Я не очікувала розкішних подарунків від дітей на своє 80-річчя. Але і подумати не могла, що після цього дня опинюсь в стаціонарі
– Володю, ти приїдеш? Тільки скажи, чи чекати на тебе? Бо якось не хочеться сидіти самій в цей день, – запитала я у сина.
– Мамо, ну я ж казав, що у мене зараз дуже багато справ. Та й хіба це так важливо? Ще побачимося.
Слухавка обірвалася, а у мене в середині ніби щось стиснуло. Я довго сиділа на дивані, вдивляючись у старі фотографії на комоді. Сьогодні мені виповнюється 80, і я не могла зрозуміти: чи дійсно це просто “не так важливо”?
Моя історія, можливо, не така незвичайна, але для мене вона важка, бо стосується найважливішого – моєї сім’ї.
Я ніколи не чекала від своїх дітей великих подарунків чи феєрверків. Усе, що я хотіла, – це побачити їх. Ми завжди були близькою сім’єю, і я мріяла, що в день мого 80-річчя ми зберемося за одним столом, як колись. Уявляла, як Анна жартує, Володя розповідає про свої успіхи, а Оленка, моя молодша, сидить поруч і тримає мене за руку.
За кілька тижнів до свята я почала готуватися. Замовила великий торт із шоколадом, бо це улюблений смак Анни. Напекла пиріжків із капустою, які любить Володя. Для Оленки купила її улюблені цукерки. На столі вже стояли гарні серветки та вазочка з трояндами – усе, як у старі добрі часи.
Я дзвонила дітям заздалегідь, щоб нагадати.
– Мамо, я постараюся, але точно не обіцяю, – сказала Анна.
– У мене робота, мамо, – відповів Володя. – Але, може, я приїду іншим разом.
Оленка навіть не підняла слухавку. Вона завжди була такою – трохи відстороненою, завжди зайнятою. Я сподівалася, що хоч на цей день вона знайде час.
День народження розпочався рано. Я прокинулася, одягнула свою улюблену блузку й запалила свічку перед іконою. Подякувала Богові за довге життя й попросила, щоб діти були щасливі. Потім сіла за стіл і почала чекати.
Спочатку я думала, що вони затримуються через роботу чи транспорт. Але години йшли, а двері залишалися зачиненими. Телефон мовчав.
Близько полудня я зрозуміла, що ніхто не прийде. Їх не було, навіть дзвінків чи повідомлень. Торт залишився недоторканим, квіти у вазі зів’яли, а я… я сиділа, вдивляючись у порожнечу.
Коли сонце зайшло, я раптом відчула, що більше не можу підвестися. Голова запаморочилася, ноги стали важкими, і я впала на ліжко. Все, що пам’ятаю – це тиша, яка обіймала мене з усіх боків.
Моя сусідка Марія врятувала мене. Вона зайшла через кілька днів, бо хвилювалася, що не бачить мене. Викликала швидку й повідомила дітям.
У лікарні вони нарешті з’явилися. Анна була заплакана, Володя виглядав розгубленим, а Оленка, моя найменша, сиділа поруч із моїм ліжком і мовчала.
– Мамо, чому ти нічого не сказала? – спитала Анна.
– Я ж кликала вас… – прошепотіла я.
Їхні обличчя відбивали суміш сорому й жалю. Анна обіймала мене, Володя мовчав, а Оленка просто плакала. Вперше за багато років я побачила, що їм справді не байдуже.
Тепер мої діти часто відвідують мене. Вони намагаються компенсувати той день, але я розумію, що нічого вже не змінити. Можна пробачити, але забути – ні.
Я не знаю, як правильно вчинити. Скажіть, чи варто було мені чекати їх того дня? Чи, може, це я занадто багато вимагала? Можливо, у цьому віці ми, старші люди, самі створюємо собі проблеми, намагаючись повернути те, що вже минуло.
Як ви вважаєте? Як би ви вчинили на моєму місці?
