Не буде цього весілля! Я не допущу! Чуєш мене, сину? Нехай навіть не сподівається на нашу квартиру! — голос Світлани Іванівни тремтів від образи й хвилювання, коли вона стояла посеред вітальні, стискаючи в руках край свого вовняного светра. Максим мовчки дивився на матір. Він ніяк не міг второпати, як людина, яка все життя вчила його доброті та співчуттю, за одну ніч перетворилася на суворого суддю. — Мамо, про яку квартиру ти говориш? Мені від вас нічого не потрібно. У нас з Іриною все по-справжньому. А ти навіть не спробувала її пізнати, — тихо відповів хлопець, відчуваючи, як усередині все стискається від розчарування

— Я не допущу цього весілля! Чуєш мене, сину? Нехай навіть не сподівається на нашу квартиру! — голос Світлани Іванівни тремтів від образи й хвилювання, коли вона стояла посеред вітальні, стискаючи в руках край свого вовняного светра.

Максим мовчки дивився на матір. Він ніяк не міг второпати, як людина, яка все життя вчила його доброті та співчуттю, за одну ніч перетворилася на суворого суддю.

— Мамо, про яку квартиру ти говориш? Мені від вас нічого не потрібно. У нас з Іриною все по-справжньому. А ти навіть не спробувала її пізнати, — тихо відповів хлопець, відчуваючи, як усередині все стискається від розчарування.

— Я таких наскрізь бачу! — не вгамовувалася мати. — Ти ще молодий, недосвідчений, а вона жінка доросла, з дитиною! Нащо тобі чужий клопіт на шию? А що люди скажуть? Що сусіди подумають? Ні, синку, поки я жива, цього шлюбу не буде!

Максим більше не сказав ні слова. Він просто розвернувся, тихо зачинив за собою вхідні двері й спустився сходами у двір, де на нього чекало зовсім інше, справжнє життя.

А починалася ця родинна історія багато років тому, у звичайній сім’ї, де все трималося на плечах Світлани Іванівни.

У неї та її чоловіка Василя Петровичa було двоє дітей — донька Дарина та молодший на рік син Максим. Василь Петрович працював у рятувальній службі, чергував доба через три, а у вільний час любив посидіти з вудкою біля річки. Чоловік він був спокійний, небагатослівний і повністю довіряв дружині в питаннях виховання.

Тож Світлана Іванівна була в домі головним капітаном. Вона сама планувала сімейний бюджет, стежила за навчанням дітей і змалечку прищеплювала їм чіткі життєві правила: поважати старших, не кривдити менших, ділитися останнім і завжди підставляти плече тим, хто потрапив у біду.

Особливо часто діставалося старшій Дарині. Мати вважала, що оскільки дівчинка старша хоч і на один рік, вона несе відповідальність за брата.

— Ну от, Даринко, знову ти все печиво сама з’їла, а я ж вам на двох купувала! — дорікала Світлана Іванівна доньці на кухні. — Ти ж старша, мусиш про братика дбати. Хіба можна бути такою скупою?

— Мамо, ну чому ти завжди купуєш усе одне на двох? — зітхала дівчинка, опускаючи очі. — Я теж хочу мати щось своє, окреме. Чому не можна взяти дві маленькі пачки замість однієї великої?

— Бо ми з батьком тяжко працюємо, доню, щоб ви ні в чому не мали потреби! — відповідала мати, розкладаючи вечерю по тарілках. — Гроші з неба не падають. Нам ще вас на ноги ставити, вчити, житлом забезпечувати. Батьки ж не вічні. Треба вчитися ділитися й думати про близьких, а не тільки про себе. Ось тепер за твою жадібність цілий місяць солодкого в хаті не буде!

— Мамо, ну будь ласка! — благала Дарина, та Світлана Іванівна була непохитною.

Обидві дитини, засмучені й притихлі, йшли до своєї кімнати. Там Дарина обіймала брата за плечі, і вони пошепки ділилися своїми дитячими мріями. Попри материну суворість, брат із сестрою росли надзвичайно дружніми. Вони були погодками, ходили в одну школу, мали спільних друзів і завжди стояли одне за одного горою.

Час летів швидко. Важкі часи минали, діти підросли, успішно закінчили школу, а згодом здобули вищу освіту. Дарина вивчилася на економістку й поїхала працювати до великого обласного центру, де їй запропонували гарну посаду у великій компанії. Максим же опанував сучасну справу — став фахівцем із комп’ютерних мереж і програм, залишившись жити в рідному містечку, неподалік від батьків.

Хоч брат і сестра жили тепер у різних місцях, зв’язок між ними не слабшав. Вони щодня зідзвонювалися, ділилися новинами, радилися з будь-якого приводу. А на всі великі свята родина обов’язково збиралася за одним столом у затишній батьківській трикімнатній квартирі.

Одного осіннього вечора, коли вся сім’я зібралася на вечерю з нагоди дня народження Василя Петровича, Дарина раптом відклала виделку і схвильовано подивилася на рідних.

— Мамо, тату, Максиме… Я хочу вам дещо сказати. Тільки ви не хвилюйтеся, добре?

Світлана Іванівна вмить завмерла, тримаючи в руках полумисок із салатом, і тривожно глянула на доньку.

— Даринко, ой… Тільки не кажи мені, що ти при надії! Ти ж тільки-но на таку гарну роботу влаштувалася, року ще не минуло! Не поспішай так, доню, поживи для себе, встань на ноги! Тобі ж усього двадцять два роки!

— Мамо, та заспокойся ти, не при надії я, — засміялася Дарина, хоча щічки її трохи почервоніли.

Світлана Іванівна полегшено видихнула й опустилася на стілець.

— Ну, дякувати Богу… Налякала ж ти мене. То що сталося?

— У мене вже давно є коханий чоловік. Я не хотіла вас знайомити завчасно, поки самі в усьому не розберемося. А вчора він освідчився мені. Я сказала «так».

За столом запала тиша. Першим отямився Василь Петрович. Він відклав газету, яку переглядав перед вечерею, і здивовано подивився на доньку.

— Весілля, чи що? Заміж зібралася, доню?

— Так, тату. Якщо ви з мамою не проти, звісно.

Світлана Іванівна спершу розплакалася від розчулення, кинулася обіймати доньку, а потім, витерши сльози, почала прискіпливо розпитувати, хто ж обранець її дитини. Виявилося, що нареченого звати Романом. Він був трохи старший за Дарину, працював разом із батьком у великому будівельному бізнесі. Родина в нього була заможна,шанована в області.

Почувши це, Світлана Іванівна знову забідкалася, сплеснувши руками.

— Ой, лишенько! Та ми ж звичайні люди, прості трудяги! Як же ми виглядатимемо на їхньому тлі? А гроші на весілля? Василю! Скільки там у нас відкладено на чорний день? Треба ж не вдарити обличчям у багнюку!

— Не хвилюйся, Світлано, на весілля для доньки знайдемо, — спокійно й твердо відповів Василь Петрович. — Ми не гірші за інших, совісті нам не позичати.

А Максим сидів мовчки і дивився на щасливу сестру. Він щиро радів за неї, бачив, як світяться її очі, але на душі стало якось незвично сумно. Вони ж усе життя йшли поруч: разом пішли в садочок, із різницею в рік закінчили школу, потім університет. І ось тепер Дарина робить величезний крок у доросле сімейне життя, а в нього, у Максима, навіть дівчини немає. Увесь час забирала робота за комп’ютером та домашні справи.

Того вечора всі довго обговорювали майбутнє свято, складали списки гостей і будували плани. Максим привітав сестру, міцно її обійняв і пообіцяв у всьому допомагати.

Наступні два місяці минули у суцільній метушні. Світлана Іванівна з ніг збилася, обираючи сукню для доньки, узгоджуючи меню в ресторані та хвилюючись через кожну дрібницю. А Максим у цей час поставив собі за мету налагодити особисте життя. Він почав частіше виходити в люди, ходив на побачення, знайомився з дівчатами, намагався бути уважним і щедрим. Та все було не те. Дівчата здавалися йому або надто легковажними, або зацикленими лише на грошах і розвагах. Душа не відгукувалася.

Нарешті настав день весілля. Свято вдалося на славу — щире, веселе, без зайвої пихатості, але дуже душевне.Коли дійшла черга до привітань від батьків нареченого, підвівся батько Романа — високий, статний чоловік із доброю усмішкою.

— Дорогі наші діти! — звернувся він до молодят. — Сьогодні ви стали однією родиною. А кожній молодій сім’ї потрібне своє гніздечко, де можна будувати щастя. Тож прийміть від нашої родини цей скромний подарунок — ключі від просторої трикімнатної квартири у новому будинку! Живіть у злагоді, кохайте одне одного, а ми з дружиною будемо чекати на онуків!

Зал вибухнув оплесками. Дарина від несподіванки закрила обличчя руками, не вірячи власним очам. Роман міцно обійняв батька, подякував. А Світлана Іванівна розридалася так голосно, що Василь Петрович ледве зміг її заспокоїти, незграбно погладжуючи дружину по плечу.

Наступного дня всі родичі поїхали дивитися нове житло молодят. Квартира справді була чудова — світла, з великими вікнами, зручним плануванням і сучасним ремонтом.

— Боже, краса яка! — захоплено примовляла Світлана Іванівна, переходячи з кімнати в кімнату й обережно торкаючись стін. — Я думала, що в нас велика квартира, а тут справжні палати!

— Стіни рівні, і сантехніка добра, на совість зроблено, — по-чоловічому оцінив оселю Василь Петрович.

Тільки Максим стояв біля вікна й мовчки дивився на вулицю. Ні, в ньому не було ані краплі заздрощів до сестри. Він просто гостро відчув свою самотність. Дарина з Романом невдовзі поїхали у весільну подорож до теплих країв, батьки вийшли на заслужений відпочинок і тихо господарювали вдома, а Максим продовжував жити на орендованій однокімнатній квартирі й працювати з ранку до вечора.

Здавалося, так триватиме вічно. Але доля любить робити несподівані повороти саме тоді, коли їх найменше чекаєш.

Одного суботнього вечора Максим вирішив поїхати до великого торговельного центру, щоб купити спортивний одяг та зручні кросівки. Він записався до тренажерної зали, бо від постійного сидіння за монітором почала боліти спина.

Хлопець повільно йшов довгою галереєю повз вітрини магазинів, як раптом почув розпачливий жіночий плач. Трохи попереду, біля фонтану, метушилася молода жінка. Вона підбігала до перехожих, показувала їм екран свого телефона і крізь сльози благала:

— Ви не бачили цього хлопчика? Подивіться уважніше, будь ласка! Він у синій курточці! Де ж він подівся?!

Люди байдуже відверталися, поспішаючи у своїх справах. Хтось просто знизував плечима й проходив повз. Максим не зміг пройти мимо — спрацювало те саме правило, якого з дитинства навчала мати. Він підійшов до жінки і спокійно запитав:

— Що у вас трапилося? Чим я можу допомогти?

Жінка глянула на нього заплаканими очима, ледве перевела подих і розповіла, що загубила свого п’ятирічного сина Богданчика. Ой, ні, сина звали Денисом. Вона на хвилинку відволіклася біля каси, розраховуючись за продукти, а жвавий малюк кудись побіг. Уже двадцять хвилин вона шукає його по всьому поверху, і серце просто розривається від страху.

— Заспокойтеся, будь ласка, ми його зараз знайдемо. Він не міг далеко втекти, — твердо сказав Максим. — Перешліть мені його фото на телефон і запишіть мій номер. Ви залишайтеся тут, біля фонтану, раптом він сам повернеться, а я піду огляну весь поверх і дитячу зону.

Отримавши знімок, Максим швидким кроком рушив уздовж торгових рядів. Він зазирав у кожен відділ, питав охоронців, придивлявся до кожного малюка. І вже за десять хвилин біля ігрового автомата з м’якими іграшками побачив хлопчика у синій курточці. Малий стояв, притулившись носом до скла, і зачаровано дивився на плюшевого ведмедика, якого витягувала залізна клешня.

Максим обережно підійшов, присів навпочіпки, щоб бути з дитиною на одному рівні, і лагідно сказав:

— Привіт, козаче.

Хлопчик рвучко обернувся. У нього були великі блакитні очі й кумедний світлий чубчик. Він насупив брови і поважно заявив:

— Мені не можна з чужими дядьками розмовляти!

— І правильно, молодець, що слухаєшся, — усміхнувся Максим. — Мене твоя мама попросила тебе знайти. Вона там біля фонтану дуже хвилюється, плаче, шукає тебе. Чого ж ти без дозволу пішов?

Дениско опустив очі, розгублено глянув по боках, і на його віях заблищали сльози.

— Я хотів тільки подивитися на ведмедика… А потім подивився — а мами вже немає…

— Ну, не плач, чоловіки не плачуть, — підбадьорив його Максим. — Зараз я мамі зателефоную, і вона миттю прибіжить. Домовились?

Хлопчик шморгнув носом і серйозно кивнув.

За кілька хвилин захекана, змарніла від хвилювання жінка вже міцно притискала сина до грудей. Вона то цілувала його в маківку, то тихенько сварила, то знову плакала від полегшення. Коли перші емоції вщухли, вона підійшла до Максима, який тактовно стояв осторонь.

— Я навіть не знаю, як вам дякувати… Усі навколо такі байдужі, дивилися на мене, мов на божевільну. Тільки ви один зупинилися. Мене Іриною звати. А це мій мандрівник — Денис.

— Дуже приємно, Ірино. А мене Максимом.

— Не Максимом, а дядьком Максом! — весело вигукнув малюк, уже забувши про недавній переляк. — Він сказав,що ми справжні чоловіки!

Ірина вперше за цей вечір щиро усміхнулася. І в ту мить Максим відчув, як у грудях стало тепло. У жінки була неймовірно світла, відкрита усмішка і добрі, трохи втомлені очі.

Того вечора Максим провів Ірину з сином додому, допоміг донести важкі пакети з покупками. Біля під’їзду вони ще довго розмовляли, ніби знали одне одного багато років. Так почалася їхня історія.

Вони почали зустрічатися. Ходили гуляти в парк, катали Дениса на гойдалках, разом готували вечерю. Максим швидко прив’язався і до Ірини, і до її сина. Хлопчик тягнувся до нього, бо справжнього батька майже не пам’ятав.

Минуло три місяці, і Максим запропонував Ірині переїхати до нього на орендовану квартиру. Жінка погодилася, бо бачила, наскільки надійним, турботливим і щирим є цей чоловік. Їм було затишно разом, без гучних слів і фальші.

Одного вечора, коли Дениско вже спав, Ірина пригорнулася до Максима й тихо запитала:

— Максиме, а коли ти познайомиш мене зі своїми батьками? Ми вже живемо разом, плануємо майбутнє, а я досі не бачила твоїх маму й тата. І з сестрою твоєю мені б дуже хотілося потоваришувати.

Максим зітхнув і погладив її по волоссю. Він не хотів ображати кохану, але в душі давно тривожився через це знайомство. Річ у тім, що Ірина була на сім років старша за нього. Доля в неї склалася непросто: виросла вона без батьків, виховувала її літня тітка, якої вже не стало. Рано вийшла заміж, але перший чоловік виявився людиною безвідповідальною, наробив боргів і зник, залишивши її саму з маленьким сином на руках. Вищої освіти Ірина не мала — після школи одразу пішла працювати, щоб заробити на шматок хліба. Зараз вона працювала продавчинею у невеликій крамниці побутових товарів.

Максим прекрасно знав характер своєї матері. Світлана Іванівна була жінкою порядною, але мала свої уявлення про те, якою повинна бути ідеальна невістка: молодою, з дипломом, з гарної повної родини. Він боявся, що мати може ненароком образити Ірину своїми розпитуваннями.

Та ховати своє щастя вічно було неможливо. Наступної суботи Максим зателефонував сестрі й розповів їй усе начистоту.

— Та невже? Живете разом, а ти мовчиш, партизане?! — зраділа Дарина. — Як же я рада за тебе, братику!Нарешті ти зустрів свою людину!

— Я дуже хвилююся, Даринко. Треба з батьками знайомити, а ти ж знаєш нашу маму…

— Навіть не переживай! Ми з Романом сьогодні ж приїдемо до батьків на підтримку. Я все влаштую, мама її полюбить, ось побачиш!

Увечері Максим, Ірина та Дениско вирушили в гості. Ірина дуже хвилювалася, кілька разів змінювала вбрання,доки не обрала скромну темно-синю сукню. Вона купила великий торт, а для Дениса взяла його улюблену книжку, щоб малюк не нудьгував.

Зустріч спершу пройшла на диво тепло. Світлана Іванівна привітно усміхалася, похвалила Ірину за гарний вигляд,одразу повела Дениса на кухню пригощати домашніми пиріжками. Василь Петрович по-дружньому потиснув руку синові й завів розмову про риболовлю та ремонт машини. Дарина взагалі не відходила від Ірини — дівчата одразу знайшли спільну мову, сміялися й обговорювали якісь життєві дрібниці.

Максим сидів за столом і відчував, як камінь спадає з душі. Здавалося, усі його страхи були марними.

Та коли основні страви вже з’їли і подали чай, Світлана Іванівна раптом відклала ложечку і пильно подивилася на Ірину.

— Іриночко, ми ось бачимо, яка ти гарна господиня, як ви з Максимом ладнаєте. А коли ж ми з твоїми батьками познайомимося? Треба ж породичатися.

Ірина зніяковіла, опустила очі на чашку і тихо відповіла:

— Моїх батьків давно немає на світі, Світлано Іванівно. Я сама.

За столом запала незручна пауза. Світлана Іванівна похитала головою, пробурмотіла слова співчуття, але вже за кілька хвилин поставила наступне запитання:

— А де ти навчалася, дитино? Який маєш фах?

Ірина ще більше збентежилася. Її щоки спалахнули рум’янцем, але вона підняла голову й чесно сказала:

— Ніде не навчалася. Після школи треба було працювати, щоб себе прогодувати. Зараз працюю в магазині.

Світлана Іванівна підтиснула губи, кивнула і більше нічого не питала. Дарина одразу перевела розмову на іншу тему, намагаючись розрядити обстановку. Досиділи ще пів години й почали збиратися додому. Прощалися ввічливо, без зайвих слів.

А вже наступного ранку телефон Максима задзвонив ледь світало. Мати попросила його заїхати до них на розмову. Одного, без Ірини.

Максим їхав до батьків із важким серцем, передчуваючи недобре. І не помилився. Щойно він переступив поріг, як Світлана Іванівна почала розмову без жодних передмов:

— Сину, схаменися! Поки не пізно, припини ці стосунки!

— Мамо, що сталося? Чим тобі Ірина не догодила? — здивувався Максим.

— Та хіба ти не бачиш?! Вона ж старша за тебе на цілих сім років! Ні освіти, ні житла свого, ні родини за плечима! Ще й дитина на руках! Ти бачив, як вона вчора по нашій квартирі оглядалася? У кожну кімнату зазирнула, навіть у ванну заходила!

— Мамо, та вона просто руки хотіла помити перед столом! — обурився хлопець. — Як ти можеш таке думати?

— Ой, Максиме, молодий ти ще, наївний! Не знаєш ти, якими хитрими бувають жінки, коли хочуть прилаштуватися в житті! Може, вона й сина свого навмисне в тому магазині підіслала, щоб ти його знайшов і пожалів! Я коли тебе в дитинстві вчила людям допомагати, то мала на увазі добрі справи, а не те, щоб ти першу зустрічну в нашу сім’ю привів!

Максим стояв, не вірячи власним вухам. Слова матері різали по живому.

— Мамо, ти хоч чуєш, що говориш? Ірина працює з ранку до ночі, копійки зайвої ніколи не попросила! Ми живемо на орендованій квартирі, за все платимо самі! Нам ваша квартира сто років не потрібна!

— Та невже? — Світлана Іванівна схрестила руки на грудях. — То знай: якщо ти не візьмешся за розум, ми з батьком усе житло на Дарину перепишемо! А ти залишайся ні з чим! А що сусіди скажуть? Як я людям в очі дивитися буду? Ось донька наша — розумниця, за гарного хлопця вийшла, у достатку живе. А ти що? Я не допущу цього весілля! Не буде по-твоєму!

У цей момент із кухні вийшов Василь Петрович. Він мовчки слухав суперечку, але тепер поклав руку дружині на плече і тихо сказав:

— Світлано, зупинися. Не треба так. Син уже дорослий, сам розбереться, з ким йому жити.

Та Світлана Іванівна лише відмахнулася, тримаючись за серце. Максим глянув на батька, кивнув йому на знак подяки за підтримку, а потім повернувся до матері:

— Шкода, мамо, що ти так нічого й не зрозуміла. Прощавай.

Він вийшов із квартири і твердо вирішив, що більше не дозволить нікому втручатися у своє життя. Того ж вечора Максим освідчився Ірині. Без пафосу й дорогих ресторанів — просто купив обручки, приніс букет польових квітів і сказав, що хоче бути поруч із нею та Денисом усе життя. Ірина плакала від щастя, не вірячи, що після всіх життєвих випробувань доля подарувала їй такого чоловіка.

Минуло пів року. Максим та Ірина вирішили тихо розписатися у місцевому відділі реєстрації шлюбу. Гучного застілля не планували — хотіли просто відзначити цю подію у вузькому колі. Максим не став запрошувати батьків, бо пам’ятав материні слова і не хотів псувати свято ні собі, ні коханій. Покликав лише Дарину з чоловіком.

Дарина приїхала сяюча — вона вже була на четвертому місяці вагітності, і вся родина раділа майбутньому поповненню. Після офіційної церемонії, де Дениско гордо ніс подушечку з обручками, вони всі разом поїхали до невеликої затишної кав’ярні, щоб пообідати та випити чаю.

— Які ж ви гарні та щасливі! — щиро раділа Дарина, милуючись братом і невісткою. — Тільки шкода, що мами з татом немає. Вони б так за вас пораділи.

— Даринко, ми ж домовлялися не піднімати цю тему сьогодні, — м’яко нагадав Максим. — Мама сама зробила свій вибір.

— Ой, ну посварилися трохи, з ким не буває! Мама вже сто разів пошкодувала про свої слова, просто гордість не пускала першою подзвонити. Миритися давно час!

— Не сьогодні, сестро.

— А ось і сьогодні! Подивися на двері!

Максим рвучко обернувся. На порозі кав’ярні стояли його батьки. Василь Петрович широко усміхався, тримаючи в руках великий оберемок білих троянд, а поруч стояла Світлана Іванівна. Вона виглядала розгубленою, збентеженою, але в її очах світилася щира теплота.

— Сину! Максиме! Вітаю вас, рідні мої! — бадьоро вигукнув Василь Петрович, підходячи до столика. Він міцно обійняв сина, а потім галантно поцілував руку Ірині й підморгнув Денису. — Ну що, козаче, приймаєш нас у свою компанію?

Дениско радісно засміявся і кивнув.

А Світлана Іванівна підійшла до невістки, постояла мить, ніби збираючись із думками, а потім тихо заговорила, і в її голосі затремтіли сльози:

— Вибачте мене, діти… Пробач мені, Іриночко, якщо зможеш. Наговорила я тоді дурниць згарячу. Усе боялася за сина, а сама мало не втратила найдорожче. Бачу ж, як ви одне на одного дивитеся, як ти про нього дбаєш, який світлий у вас хлопчик росте. Прийміть нас до себе, не тримайте зла на літню жінку…

Ірина не стала чекати, поки свекруха договорює. Вона підвелася з-за столу, підійшла до Світлани Іванівни й міцно її обняла.

— Ну що ви, Світлано Іванівно, не плачте, будь ласка. Я на вас зовсім не ображаюся. Я ж розумію, ви як мама хвилювалися за свого сина. Усе добре, правда. Тим паче, що у нас для вас є чудова новина.

Світлана Іванівна підняла здивовані очі, витираючи сльози хустинкою.

— Яка новина, доню?

— Скоро у вас народиться ще один онук чи онучка, — тихо усміхнулася Ірина, поклавши руку на живіт. — На місяць пізніше, ніж у Дарини з Романом.

Почувши це, Світлана Іванівна розчулилася ще дужче. Вона обійняла невістку, потім сина, потім доньку,примовляючи, що тепер вона найбагатша бабуся у світі.

— А ще нам у банку погодили позику на власну квартиру, — додав Максим, обіймаючи дружину за плечі. — Тож скоро будемо робити ремонт у своєму житлі.

Василь Петрович задоволено кивнув, потиснув синові руку й тихо сказав:

— От і правильно, сину. Своя хата — то своя фортеця. А ми з матір’ю допоможемо, чим зможемо. Головне, щоб у ній завжди панували любов і злагода.

За столиком у затишній кав’ярні ще довго лунав сміх. Вони пили запашний чай, обговорювали, якого кольору візочки купуватимуть для малюків, сперечалися, на кого будуть схожі майбутні онуки, і просто раділи тому, що знову разом. Бо справжня родина — це не гучні слова і не дорогі подарунки, а вміння вчасно попросити вибачення, пробачити й підтримати одне одного в будь-яку хвилину життя.

You cannot copy content of this page