уперше сказав, що хоче одружитися.

Із Соломією Максим познайомився зовсім не романтично.

В університетській бібліотеці дівчина стояла перед ним у черзі й довго шукала студентський квиток. Витрусила з сумки зошит, стару ручку, кілька складених аркушів і нарешті знайшла документ у кишені куртки.

– Вибачте, – почервоніла вона. – У мене сьогодні все з рук валиться.

– Буває, – усміхнувся Максим.

Наступного дня він знову її побачив. А через тиждень уже спеціально приходив до бібліотеки в той час, коли там зазвичай була Соломія.

Вона навчалася на економічному факультеті, на курс молодше за нього.

Максимові подобалося, що Соломія не намагалася сподобатися. Вона могла прийти на зустріч із мокрим після дощу волоссям, сперечатися з ним через якусь дрібницю, сміятися так щиро, що озиралися перехожі.

А ще в неї завжди було мало часу.

Після занять дівчина поспішала на автобус. У вихідні майже ніколи не залишалася у Львові.

– Ти ніби від когось тікаєш, – якось сказав Максим.

– Та ні. Просто вдома роботи багато.

– То запроси мене до себе. Допоможу.

Соломія відразу замовкла.

– Колись запрошу.

Минуло ще два місяці, перш ніж вона наважилася розповісти.

Її мами не стало майже три роки тому. Вдома залишилися два молодші брати – чотирнадцятирічний Андрійко й дванадцятирічний Павлик.

Батько після того, як не стало дружини, подався на заробітки за кордон. Спершу присилав гроші, потім дедалі рідше виходив на зв’язок, а згодом узагалі зник із їхнього життя.

Дітям допомагала мамина сестра, яка жила в сусідньому селі. Вона оформила опіку над хлопцями, але щоденних турбот не меншало, і Соломія взяла більшу частину на себе.

Вставала вдосвіта, готувала братам їжу, перевіряла, чи все є до школи, а тоді поспішала на автобус до Львова. Якщо встигала, ввечері ще підробляла – допомагала знайомій бухгалтерці з документами.

– Ти ж зовсім молода, – тихо сказав тоді Максим.

– А що з того? Андрійкові й Павликові теж не по сорок.

Уперше він приїхав до неї в село на початку осені.

Старенька хата під шифером стояла неподалік від дороги. На подвір’ї росла стара груша, а біля хвіртки цвіли жоржини.

Соломія довго не хотіла впускати його всередину.

– У нас не так, як у вас, – сказала, опустивши очі.

– А ти звідки знаєш, як у нас?

– Бачила фотографії вашого будинку.

У хаті пахло свіжим борщем. На столі лежала випрана скатертина, трохи вицвіла по краях. Біля старого серванта стояли акуратно складені шкільні рюкзаки.

Павлик одразу почав розпитувати Максима про машину. Андрійко спершу тримався насторожено, але коли гість запропонував допомогти полагодити велосипед, пішов із ним у сарай і повернувся вже зовсім іншим.

Того вечора Максим уперше за довгий час не поспішав додому.

Соломія накладала йому борщ, хлопці навперебій щось розповідали, а він дивився, як дівчина раз у раз поглядає на братів, перевіряючи, чи поїли вони.

Перед від’їздом він узяв її руки у свої.

Долоні були шорсткі, з дрібними подряпинами.

– Соломійко, виходь за мене заміж.

Вона навіть засміялася від несподіванки.

– Ти що, зовсім?

– Цілком серйозно.

– А хлопці?

– А що хлопці? Будемо думати разом. Я ж не кажу, що завтра треба все кидати.

Соломія довго мовчала.

– Ти спочатку з мамою поговори, – сказала нарешті.

Галина Степанівна вислухала звістку про майбутнє весілля напрочуд спокійно.

– Ну що ж, сину. Якщо любиш, треба знайомитися. А хто її батьки?

– Мами немає. Батько за кордоном, давно не дається чути.

– А працювали ким?

– Мама в школі прибиральницею була. Тато на будівництвах.

Галина на мить затримала погляд на синові.

– Ну, головне, щоб дівчина була порядна. А де живе?

– Біля Жовкви.

– А-а, то на Львівщині. Добре.

Більше вона не розпитувала.

Максим тоді навіть зрадів. Мати не заперечувала, не сварилася, погодилася їхати на знайомство.

Він не знав, що в Галини Степанівни вже склалася власна картина майбутнього.

Дівчина навчається у Львові, гарна, вихована, напевно, із пристойної родини. Ну, немає матері – прикро, звісно. А батько на заробітках, може, вже й будинок якийсь збудував.

Інакше навіщо дівчині з бідної сім’ї навчатися у Львові?

Коли машина звернула з головної дороги на вузеньку сільську вулицю, Галина Степанівна вперше насторожилася.

– Максиме, ти впевнений, що ми правильно їдемо?

– Так, мамо. Ось тут наліво.

– А що то за хати такі старі?

– Ну, село ж.

Вона повернулася до чоловіка.

– Вітю, ти чув? Село.

– Чув, Галю. Я ще не оглух.

Машина зупинилася біля невеликої хвіртки.

На подвір’ї стояла Соломія в простій світлій сукні. Волосся вона заплела в косу. Поряд переминався з ноги на ногу Павлик, а старший брат тримав у руках тарілку з домашнім печивом.

Галина Степанівна кілька секунд дивилася крізь лобове скло.

– Це що, тут?

– Так, мамо.

– А батьки де?

– Я ж казав, мами немає. А тато…

– Я пам’ятаю, що ти казав! – різко перебила вона.

Віктор вийшов із машини першим.

– Добрий день, господарі!

Соломія усміхнулася й привіталася.

Галина Степанівна виходила повільно. Нові туфлі відразу загрузли в м’якій землі біля воріт.

Вона глянула на старий дах, невеличкі вікна, потріскану доріжку.

Потім – на подарункові пакети у Вікторових руках.

Їй стало шкода грошей.

Особливо коньяку, за який вона напередодні виклала чималу суму.

У хаті на них уже чекала тітка Соломії, пані Оксана. Саме вона й допомагала дівчині готуватися до гостей.

На столі стояли голубці, печена курка, кілька салатів, домашні пиріжки та узвар.

– Проходьте, будь ласка, – запросила Соломія. – Ми дуже раді, що ви приїхали.

Галина оглянула кімнату.

Старий диван, сервант із посудом, шафа, на якій виднівся слід від колись прикріпленого дитячого малюнка. У кутку – телевізор.

– А ви тут усі живете? – запитала вона.

– Так. Ми з братами.

– І господарство самі тримаєте?

– Тримаємо. Тітка допомагає, хлопці теж уже багато чого вміють.

– Ну так, – протягнула гостя. – У селі без господарства важко.

За столом Віктор розговорився з хлопцями. Розпитував, як навчаються, що люблять робити, ким хочуть стати.

Галина ж майже нічого не їла.

– А після весілля що з братами буде? – раптом запитала вона.

Соломія поставила на стіл миску з картоплею.

– Поки я вчитимуся, усе буде, як тепер. А далі вирішимо. Тітка поруч, та й я їх не залишу.

– Тобто Максим теж повинен буде ними займатися?

За столом запала тиша.

– Мамо, ми вже про це говорили, – тихо сказав Максим.

– Я в тебе не питаю. Я хочу почути від Соломії.

Дівчина випросталася.

– Ніхто не повинен робити більше, ніж сам захоче, Галино Степанівно. Я братів не покину, але й на Максима свої обов’язки перекладати не збираюся.

– Гарно говориш. А як воно буде насправді?

– Галю, – втрутився Віктор. – Давай поїмо спокійно.

Галина замовкла, але обличчя її стало таким, що Максим зрозумів: удома буде розмова.

І розмова справді була.

Щойно машина виїхала із села, Галина зняла сережки, поклала їх у сумочку й сказала:

– Ніякого весілля не буде.

– Мамо…

– Я сказала – не буде!

– Але ти ж сама погодилася їхати знайомитися!

– Бо не знала, куди їду! Ти хоч уявляєш, що собі на шию вішаєш? Дівчину без копійки, двох школярів і хату, яку скоро доведеться наново будувати?

– Я Соломію люблю.

– Любов’ю магазинні рахунки не оплачують!

– А ми до чого тут із вашими магазинами?

Галина аж задихнулася від обурення.

– Он як ти заговорив? Усе життя тебе годували, одягали, вчили, а тепер тобі нічого від нас не треба?

Віктор різко пригальмував перед поворотом.

– Досить, Галю.

– Що досить?

– Ти сьогодні весь день дівчину принижувала. А вона тобі жодного кривого слова не сказала.

– Бо знає, за кого заміж хоче!

– Не вигадуй. Ти її вперше побачила.

– Мені одного разу вистачило!

Віктор більше нічого не відповів.

Він добре пам’ятав, якою була його дружина, коли вони познайомилися.

Це сталося наприкінці дев’яностих.

Галя тоді приїхала з бідного села до міста й працювала продавчинею в невеличкому магазині. Жила у знайомої жінки, спала на розкладному дивані, а з одягу мала дві спідниці та одну гарну блузку, яку берегла для вихідних.

Удома в матері була стара хата, город і постійні борги.

Галя соромилася свого села. Особливо коли дівчата, з якими вона працювала, розповідали про міських кавалерів, нові квартири й подарунки.

Віктора вона помітила відразу.

Він працював водієм на підприємстві, мав двокімнатну квартиру, яка дісталася від батьків, і стареньку машину.

Галя сама знаходила приводи заговорити. То просила підвезти, то запрошувала на чай, то випадково опинялася там, де він мав бути.

За пів року вони одружилися.

Вона була кмітлива, працьовита й мала добру пам’ять на ціни та людей. Коли з’явилася можливість орендувати невеликий торговий кіоск, саме Галина переконала чоловіка ризикнути.

Віктор ремонтував приміщення, возив товар, працював без вихідних. Галя стояла за прилавком, домовлялася з постачальниками й рахувала кожну гривню.

Потім з’явився перший магазин. Згодом другий.

Галина любила казати, що все створила сама.

Віктор не сперечався.

Тільки іноді нагадував їй, як на початку їхнього сімейного життя вони їли картоплю з квашеною капустою, бо всю виручку вкладали в товар.

І як Галя плакала, коли його мати одного разу сказала сусідці, що син міг знайти дружину з кращої родини.

Тоді Віктор обійняв її й пообіцяв, що ніколи не дозволить нікому рахувати, скільки вона принесла в їхній дім.

Дружина давно перестала згадувати той випадок.

А він пам’ятав.

Наступні два тижні Максим із матір’ю майже не розмовляли.

Соломія відчувала, що щось сталося.

Максим рідше приїжджав, став коротше відповідати, іноді замовкав посеред розмови.

– Твоя мама проти нас? – запитала вона одного вечора.

– Вона просто хвилюється.

– Через що?

– Каже, що ми ще молоді.

– А ти що кажеш?

Максим довго мовчав.

– Що все владнається.

Соломія подивилася на нього й тихо відповіла:

– Максиме, я не хочу, щоб ти через мене сварився з батьками. Але й бути людиною, яку ти мусиш від когось захищати все життя, я не хочу.

Він обійняв її.

– Нічого такого не буде.

Йому самому дуже хотілося в це вірити.

А Галина Степанівна вже діяла.

Вона згадала про Діану – доньку знайомих, які володіли великою будівельною базою та автомайстернею.

Дівчині було двадцять три. Вона нещодавно повернулася з Кракова, де вчилася на менеджменті, і допомагала батькам із бізнесом.

Галина знала її змалку.

Діана була гарна, впевнена, звикла до дорогих речей і зовсім не соромилася казати, чого хоче.

– От така невістка нам потрібна, – сказала Галина чоловікові.

– Нам чи тобі?

– І Максиму теж. Просто він ще не розуміє.

Віктор навіть не став продовжувати розмову.

А за кілька днів Галина запросила Діаниних батьків на вечерю.

Нібито хотіла обговорити постачання будівельних матеріалів для ремонту одного з магазинів.

Максим того вечора приїхав додому після складного іспиту. Мати зустріла його надзвичайно лагідно.

– Синочку, посидь із нами. Тато з чоловіками про справи поговорить, а ти Діані компанію складеш. Ви ж сто років знайомі.

Діана й справді виявилася приємною співрозмовницею. Жартувала, розповідала про Польщу, розпитувала про навчання.

Галина весь вечір непомітно підливала молодим вино.

Коли гості почали збиратися, Максим сказав, що втомився і йде спати.

Але Діана раптом згадала, що залишила в його кімнаті зарядний пристрій, який він їй позичив.

– Я зараз заберу, – сказала вона.

Галина перехопила її біля сходів.

– Та не поспішай. Батьки ще посидять. Можете кави попити нагорі.

Вона сказала це так буденно, що ніхто не звернув уваги.

Тієї ночі Діана залишилася в будинку. Вони з Максимом довго розмовляли, вже тверезіючи після вечері. Він скаржився на матір, на сварки, на власну безпорадність. Діана слухала, а потім поцілувала його.

Максим не відсторонився.

Уранці він прокинувся з важким відчуттям, що зробив щось непоправне.

Діана сиділа на краю ліжка й спокійно застібала браслет.

– Тільки не треба робити з цього трагедію, – сказала вона.

– У мене є дівчина.

– Я знаю.

– Тоді навіщо…

– Максиме, я тебе силоміць сюди не приводила.

Він опустив голову.

І не знайшов, що відповісти.

Соломії він нічого не сказав.

Кілька днів ходив сам не свій, обіцяв собі, що все пояснить, але щоразу відкладав розмову.

Галина бачила його стан і лише обережно підштовхувала:

– Сину, ти ж не маленький. У житті всяке буває. Головне – не наробити дурниць.

За кілька тижнів Діана повідомила, що чекає дитину.

Максим сидів на кухні, дивився в одну точку й крутив у руках ложку.

– Що тепер робити? – запитав він.

Галина присіла навпроти.

– Як що? Одружуватися.

– А Соломія?

– Яка Соломія, Максиме? Ти батьком станеш!

– Я її люблю.

– Треба було раніше думати.

Віктор, почувши про все, довго не міг повірити.

– Ти впевнений, що це твоя дитина? – запитав сина наодинці.

– Діана каже, що так. І я не маю підстав їй не вірити.

– А Соломії ти сказав?

Максим похитав головою.

– Тоді почни з цього. Вона має право знати правду.

Але Галина втрутилася раніше.

– Нічого він їй не скаже! Ти хочеш, щоб вона тут сцени влаштовувала?

– Галю, не тобі вирішувати.

– Я хочу врятувати синову сім’ю!

– У нього ще немає сім’ї з Діаною. І не ти її будуватимеш.

Того вечора Максим усе-таки набрав Соломію.

Вона зраділа, бо вони вже кілька днів майже не говорили.

– Максиме, привіт! Я якраз хотіла тобі…

– Соломіє, нам треба розійтися.

На тому кінці запала тиша.

– Що сталося?

– Я не можу зараз пояснити.

– Ти когось зустрів?

Він заплющив очі.

– Так.

Дівчина довго мовчала.

– Тоді навіщо ти просив мене заміж?

Максим не відповів.

– Скажи хоча б, це через твою маму?

– Ні, Соломіє. Це я.

І вперше за весь час сказав правду, хоча й не всю.

Після розмови він заблокував її номер, а потім і сторінки в соціальних мережах. Мати переконала його, що так буде легше обом.

Соломія ще двічі намагалася з ним зв’язатися.

Потім перестала.

Від спільної знайомої вона дізналася про Діану й майбутню дитину.

Того вечора тітка Оксана застала її на кухні.

Соломія сиділа за столом перед давно вистиглим чаєм.

– Щось сталося, дитино?

– Та ні, тітко.

– Не бреши.

Соломія опустила голову.

– Він одружується з іншою.

Оксана сіла поруч.

– І давно ти знаєш?

– Від сьогодні.

– А він тобі сам сказав?

– Ні.

Тітка важко зітхнула.

– Боже, Соломійко…

– Тільки не жалійте мене, добре? Бо я зараз не витримаю.

Оксана мовчки погладила її по плечу.

За кілька хвилин Соломія витерла очі, встала й пішла перевіряти, чи Павлик зробив уроки.

Вона не була сильною тієї миті.

Просто в неї не було можливості надовго перестати жити.

Весілля Максима й Діани відбулося через два місяці.

Галина Степанівна нарешті була задоволена.

Святкували в гарному ресторані. Гостей зібралося понад сотню. Діанині батьки подарували молодим нову машину, а Галина з Віктором – гроші на квартиру.

Свекруха ходила між столами, приймала компліменти й раз у раз повторювала:

– От тепер я спокійна. Син у надійних руках.

Віктор майже весь вечір мовчав.

Коли дружина спитала, чому він такий похмурий, відповів:

– Дивлюся, як усі радіють. А Максим усміхається тільки тоді, коли його фотографують.

– Просто хвилюється. Це ж весілля.

– Може, й так.

Галина не помітила, як молодята посварилися ще до того, як подали гаряче.

Діана хотіла, щоб Максим сидів біля неї, а він пішов поговорити з університетськими друзями.

– Я не збираюся весь вечір тебе шукати, – сказала вона крізь усмішку, коли він повернувся.

– Я ж на п’ять хвилин відійшов.

– От наступного разу не відходь.

Галина тоді навіть подумала, що невістка правильно робить. Чоловіка треба відразу привчати до порядку.

Вона ще не знала, наскільки добре Діана вміє це робити.

Перший рік усе виглядало цілком пристойно.

Народилася онука, яку назвали Веронікою. Максим закінчив університет, почав працювати в материних магазинах, займався постачанням товарів та обліком.

Діана після декретної відпустки теж захотіла долучитися до справ.

– Я ж менеджмент вивчала, – сказала вона за сімейною вечерею. – Дивлюся, у вас багато чого можна зробити по-іншому.

Галина усміхнулася.

– У нас усе роками працює, дитинко.

– Саме тому й треба щось міняти. Ви досі частину накладних на папері ведете.

– І що? Зате порядок.

– Це ви так думаєте.

Віктор сховав усмішку за склянкою води.

За кілька місяців Максим із Діаною запропонували оновити обладнання в двох магазинах. Діана підготувала розрахунки, знайшла постачальників, домовилася про вигідні умови.

Галина неохоче погодилася.

Результат виявився добрим.

Потім Діана запропонувала змінити систему замовлень, переглянути договори й провести ремонт ще в одному приміщенні.

Максим підтримав дружину.

І поступово Галина почала помічати дивні речі.

Раніше син телефонував їй по кілька разів на день. Тепер частіше казав:

– Мамо, ми з Діаною вже обговорили.

Раніше без її дозволу не міняли навіть постачальника хліба. Тепер Діана приходила з готовими таблицями й пояснювала, чому старі домовленості невигідні.

Галина ще намагалася керувати.

– Максиме, я сказала, що цього постачальника не міняємо!

– Мамо, але Діана порахувала…

– Мені байдуже, що вона порахувала!

І тут до кабінету зайшла сама Діана.

– Галино Степанівно, не треба на Максима кричати. Він усе правильно зробив.

Свекруха повільно повернулася.

– Діано, це мій магазин.

– Звичайно. Тому ми з вами й погоджуємо зміни. Але якщо ви хочете, щоб Максим відповідав за закупівлі, то дайте йому можливість працювати.

– Я тридцять років цю справу будувала!

– А тепер час подумати, як вона працюватиме наступні тридцять.

Галина аж почервоніла.

Уперше за багато років хтось із родини говорив із нею таким тоном.

І найгірше було те, що Максим промовчав.

На третій рік шлюбу Діана перестала приховувати, що їй не подобаються постійні втручання свекрухи.

Коли Галина одного разу без попередження приїхала до молодих, невістка зустріла її в коридорі.

– Ви чому не подзвонили?

– А що, я до рідного сина маю записуватися?

– Попереджати, що приїдете, – так.

– Я Вероніку хотіла побачити.

– Вона спить. І в нас сьогодні свої плани.

– То я вже й до онуки не можу прийти?

– Можете. Але домовляйтеся заздалегідь.

Галина повернулася додому ледве стримуючи сльози.

– Ти уявляєш, Вітю? Вона мене на поріг не пустила!

– Не пустила чи попросила наступного разу подзвонити?

– Яка різниця?!

– Велика.

– Ти її захищаєш?

Віктор відклав газету.

– Галю, ти колись так само моїй матері казала, щоб без попередження не приходила. Пам’ятаєш?

– То зовсім інше було!

– Чим?

Галина не відповіла.

Її дедалі більше дратувало, що Діана не питала поради щодо виховання Вероніки, сама вирішувала, куди родина поїде на вихідні, і не погоджувалася проводити кожне свято зі свекрами.

Навіть дорогими подарунками її неможливо було задобрити.

Одного разу Галина привезла онуці цілий пакет одягу.

Діана переглянула речі й спокійно сказала:

– Дякую, але наступного разу краще запитайте, що нам потрібно. Тут половина не того розміру.

Галина образилася.

– Я хотіла як краще!

– Я розумію. Просто ми самі можемо купити дитині одяг.

Увечері свекруха довго скаржилася чоловікові.

– Невдячна! Усе їй не так. Ми їм квартиру допомогли купити, бізнес дали, а вона…

– А вона хоче жити по-своєму, – закінчив Віктор.

– Ти хоч раз можеш стати на мій бік?

Чоловік підвівся й підійшов до шафи, де зберігалися старі сімейні альбоми.

Дістав один, перегорнув кілька сторінок і поклав перед дружиною.

На пожовклій фотографії стояла молода Галя. Худенька, у дешевенькій сукні, з туго заплетеною косою.

Поряд – Віктор, який обіймав її за плечі.

– Пам’ятаєш, де це?

Галина глянула й відвернулася.

– У моєї мами на подвір’ї.

– Точно. А пам’ятаєш, що твоя мама тоді на стіл поставила?

– До чого ти ведеш?

– Картоплю, оселедець, капусту. І пиріжки з повидлом. Вона три дні готувалася, щоб мене зустріти.

Галина мовчала.

– А ти соромилася. Усе перепрошувала, що в хаті старі меблі. Я тобі тоді сказав, що мені не меблі потрібні.

– Вітю, не треба.

– А пам’ятаєш, як моя мати тебе прийняла?

Галина підвела очі.

– Пам’ятаю.

– Як ти потім плакала? Як казала, що вона тебе за людину не має, бо ти з бідної родини?

– Досить!

Віктор закрив альбом.

– От і я тоді хотів, щоб було досить. Але ти через стільки років зробила з іншою дівчиною те саме.

Галина різко підвелася з-за столу.

– Тільки не треба тепер Соломію згадувати! Максим давно одружений, у нього дитина!

– Я не про Соломію. Я про тебе.

Цього разу вона не знайшла слів.

А Соломія тим часом жила своїм життям.

Перший рік після розриву був для неї важким.

Вона схудла, майже перестала зустрічатися з подругами, з головою пішла в навчання й роботу.

Іноді їй здавалося, що найгірше – навіть не те, що Максим обрав іншу.

Найгіршим було згадувати, як вона повірила, що тепер не муситиме сама тягнути все на собі.

А потім знову залишилася одна.

Проте диплом вона отримала з відзнакою.

За рекомендацією викладачки влаштувалася молодшою фінансовою аналітикинею до львівської компанії. Спочатку винаймала кімнату, пізніше – невеличку квартиру.

Братів не залишала.

Андрійко після школи вступив до технічного коледжу. Павлик, який любив малювати й усе розбирати на деталі, захопився комп’ютерами.

Соломія допомагала їм, скільки могла. Але й хлопці швидко дорослішали. Андрій підробляв улітку, Павлик виграв стипендію на навчальному конкурсі.

Через два роки Соломія познайомилася з Романом.

Він працював інженером у будівельній компанії. Був на шість років старший, розлучений, без дітей.

Познайомилися вони на роботі, коли компанія Романа замовила фінансовий супровід одного проєкту.

Спершу він просто приносив їй документи.

Потім почав запрошувати на обід.

А одного разу, коли Соломія мусила терміново їхати в село, бо в братів зламався котел, Роман запропонував підвезти.

– Не треба, я автобусом.

– Я все одно в той бік їду.

– Ви навіть не знаєте, де я живу.

– То покажете дорогу.

Він не став розпитувати, чому вона сама дбає про двох братів. Не дивувався старій хаті й не роздавав порад, що з нею робити.

Просто скинув піджак, закотив рукави й допоміг майстрові занести новий котел у підсобку.

Павлик того вечора запитав сестру:

– А цей Роман ще приїде?

– Не знаю.

– Було б добре. Він нормальний.

Соломія засміялася.

За рік вони одружилися.

Весілля було невелике. Без сотні гостей, дорогих подарунків і показного блиску.

Натомість Андрійко виголосив такий тост, що Соломія не змогла стримати сліз.

– Я завжди думав, що сестра в нас найстарша, тому їй усе можна доручити, – сказав він. – А тепер хочу, щоб про неї теж хтось дбав.

Роман узяв Соломію за руку.

– Домовилися, – відповів він.

Через рік у них народився син.

Соломія назвала його Марком.

Минуло майже п’ять років від того сватання.

Одного жовтневого дня Галина Степанівна поїхала з Віктором до Трускавця.

Останнім часом вони часто сварилися, і чоловік запропонував хоча б на кілька днів вирватися з дому.

Надворі було сонячно, але прохолодно. Після обіду вони вийшли прогулятися центром.

Галина йшла повільно, поправляючи шарф.

– Треба буде з Максимом поговорити, – сказала вона. – Діана знову хоче міняти графік роботи магазинів, а він тільки погоджується.

– Галю, вони вже не діти.

– Ото всі ви так кажете, поки щось не станеться.

Віктор нічого не відповів.

Біля невеликої кав’ярні він раптом зупинився.

– Дивись, здається, знайома дівчина.

Галина повернула голову.

Спершу вона побачила чоловіка, який тримав за руку маленького хлопчика років двох.

Поруч ішла молода жінка в гарному світлому пальті. Волосся в неї було коротше, ніж колись. На плечі висіла шкіряна сумка, а на пальці блищала обручка.

Жінка щось сказала хлопчикові й засміялася.

Галина впізнала її не відразу.

А потім зупинилася так різко, що Віктор мало не наштовхнувся на неї.

– Це ж… Соломія?

– Схоже, що вона.

Молода жінка теж їх помітила.

На якусь мить її погляд затримався на Галині Степанівні.

Потім вона усміхнулася й підійшла ближче.

– Добрий день.

– Соломіє? – невпевнено запитала Галина.

– Так. Як поживаєте?

– Та… добре. Оце відпочиваємо.

Віктор привітався й усміхнувся.

– А ти як? Давно не бачилися.

– У мене все добре, дякую.

До них підійшов чоловік із хлопчиком.

– Романе, це батьки мого давнього знайомого, – пояснила Соломія.

– Дуже приємно, – сказав він і простягнув руку Вікторові.

Маленький Марко тим часом тягнув маму за рукав.

– Мамо, ходімо! Тато обіцяв морозиво!

Соломія засміялася.

– Зараз, сонечко.

Галина дивилася на хлопчика, на Романа, який поправив синові шапку, потім на Соломію.

– То це ваш чоловік? – запитала вона, хоча відповідь була очевидною.

– Так. Роман. А це наш Марко.

– Гарний хлопчик…

– Дякую.

– А ти… у Львові живеш?

– Так. Ми там квартиру купили. Я працюю у фінансовій компанії, Роман – інженер. Хлопці мої теж вже дорослішають. Андрій працює, Павлик ще навчається.

– То все в тебе добре склалося, – вимовила Галина.

Соломія поглянула на чоловіка й сина.

– Так. Нам добре.

Марко знову потягнув її за руку.

– Мамо!

– Уже йдемо.

Соломія попрощалася, побажала їм гарного відпочинку й пішла далі.

Роман узяв хлопчика на руки. Той щось весело розповідав, розмахуючи маленькою машинкою.

Соломія йшла поруч, слухала, усміхалася. Коли чоловік нахилився щось їй сказати, вона торкнулася його руки.

Вони зникли за поворотом.

Галина Степанівна ще довго дивилася їм услід.

– Бач, як воно буває, – нарешті сказала вона. – А я думала, вона так і залишиться в тому селі.

– Чому? – запитав Віктор.

– Ну… сама ж знаєш, які в неї були обставини.

– То й що?

Галина знизала плечима.

– Нічого.

Вони пішли далі.

Через кілька хвилин у Галини задзвонив телефон.

На екрані висвітилося ім’я Діани.

– Алло, – відповіла вона.

– Галино Степанівно, добрий день. Ми з Максимом вирішили на Різдво поїхати до моїх батьків. Щоб ви потім не планували нічого на нас.

Галина зупинилася.

– Як це до твоїх батьків? Ви ж завжди на Різдво до нас приїжджали!

– Цього року буде інакше.

– А Вероніка?

– З нами, звичайно.

– Діано, я вже збиралася…

– То добре, що я заздалегідь телефоную. Усе, вибачте, маю справи.

Розмова обірвалася.

Галина ще кілька секунд тримала телефон біля вуха.

– Ну от! – обурено сказала вона чоловікові. – Навіть не спитала, чи ми не проти!

Віктор спокійно глянув на дружину.

– А ти колись у Максима питала, чи він не проти, коли вирішувала, з ким йому одружуватися?

Галина хотіла відповісти, але промовчала.

Трохи далі, у вітрині крамниці, вона побачила своє відображення.

Гарне пальто, дорогий шарф, золотий годинник. Усе те, чим вона так пишалася.

І раптом згадала стару Соломіїну хату. Вицвілу скатертину, домашні голубці, двох хлопчаків, які так старалися гарно зустріти гостей.

Згадала дівчину, котра подавала їй тарілку й тихо запитувала, чи не накласти ще.

А тоді побачила себе багато років тому – у дешевій сукні, біля материного столу, за яким вона так боялася здатися недостатньо хорошою для родини Віктора.

– Вітю, – тихо покликала вона.

– Що?

– А ти пам’ятаєш, як ми вперше до моєї мами приїхали?

Він подивився на неї.

– Пам’ятаю.

– Вона тоді пиріжки пекла. З яблуками чи з повидлом?

– З повидлом. Ти ще боялася, що вони підгоріли.

Галина ледь усміхнулася.

– А вони й справді трохи підгоріли знизу.

Віктор кивнув.

Вони ще трохи постояли біля вітрини.

– Знаєш, – сказала вона, – я тоді була впевнена, що твоя мама ніколи мене не полюбить.

– Знаю.

– І мені було так образливо…

Віктор не став нічого додавати.

Галина поправила шарф і повільно рушила далі.

Уперше за багато років їй захотілося не зателефонувати комусь із вказівками, не поскаржитися й не довести свою правоту.

Їй захотілося повернутися додому, знайти ту стару фотографію і як слід роздивитися дівчину, якою вона колись була.

Бо в ній іще не було ні золотого годинника, ні магазинів, ні дорогих суконь.

А Віктор чомусь уже тоді її любив.

You cannot copy content of this page