Галина Степанівна повільно повернула до неї голову. – Я знаю, чий він чоловік був. Я йому на весіллі рушник під ноги стелила.

– Дівчино, а ви часом не заміжня?

Молода жінка, яка саме проходила повз лавочку з пакетом продуктів, зупинилася й здивовано подивилася на сивочолу незнайомку.

– Перепрошую?

– Питаю, чи чоловіка маєте. Або хоча б нареченого.

– Степанівно, ти що, на старості років у свахи подалася? – пирснула зі сміху баба Валя, яка сиділа поруч.

– А хоч би й так.

– То кому ж наречену шукаєш? Сина в тебе зроду не було!

– Зятеві.

Сміх урвався.

– Якому ще зятеві? Тарасові?!

– А в мене їх багато?

Валя аж випросталася.

– Галю, ти при своєму розумі? Це ж чоловік твоєї Оленки!

Галина Степанівна повільно повернула до неї голову.

– Я знаю, чий він чоловік був. Я йому на весіллі рушник під ноги стелила.

– То ти хочеш, щоб він іншу привів?

– Хочу.

– А Оленка твоя що б сказала?!

На мить обличчя Галини Степанівни змінилося. Вона відвела очі, розправила складку на спідниці й тільки тоді відповіла:

– Моя Оленка вже нічого не скаже. А Тарасові ще жити треба.

Молода жінка ніяково переступила з ноги на ногу.

– Вибачте, але я заміжня.

– То й добре, доню. Живіть щасливо.

Коли незнайомка відійшла, баба Валя нахилилася до сусідки Ніни:

– Це ж треба… Інша б такого зятя й на поріг не пустила, а ця йому дружину шукає.

Галина Степанівна почула.

– Валю, коли не знаєш, чого людина через себе переступила, то краще не суди.

Вона підвелася, взяла сумку й пішла до під’їзду.

А вже біля дверей озирнулася.

– І якби котра з вас знала порядну незаміжню жінку років тридцяти, скажіть мені. Тільки не язикату. Однієї такої в нашій родині вистачить.

Сусідки зареготали.

А Галина Степанівна зайшла до будинку, піднялася на четвертий поверх і, ще не скинувши туфель, гукнула чоловікові:

– Петре, я знову нікого не знайшла!

– Кого? – озвався він із кімнати.

– Та невістку нашу майбутню!

– Галю, – зітхнув Петро, – ти б хоч у Тараса спитала, чи вона йому потрібна.

– Питаю вже четвертий місяць. А він усе каже, що йому ніхто не потрібен.

– Може, так воно і є?

Галина Степанівна поставила сумку на підлогу.

– Якби ти бачив, як він учора дивився на порожній стілець біля столу, то дурниць би не говорив.

Петро нічого не відповів.

Він добре знав свою дружину. Якщо вона щось вирішила, то переконати її було важче, ніж посунути шафу, прибиту до підлоги.

Але цього разу навіть він не був упевнений, що Галина все робить правильно.

Бо ще кілька років тому вона сама не могла дивитися на жодну молоду жінку, яка заходила до їхньої квартири й сідала там, де колись сиділа Олена.

Галину Степанівну в будинку позаочі називали генералом у спідниці.

За сорок років роботи завідувачкою їдальні вона навчилася розмовляти так, що навіть найвпертіші постачальники переставали сперечатися.

Якщо в під’їзді протікав дах, вона не збирала підписи місяцями, а йшла до начальника комунального підприємства й сиділа в приймальні доти, доки не отримувала відповіді.

Якщо бачила, що сусідська старенька третій день не виходить із квартири, несла їй суп і стукала у двері.

При цьому могла так насварити людину за невимитий сходовий майданчик, що та потім ще тиждень обходила її десятою дорогою.

Самодурства в ній не було. Просто вона не терпіла байдужості, ледарства й порожніх обіцянок.

Її чоловік Петро був геть іншим.

Тихий, худорлявий, з великими натрудженими руками, він усе життя пропрацював електриком. Умів полагодити праску, старий телевізор, пральну машину й навіть сусідський радіоприймач, якому давно пора було на смітник.

Галина говорила за двох.

Петро слухав за двох.

І якось вони вже сорок років уживалися.

Доньку Олену виховували одну.

Галина мріяла, що та закінчить університет, знайде собі освіченого міського хлопця, купить квартиру десь поблизу й народить їм онуків.

А Олена на третьому курсі привела додому Тараса.

Хлопець був високий, трохи сутулий, із великими долонями й таким щирим поглядом, що відразу було видно: хитрувати він не вміє.

Зайшов до коридору з величезним пакетом яблук і домашнього сиру, зачепив ліктем вішалку й ледь не перекинув її.

– Добрий день! Я Тарас.

– Бачу, що не Микола, – відказала Галина Степанівна. – Роззувайтеся.

За обідом вона швидко з’ясувала, що хлопець із села за сімдесят кілометрів від міста, працює водієм, має стареньку машину й живе з батьками.

А потім Тарас необережно сказав, що після весілля вони з Оленою могли б пожити в селі.

– Де?! – перепитала Галина Степанівна.

– У нас удома. Там хата велика, місця вистачить.

Вона поклала виделку.

– Олено, ти зараз мені скажеш, що це жарт.

– Мамо, ну що ти починаєш?

– Я тебе в університеті вчила не для того, щоб ти коровам хвости крутила!

Тарас почервонів.

– Та в нас корів уже немає, Галино Степанівно.

Петро закашлявся, ховаючи усмішку.

Олена зареготала.

А Галина Степанівна подивилася на майбутнього зятя й подумала, що хлопець, може, й хороший, але язик за зубами тримати йому ще вчитися.

Перші місяці вона ніяк не могла до нього звикнути.

Тарас їв мед із солоним огірком, бо так любив із дитинства. Міг прийти в гості й узятися ремонтувати кран, хоча той зовсім не протікав. А одного разу розбив її улюблену порцелянову чашку.

– Я вам таку саму куплю, – пообіцяв винувато.

– Не купиш. Їй двадцять років.

За тиждень приніс дві нові чашки.

– Навіщо дві? – здивувалася Галина.

– Одну вам. А другу про запас. Раптом я знову щось зачеплю.

Петро тоді сміявся так, що аж окуляри знімав.

Але Галина Степанівна поступово помічала й інше.

Олена була для Тараса цілим світом.

Коли дівчина хворіла, він сидів біля неї ночами. Коли втомлювалася після навчання, готував вечерю. Коли засмучувалася через невдалий іспит, знаходив спосіб її розсмішити.

Одного разу Олена приїхала до батьків із температурою, сіла на диван і заснула, навіть куртки не знявши.

Тарас обережно роззув її, накрив ковдрою, а тоді пішов на кухню й почав нишпорити в шафках.

– Ти що шукаєш? – запитала Галина.

– Каструлю. Хочу їй супу зварити.

– Ти хоч варити вмієш?

– Навчуся.

– А якщо несмачний буде?

– То я сам з’їм. А їй інший зварю.

Галина Степанівна тоді вперше подумала, що, може, й не такий поганий цей сільський хлопець.

А коли молоді вирішили одружитися, сама пішла вибирати Олені весільну сукню.

Згодом Тарасові запропонували роботу в міській транспортній фірмі. Вони з Оленою винайняли невеличку квартиру за кілька зупинок від її батьків.

Галина Степанівна була задоволена.

Донька поруч. Зять працює. Живуть дружно.

Чого ще бажати?

Богданчик народився в серпні.

Коли Тарас уперше приніс його додому, тримав так обережно, що Галина Степанівна не витримала:

– Та дихай уже, батьку! Дитина не кришталева.

– Я боюся його впустити.

– То сядь!

Олена сміялася, притулившись до одвірка.

Вона була бліда й дуже схудла після пологів, але всі казали, що так буває. Маленька дитина, безсонні ночі, годування – коли тут набратися сил?

Минуло кілька місяців, а Олена не ставала міцнішою.

Спочатку перестала виходити на довгі прогулянки. Потім почала просити Тараса приносити Богданчика з ліжечка, хоча раніше схоплювалася на кожен його звук.

Одного дня Галина Степанівна зайшла до них і побачила, що донька сидить на кухні перед холодною тарілкою каші.

– Ти чого не їси?

– Не хочеться.

– Що значить не хочеться?

– Мамо, тільки не починай.

Галина вже відкрила рот, щоб відповісти, але раптом придивилася до її обличчя.

– Олено, а ти коли востаннє нормально їла?

– Не пам’ятаю.

– Завтра йдемо до лікаря.

– Мамо…

– Я сказала.

Цього разу донька не сперечалася.

Потім були обстеження, аналізи, поїздки до обласного центру. Лікарі говорили обережно, призначали лікування, міняли препарати.

Галина Степанівна носила в сумці зошит, куди записувала всі рекомендації. Телефонувала знайомим, шукала спеціалістів, перевіряла кожну назву препарату.

Тарас возив Олену на процедури й сидів біля неї ночами.

Одного разу після чергової розмови з лікарем він вийшов у коридор і зупинився біля вікна.

Галина Степанівна відразу зрозуміла, що почув щось недобре.

– Ну? – запитала вона.

Він мовчав.

– Тарасе, говори.

– Кажуть, усе складніше, ніж думали.

Він потер обличчя долонями.

– Я питав, що ще можна зробити. Вони пояснювали, а я… я половини не запам’ятав.

– Нічого. Зараз зайду й сама перепитаю.

Вона хотіла пройти повз нього, але Тарас раптом ухопив її за руку.

– Мамо…

Він ніколи раніше так її не називав.

– Мамо, я не знаю, що робити.

Галина Степанівна відчула, як у неї похололи пальці.

– Зараз не треба знати все, – відповіла вона. – Зараз треба повернутися до Олени.

Вони зайшли до палати.

Олена лежала на високій подушці й дивилася на двері.

– Ну що? – тихо запитала.

– Будемо далі лікуватися, – відповіла мати.

Донька подивилася спочатку на неї, потім на Тараса.

– Тарасику, ти тільки не мовчи зі мною, добре?

Він сів поруч і взяв її за руку.

– Добре.

– Бо я ж тебе знаю.

І ледь усміхнулася.

Тарас нахилився й притулився чолом до її долоні.

А Галина Степанівна вийшла в коридор нібито по воду. Довго стояла біля автомата з пластиковим стаканчиком у руці.

Через кілька днів Олена попросила матір принести з дому фотографії Богданчика.

Вони розглядали їх удвох.

На одній хлопчик сидів у великій каструлі, куди заліз, поки Тарас чистив картоплю.

– Боже, який смішний, – усміхнулася Олена.

– Весь у батька. Той теж як щось утне, то хоч стій, хоч падай.

Олена довго дивилася на знімок.

– Мамо, ти ж Тараса не залишиш?

Галина Степанівна завмерла.

– Що ти таке вигадуєш?

– Він без мене зовсім розгубиться.

– Не вигадуй дурниць.

Олена поклала фотографію на ковдру.

– Він хороший, мамо. Просто дуже все близько до серця бере.

Галина відвернулася, поправляючи сумку.

– Я знаю, який він.

– Ти ж колись його терпіти не могла.

– Та коли то було…

– А тепер?

Галина Степанівна поправила доньці ковдру.

– А тепер він наш. І годі тобі про це.

Олена заплющила очі.

– Добре, мамо.

Більше вони до тієї розмови не поверталися.

Олени не стало навесні, коли Богданчикові виповнилося три роки.

Хлопчик не розумів, чому мама більше не приходить. Питав про неї за сніданком, перед сном, коли бачив на вулиці жінку в схожому пальті.

Галина Степанівна спочатку намагалася відповідати коротко, а потім почала розповідати йому про Олену.

Як вона маленькою боялася гусей. Як у п’ять років намалювала татові машину з вісьмома колесами. Як любила вишні просто з дерева.

Богданчик слухав і просив ще.

Петро відремонтував стару дерев’яну машинку, яка колись належала Олені, і віддав онукові.

А Тарас…

Тарас спочатку тримався.

Ходив на роботу, забирав сина з садочка, намагався готувати вечерю.

За кілька тижнів після втрати дружини він відмовився від орендованої квартири й разом із Богданчиком переїхав до її батьків. Сам запропонував допомагати з витратами, але Галина Степанівна тільки махнула рукою.

– Краще відкладай на житло. Тут нам усім місця вистачить.

Та невдовзі Тарас почав дедалі частіше затримуватися після роботи.

– Я трохи проїдуся, – казав.

– Куди? – питала теща.

– Так. Треба голову провітрити.

Повертався пізно, а від його куртки тягнуло різким запахом.

Галина Степанівна спочатку мовчала.

Потім почала придивлятися.

Одного вечора Тарас прийшов після десятої. Богданчик уже спав у своїй кімнаті.

– Я до малого, – сказав зять, тримаючись за одвірок.

– Завтра побачиш.

– Це мій син.

– Я знаю, чий він син.

– То пустіть.

– У такому стані до дитини не підеш. Сідай на кухні.

– Не хочу.

– А я не питаю.

Він сів за стіл. Петро мовчки поставив перед ним тарілку борщу.

Тарас дивився на неї, але ложки не брав.

– Ти скільки сьогодні випив? – запитала Галина.

– Не рахував.

– А дарма.

– Ви думаєте, мені легко?

Вона сіла навпроти.

– Ні. Я так не думаю.

Тарас підвів очі.

– Тоді чого ви від мене хочете?

– Щоб ти перестав пропадати вечорами.

– А що мені вдома робити? – раптом заговорив він швидко. – Я приходжу, а там її немає. От ви кажете: живи далі. А як? Я знаю, що вона не повернеться, а все одно дивлюся на двері. Чую кроки в коридорі й на секунду думаю, що то вона.

Він затулив обличчя долонями.

– Я навіть її чашку не можу взяти. Вона стояла біля чайника, як завжди. Я одного разу хотів попити чаю, побачив її й пішов із дому.

Галина Степанівна мовчала.

– А я, думаєш, можу? – запитала нарешті.

Тарас опустив голову.

– Я її сорочки досі не розібрала, – продовжила вона. – Відкриваю шафу й стою. Іноді по пів години. А потім закриваю. І йду варити Богданові кашу.

Вона посунула до нього тарілку.

– Їж.

– Не хочу.

– Тарасе, я не можу повернути Олену. Ти теж не можеш. Але Богданчик у нас є.

Він заплакав.

Не голосно. Просто сидів, згорбившись, і витира́в обличчя рукавом.

– Я поганий батько, – прошепотів.

– Зараз ти не даєш ради. Це правда. Але я бачила, яким ти можеш бути батьком.

– Я не знаю, як далі.

– Самому тобі зараз важко. Ми допоможемо. Тільки й ти мусиш погодитися на допомогу. Завтра підемо до спеціаліста. І на роботу поки не сядеш за кермо, доки з цим не розберешся.

Тарас довго мовчав.

Потім кивнув.

– Добре.

Уранці він прокинувся на дивані у вітальні. Богданчик сидів поруч і водив іграшковою машинкою по його коліну.

– Тату, а ти сьогодні мене в садочок поведеш?

Тарас подивився на сина.

– Поведу.

– А забереш?

– І заберу.

Хлопчик задоволено притулився до нього.

Далі було непросто.

Тарас звернувся по допомогу, певний час не працював водієм, згодом влаштувався на іншу роботу. Були дні, коли він знову замикався в собі й не хотів ні з ким розмовляти.

Але він повертався до звичного життя. Сам водив Богдана до садочка, вчив його їздити на велосипеді, забирав на вихідні до своїх батьків у село.

Згодом знову сів за кермо, спочатку на коротких маршрутах.

І одного дня Галина Степанівна помітила, що вже не прислухається щовечора до його кроків у коридорі.

– Чого ти його біля себе тримаєш, Степанівно? – запитала якось сусідка Валя. – Молодий чоловік, здоровий. Нехай сам собі дає раду. Ти ж йому не рідна мати.

Вони стояли біля під’їзду. Галина несла з магазину картоплю, а Валя саме поверталася з базару.

– А хто він мені, по-твоєму? – запитала Галина.

– Ну, зять. Був чоловіком твоєї Олени.

– То й що?

– Та нічого. Просто життя далі йде. Ти он сама вже не молода, Петро теж. Чого вам ще дорослого чоловіка тягнути?

Галина Степанівна переставила важкий пакет в іншу руку.

– Валю, ти пам’ятаєш, як він мені ремонтував балкон?

– Ну.

– А як Петра після операції доглядав?

– Пам’ятаю.

– А як Олену по лікарях возив?

Валя зітхнула.

– Та я ж не кажу, що він поганий.

– То навіщо питаєш, чого я його тримаю? Він мені не мішок картоплі, щоб виставити за двері. Зараз воно, як дитина безпорадна, само себе не впізнає. Пропаде, якщо всі відвернуться. А Богданові батько потрібен. Він у ньому душі не чає.

– Але ж він може знову…

– Може. Тому й не залишаємо все як є. Він працює над собою, і я бачу це. Якби далі приходив у такому стані, я б дитину до нього не підпустила. Але й відмовлятися від людини через те, що їй важко, не збираюся.

Валя помовчала.

– А ти все-таки дивна жінка, Степанівно.

– Можливо. Дай двері потримай, бо руки зайняті.

Минуло чотири роки.

Богданчикові виповнилося сім, і він пішов до школи.

Тарас уже працював далекобійником на міжнародних перевезеннях. Заробляв непогано, але вдома бував не так часто, як хотілося.

Коли повертався з рейсу, жив у Галини Степанівни й Петра, а вільний час намагався проводити із сином.

У домі давно звикли, що він називає тещу мамою, а тестя – татом.

Богдан був веселим хлопчиком, любив футбол і вже непогано розбирався в автомобілях.

Але іноді робив речі, від яких у Галини Степанівни стискалося серце.

Якось вони гуляли на майданчику. До них підійшла молода жінка з дівчинкою, яка навчалася з Богданом в одному класі.

Жінка нахилилася до доньки, поправила їй шарф і поцілувала в маківку.

Богдан довго дивився на них.

– Бабусю, – сказав потім, – а мама теж мені так шарф зав’язувала?

– Зав’язувала.

– А цілувала?

– Ще й як. Ти іноді сердився, бо вона тебе по десять разів цілувала.

Хлопчик усміхнувся.

А потім тихо запитав:

– А в тата колись буде дружина?

Галина Степанівна мало не перечепилася.

– Чого ти питаєш?

– Бо в Максима є мама, тато і ще одна мама. Вона йому не рідна, але він її теж мамою називає.

– І що?

– Та нічого.

Богдан копнув камінець.

– Просто тато завжди сам.

Увечері Галина Степанівна довго не могла заснути.

– Петре, – сказала в темряві.

– Га?

– Нашому Тарасові жінку треба.

Петро повернувся на інший бік.

– Йому самому краще знати.

– Він нічого не знає. Він як той ведмідь. Приїхав, наївся, поспав і знову в ліс.

– На роботу, Галю. Не в ліс.

– Не чіпляйся до слів.

– А ти не чіпляйся до Тараса.

– То що, нехай усе життя сам живе?

Петро трохи помовчав.

– А ти готова, щоб він когось полюбив?

Галина повернулася до чоловіка.

– Що ти маєш на увазі?

– Те й маю. Ти ж досі його чашку ставиш поруч з Олениною, коли він приїжджає.

Вона нічого не відповіла.

Петро обережно торкнувся її плеча.

– Галю, ти ж сама іноді не можеш бачити чужу жінку на Олениному місці.

– Не можу, – тихо сказала вона. – А що мені з цим робити?

– Не знаю. Але Тарас не винен.

Вона довго лежала з розплющеними очима.

Наступного ранку, поки всі ще спали, Галина Степанівна прибрала з кухонної полиці Оленину чашку.

Не викинула. Обережно поставила до коробки з доньчиними речами.

Потім повернулася, подивилася на порожнє місце й раптом розсердилася сама на себе.

– Господи, та це ж просто чашка…

Але рука все одно не піднялася поставити туди іншу.

Відтоді вона почала придивлятися до незаміжніх жінок.

Спочатку обережно.

Одну продавчиню розпитувала про сімейний стан, поки та зважувала гречку. Іншу зупинила біля аптеки. Третя, почувши, що їй пропонують познайомитися з далекобійником, перепитала, чи це часом не якийсь жарт.

А сусідки взагалі вирішили, що Степанівна на старості років втратила спокій.

– Ти хоч Тараса питала? – допитувалася Валя.

– А що його питати?

– Чи хоче він женитися!

– Якби я свого часу питала Петра, чи хоче він міняти холодильник, ми б досі з тим старим жили.

– Та чоловік тобі не холодильник!

– От і я про те. Йому добра жінка потрібна, а не нова техніка.

Тарас, довідавшись про її витівки, спочатку розсміявся.

А потім перестав.

– Мамо, я серйозно. Не треба.

– Чого?

– Бо я не хочу, щоб ви мені дружину шукали.

– А сам ти шукаєш?

– Ні.

– От бачиш.

– Мамо!

– Та все, все. Мовчу.

Вона справді замовкла.

Рівно на два дні.

Аж поки випадково не зустріла на ринку колишню колегу Любов Михайлівну.

Колись вони разом працювали в їдальні. Потім Любов переїхала до іншого району, і бачилися вони рідко.

Поговорили про ціни, про старих знайомих, про дітей.

– А моя Маринка все сама та сама, – зітхнула Любов. – Тридцять два вже, а вона все каже, що їй і так добре.

Галина насторожилася.

– А була заміжня?

– Ні. Жила з одним хлопцем три роки, а потім розійшлися.

– Чого?

– Та хто їх знає. Каже, що він усе обіцяв, а нічого не робив. Їй набридло.

– Працює?

– Бухгалтеркою.

– Дітей любить?

Любов здивовано глянула на неї.

– Любить. А що?

– А характер який?

– Нормальний. Тільки вперта.

– Це добре.

– Що добре?

– Що вперта.

Галина Степанівна придивилася до колишньої колеги.

– Слухай, Любо, а вона в тебе добра дівчина?

– Та добра. Тільки ти мені скажи вже, до чого ведеш.

– У мене є один чоловік.

– Галю, ти що, Петра міняти надумала?!

– Тьху на тебе! Зять у мене є. Тарас. Пам’ятаєш?

Любов Михайлівна посерйознішала.

– Пам’ятаю. А що з ним?

– Сам живе. Працює, сина ростить. Хороший чоловік.

– І ти хочеш…

– Я хочу, щоб вони хоча б познайомилися. А там уже нехай самі думають.

Любов хвилину мовчала.

– Галю, я своїй доньці чоловіка на ринку не купуватиму.

– А я свого зятя й не продаю.

Вони подивилися одна на одну.

А потім обидві засміялися.

– Добре, – сказала Любов. – Я їй розповім. Але якщо вона не захоче, не ображайся.

– Та я ж не силоміць її тягнутиму.

І додала після паузи:

– Хоча пироги в мене в суботу будуть добрі.

Тарас приїхав із рейсу в п’ятницю ввечері.

У суботу вранці Галина Степанівна поставила перед ним випрасувану сорочку.

– Одягни.

– А що сталося?

– Гості будуть.

– То я й так нормально одягнений.

– У домашніх штанях?

– А хто прийде?

– Любов Михайлівна з донькою.

Тарас повільно поклав ложку.

– Мамо…

– Що?

– Тільки не кажіть, що ви мені знову когось знайшли.

– А якби й знайшла?

– Ми ж говорили.

– Ти говорив. А я слухала.

– Я не хочу ні з ким знайомитися спеціально.

Галина сперлася руками об стіл.

– Добре. Сиди вдома й не знайомся. Люди прийдуть на пироги. Ніхто тебе до шлюбу не примушує.

– А сорочка?

– Мені приємно, коли чоловіки за столом охайні.

Петро за газетою ледь помітно усміхнувся.

– Тату, хоч ви щось скажіть, – попросив Тарас.

– Сорочка гарна, – відповів Петро.

За дві години прийшли гості.

Марина виявилася невисокою темноволосою жінкою з уважними сірими очима. Принесла коробку печива й букет хризантем.

– Мамо, – тихо сказала вона Любові в коридорі, – ти ж казала, що ми просто в гості йдемо.

– Ну так.

– А чого тут чоловік у сорочці так напружено сидить?

Галина Степанівна почула це з кухні.

– Бо він теж думав, що просто вдома поснідає!

Марина розсміялася.

Тарас почервонів.

І вперше за дуже довгий час засміявся разом з усіма.

За столом вони говорили про роботу, дороги, затори, ціни на квартири.

Марина розпитувала Тараса про поїздки.

– А вам не нудно весь час за кермом?

– Буває. Але мені дорога подобається.

– А я навіть за місто сама не люблю виїжджати. Постійно боюся, що не туди зверну.

– Можу навчити, – сказав він.

– Ви всіх так одразу вчити беретеся?

– Ні. Просто…

Він розгубився.

– Просто жінка вам сподобалася, – втрутилася Галина.

– Мамо!

– Що «мамо»? Я неправду сказала?

Марина опустила очі, усміхаючись.

А Петро під столом легенько наступив дружині на ногу.

Після того знайомства Тарас тиждень нічого не говорив про Марину.

Потім якось увечері довго стояв на кухні біля телефону.

– Чого крутишся? – запитала теща.

– Та нічого.

– Телефонувати їй будеш?

– Може.

– То телефонуй.

– Мамо, я сам.

– То сам.

Вона вийшла з кухні, але за дверима спинилася.

Петро проходив коридором, побачив її й тихо спитав:

– Підслуховуєш?

– Не підслуховую. Просто стою.

– То ходімо постоїмо в кімнаті.

За місяць Тарас і Марина вже зустрічалися.

Ходили в кіно, гуляли парком, іноді разом забирали Богдана зі школи.

Хлопчик спочатку тримався насторожено. Марина не поспішала з ним обійматися, не розпитувала про маму й не приносила подарунків при кожній зустрічі.

Одного дня вона прийшла до них і сіла з Богданом складати великий пазл із кораблем.

– Тут не вистачає деталі, – сказав хлопчик.

– Може, під столом?

– Я вже дивився.

– Давай ще раз.

Вони знайшли її під килимом.

Богданчик так зрадів, що забув про свою стриманість.

– Марино, а ти завтра прийдеш?

Вона глянула на Тараса.

– Якщо мене запросите.

– Я запрошую, – поважно сказав хлопчик.

Пізніше, коли Марина пішла, Тарас довго сидів на кухні з Галиною.

– Вона хороша, – сказав він.

– Бачу.

– Тільки я боюся.

– Чого?

– Що все зіпсую.

– Ти ж не перший день живеш на світі.

– Я не про це.

Він провів пальцем по краю скатертини.

– Інколи мені здається, що я Олену зраджую.

Галина повільно сіла навпроти.

– Я теж про це думала.

Тарас здивовано підвів голову.

– Ви?

– А хто ж іще? Вона моя донька. Я досі інколи думаю, що зараз подзвонить і скаже: «Мамо, що ти там наробила?»

Вона помовчала.

– Але знаєш, що я добре пам’ятаю? Як вона на тебе дивилася. Їй подобалося, коли ти сміявся. А останні роки ти навіть усміхатися забув.

– Я її не забуду.

– Я й не прошу.

– А ви Марину приймете?

Галина глянула на нього.

– Тарасе, ти вже дорослий чоловік. Якщо ви з Мариною захочете бути разом, то це ваше рішення. Не моє.

Він усміхнувся.

– А ви ще недавно казали, що самі мені дружину знайдете.

– Знайти можу. А жити з нею тобі.

Перші справжні труднощі почалися тоді, коли Марина стала частіше приходити до них додому.

Якось вона залишилася допомогти Галині Степанівні готувати вечерю.

– А де у вас сіль? – запитала Марина.

– У верхній шафці. Ні, не там. Правіше.

Марина дістала баночку.

– А картоплю чистити чи ви вже почистили?

– Почистила. Тільки тоненько ріж, бо Олена завжди тоненько різала, так смачніше було.

Марина нічого не відповіла.

Галина й сама не помітила, як це сказала.

Потім вони накривали на стіл.

Марина взяла з полиці чашку з синіми квітами.

– Можна цю?

Галина Степанівна різко обернулася.

– Ні! Постав!

Марина здригнулася.

– Вибачте. Я не знала.

– То Оленина чашка.

Вони обидві замовкли.

Марина обережно поставила чашку назад.

Увечері Тарас провів її додому.

Вона довго мовчала, а потім сказала:

– Тарасе, я не знаю, чи зможу.

– Що?

– Бути з тобою.

Він зупинився.

– Чому?

– Бо я почуваюся так, ніби прийшла в чужу квартиру й випадково сіла на чиєсь місце.

– Маринко…

– Я знаю, що ти любив Олену. І що твоя теща її дуже любила. Я нічого проти неї не маю. Але я не хочу все життя боятися взяти не ту чашку або не так порізати картоплю.

Тарас мовчав.

– Ти ж розумієш, про що я?

Він кивнув.

– Розумію.

– А я не впевнена.

Вона відвернулася.

– Мені страшно, що мене весь час будуть із нею порівнювати. І я завжди програватиму, бо про Олену всі пам’ятають тільки хороше.

Тарас довго дивився на неї.

– Я не хочу, щоб ти була схожою на Олену, – сказав нарешті. – Я хочу, щоб ти була собою. Бо мені з тобою добре.

Марина підвела очі.

– А твоя мама?

– Вона теж навчиться.

– А якщо ні?

– Тоді нам доведеться жити окремо. Інакше ми так і не станемо своєю сім’єю.

Марина вперше за вечір усміхнулася.

– От тепер ти говориш як дорослий чоловік.

Наступного дня Тарас зайшов до Галини Степанівни на кухню.

– Мамо, нам треба поговорити.

Вона саме ліпила вареники.

– Говори.

– Учора ви образили Марину.

– Чим?

– Чашкою.

Галина зупинилася.

– Вона тобі розповіла?

– Так.

– То нехай би не чіпала чужих речей.

Тарас сів.

– Мамо, вона ж не знала.

– Могла спитати.

– Вона спитала.

Галина промовчала.

– І ще ви постійно згадуєте Олену, коли Марина щось робить. Як вона різала, як вона варила, як вона любила.

– А що, мені тепер доньку не згадувати?

– Згадуйте. Я теж її згадую. Богданові розповідаємо. Але Марина не винна, що вона інша.

Галина Степанівна різко поклала шматок тіста.

– Тарасе, ти мені зараз будеш пояснювати, як мені про власну доньку говорити?

Він не відвів очей.

– Ні. Я прошу вас не робити Марині боляче.

Галина подивилася на нього.

Зять, який колись червонів, коли розбивав чашку, сидів навпроти й спокійно їй заперечував.

Вона раптом упізнала в цьому щось дуже знайоме.

Так само колись говорила з нею Олена.

– Добре, – сказала нарешті. – Я подумаю.

Тарас підвівся.

– Дякую, мамо.

Він вийшов.

А Галина ще довго сиділа перед недоліпленими варениками.

Їй було прикро.

Прикро, що син, якого вона стільки років вважала майже своїм, став на бік іншої жінки.

Прикро, що тепер у їхньому житті з’являлася людина, яка не знала Олену, не чула її сміху, не пам’ятала, якою вона була маленькою.

А ще прикріше було від того, що Тарас мав рацію.

Увечері вона дістала з шафи Оленину чашку.

Потримала в руках.

Потім поставила її на окрему полицю в серванті поруч із доньчиними фотографіями.

А наступного дня зателефонувала Марині.

– Марино, це Галина Степанівна.

– Добрий день.

– Ти вчора через мене засмутилася?

Марина помовчала.

– Трохи.

– Я знаю, що ти не хотіла нічого поганого.

– Звісно, ні.

– То пробач мені. Я іноді спочатку скажу, а потім думаю.

Марина тихо засміялася.

– Тарас попереджав.

– Що попереджав?

– Що ви командир.

– А він що, не попередив, що я ще й справедлива?

Марина розсміялася голосніше.

– Попередив.

– От і добре. Приходь у неділю. Я пиріг спечу. А картоплю ти сама поріжеш, як хочеш.

За кілька місяців Тарас і Марина вперше серйозно посварилися.

Він пообіцяв приїхати на її день народження, але затримався на кордоні. Майже весь день не виходив на зв’язок, хоча мав можливість написати хоча б коротке повідомлення.

Марина образилася.

– Я не хочу знову сидіти й гадати, чи потрібна комусь, – сказала вона.

Тарас у відповідь замкнувся.

– Не подобається моя робота – нічого не вдію.

Після того три дні не дзвонив.

Галина Степанівна помітила, що він ходить похмурий.

– Посварилися?

– Трохи.

– Через що?

– Через дурниці.

– Дурниці – це коли шкарпетки не там лежать. А коли люди три дні не розмовляють, то вже не дурниці.

Він розповів.

Галина дослухала до кінця.

– І що ти їй сказав?

– Що не можу через кожну дрібницю виправдовуватися.

– А написати повідомлення ти міг?

– Міг.

– То чого не написав?

– Забігався.

– Ну то й маєш.

Тарас зітхнув.

– Знаю.

– То що сидиш?

Він підвівся.

– Мамо, я вже дорослий. Сам розберуся.

– От і добре!

Тарас того ж вечора поїхав до Марини.

Стояв під її дверима з букетом ромашок і пакетом мандаринів, бо вона їх любила.

Коли вона відчинила, він сказав:

– Я не вмію красиво вибачатися. Але я був неправий. І не хочу, щоб ти через мене почувалася непотрібною.

Марина дивилася на нього.

– А наступного разу?

– Наступного разу напишу. Навіть якщо стоятиму на кордоні до ранку.

Вона взяла в нього пакет.

– Мандарини навіщо?

– Не знаю. Квіти здалися замалими.

Марина засміялася.

І впустила його до квартири.

Вони одружилися наступного літа.

Без великого весілля. Просто розписалися, запросили найближчих і накрили стіл у невеликому кафе.

Богданчикові доручили тримати коробочку з обручками. Він так серйозно поставився до завдання, що двічі перевіряв, чи вона в кишені.

Галина Степанівна прийшла в темно-синій сукні, яку купила спеціально до цієї нагоди.

Коли Марина після церемонії підійшла до неї, то трохи ніяково сказала:

– Дякую вам.

– За що?

– За Тараса.

– Не мені дякуй. Він сам тебе вибрав.

Марина усміхнулася.

– Але ж ви нас познайомили.

– Це так. Тільки дивися, я тобі його не на перевиховання віддала. Він уже більш-менш готовий до життя.

– Мамо, – простогнав Тарас за її спиною.

– Що знову? Я ж хвалю тебе!

Увечері, коли гості розійшлися, Галина Степанівна дістала з шафи коробку з Олениними речами.

Там лежала маленька фотографія з її весілля.

Олена в білій сукні, Тарас у костюмі, який був йому трохи завеликий у плечах. Обоє сміялися.

Галина довго дивилася на знімок.

Потім обережно поставила його назад.

– Ну от, доню, – тихо сказала. – Тарас сьогодні оженився.

Вона провела пальцем по краю коробки.

– Марина добра. І Богданчик до неї тягнеться.

Більше нічого не сказала.

Закрила шафу й пішла мити посуд.

Молоді винайняли квартиру, а згодом купили власну – невелику трикімнатну на іншому кінці міста.

Богдан переїхав разом із батьком і Мариною. Спочатку трохи сумував за дідовою майстернею й бабусиними сніданками, тому майже щосуботи приїздив до них із ночівлею.

Марина ніколи не вимагала, щоб хлопчик називав її мамою.

Він звертався до неї на ім’я, а вона не робила з цього проблеми.

Якось вони разом прибирали в Богдановій кімнаті.

Марина витирала пил із полиць і натрапила на стару фотографію Олени.

На ній молода жінка тримала маленького Богданчика на руках.

– Це моя мама, – сказав хлопчик.

– Я знаю.

Марина обережно витерла рамку.

– Вона дуже красива.

Богдан кивнув.

– Тато каже, що я на неї схожий.

– Очима точно.

Марина поставила фотографію на полицю біля його шкільних грамот.

– Нехай тут стоїть?

Богдан трохи подумав.

– А ти не образишся?

– За що?

– Ну… що я її пам’ятаю.

Марина присіла поруч.

– Богдане, я ж знаю, що ти любиш свою маму. І не хочу, щоб ти про неї забував.

Хлопчик помовчав.

А потім приніс ще одну фотографію.

– Тоді й цю поставимо. Тут ми всі троє на морі.

На ній були Тарас, Марина й Богдан.

Марина посунула рамки так, щоб обидві вмістилися на полиці.

Через три роки після весілля народилася Софійка.

Коли Тарас зателефонував Галині Степанівні, та спочатку не зрозуміла, чому він так голосно говорить.

– Мамо! Дівчинка!

– Чую я, не кричи! Скільки важить?

– Три кілограми двісті!

– А Марина як?

– Добре! Усе добре!

– А ти чого так сопеш?

– Та я… щасливий.

Галина Степанівна притулилася спиною до холодильника.

– Ну й добре, синку. Ну й слава Богу.

Вона поклала телефон і довго стояла на кухні.

Петро зайшов із балкона.

– Що там?

– Дівчинка.

– Знаю. Ти так говорила, що й сусіди, мабуть, почули.

– Петре…

– Що?

– Ми тепер ще й дівчинку будемо няньчити.

Він усміхнувся.

– То треба глянути, чи коляска на балконі ще ціла.

– Яка коляска? Їй років двадцять!

– От і перевірю.

У неділю в Галини Степанівни зібралася вся родина.

Тарас із Мариною привезли Софійку й Богдана. Приїхали батьки Марини – Любов Михайлівна з чоловіком Миколою. Згодом приїхали й Тарасові батьки із села – Василь та Ганна.

На кухні стало тісно.

На столі стояли голубці, печена картопля, салати, дві миски вареників і великий домашній пиріг.

– Галю, навіщо стільки наготувала? – дивувалася Любов Михайлівна.

– А я що, знала, скільки ви їсте?

– Та ми ж не на три дні!

– То заберете із собою.

Софійка сиділа в дитячому стільчику й уважно розглядала всіх присутніх.

У неї було шестеро бабусь і дідусів.

І кожен вважав, що саме він найкраще знає, як її розвеселити.

– Дайте мені дитину, – попросила Ганна, Тарасова мати. – Я їй пісеньку заспіваю.

– Та вона щойно в мене сиділа, – заперечила Любов. – Нехай трохи спокійно побуде.

– Вона до мене руки тягне, – сказав Петро.

– Петре, то вона до твого годинника тягнеться, – зауважила Галина Степанівна.

Усі засміялися.

Богдан сидів біля Марини й чистив мандарин.

– Бабусю Галю, – раптом запитав він, – а Софійка тобі теж онучка?

На кухні на мить стихло.

Марина завмерла з тарілкою в руках.

Галина Степанівна повернулася до хлопця.

– А хто ж вона мені?

– Ну, я тобі рідний онук. А вона ж…

Богдан замовк, не знаючи, як правильно пояснити.

Галина витерла руки рушником.

– Богдане, ти ще трохи поговори, то я образитися можу.

Хлопчик здивовано подивився на неї.

– Чого?

– Бо я її від самого народження на руках ношу. Вона мені вже три кофти обслюнявила. То чия вона, сусідська?

Усі засміялися.

Богдан теж усміхнувся.

– Та я ж просто спитав.

– А я тобі просто відповіла. Моя вона. І ти мій. І обоє будете мене слухати, поки я жива-здорова.

– Оце вже точно, – пробурмотів Тарас.

– Що ти там сказав?

– Кажу, мамо, голубці дуже смачні!

– От і їж.

Марина опустила голову, усміхаючись.

А Галина Степанівна, помітивши, що в неї заблищали очі, одразу заговорила про інше:

– Марино, ти чого нічого не їси? Я для кого вареники ліпила?

Увечері, коли всі роз’їхалися, Галина Степанівна з Петром прибирали зі столу.

На кухні залишилися крихти, дитяча ложечка й маленька рожева шкарпетка Софійки, яку та примудрилася скинути під час обіду.

Петро підняв шкарпетку двома пальцями.

– Дивись, загубила.

– Поклади на комод. Завтра Тарас заїде, віддамо.

Він обережно склав її навпіл.

– Галю, а пам’ятаєш, як ти колись сказала, що Тарас нам не підходить?

– Пам’ятаю.

– А тепер он скільки людей за столом через нього збирається.

Вона поставила останню тарілку в сушарку.

– Ти до чого ведеш?

– Та ні до чого. Просто думаю, як усе повернулося.

Галина витерла стіл.

– Я ж тоді боялася, Петре. Думала, забере нашу Олену бозна-куди. А вийшло…

Вона не закінчила.

Петро підійшов, узяв із її рук мокру ганчірку й сам повісив над раковиною.

– Вийшло, що він залишився з нами, – тихо сказав.

– Ага.

Вона глянула на маленьку рожеву шкарпетку на комоді.

– І ще он кого привів.

Петро усміхнувся.

– Ти ж тепер Софійці теж бабуся.

– А ти хіба ні?

– Я ж їй по крові ніхто.

Галина Степанівна так різко повернулася, що він аж здивувався.

– Петре, ти сьогодні годинник полагодив?

– Полагодив.

– А Софійку на руках носив?

– Носив.

– А вона тобі вуса смикала?

– Смикала.

– То що тобі ще треба? Довідку, що ти дід?

Петро тихо засміявся.

– Та нічого мені не треба, Галю.

Він вимкнув світло над плитою.

На комоді біля дзеркала лежала маленька рожева шкарпетка. Поруч стояла давня фотографія Олени з Тарасом та маленьким Богданчиком.

Галина Степанівна підійшла до комода, поправила фотографію й поклала шкарпетку поруч.

– Петре, – гукнула вона чоловікові, – а ти не забув, що завтра за рамкою підемо?

– Не забув.

– Тільки велику бери. Щоб усі на фотографії помістилися.

– Добре, Галю.

Вона ще раз поглянула на старий знімок.

– І Оленку не забудемо. Поставимо поруч.

Петро підійшов і обійняв її за плечі.

– Звісно, не забудемо.

Вони ще трохи постояли мовчки.

А потім Галина Степанівна відсторонилася й сказала звичним голосом:

– Ну все, ходімо спати. Бо завтра зранку на ринок треба. Тарас казав, що Марина хоче навчитися мої голубці робити.

– То навчиш?

– А куди ж я дінуся? Тільки нехай капусту правильно вибере.

Петро усміхнувся й вимкнув світло.

За вікном тихо шуміли дерева, а в квартирі, де колись довго не наважувалися переставити навіть одну чашку, тепер готували місце для нової великої родинної фотографії.

You cannot copy content of this page