— Мамо, у мене чудова новина! – Затараторив син телефоном. Ми квартиру взяли в іпотеку, сьогодні вже документи отримали. Чому не говорили? Та, не хотіли наврочити, не були впевнені, що затвердять.
— Я рада, синочку! Хоч ви й не порадилися навіть. Але сподіваюся, ви вибрали гарний варіант?!
— Ідеальний, мамо! Новий сучасний будинок! Дитсадок у дворі, школа через дорогу! Звісно, нам про це ще рано думати, але вирішили все передбачити! Поверх? Дев’ятий з дванадцяти. Дві кімнати, хоч і невеликі, але їх дві! Кухня нормальна, лоджія. Два ліфти, підземний паркінг. Загалом, мрія здійснилася!
— Чудово! Ну, раз будинок новий, треба ж тепер і меблі купувати, напевно. Вам зараз і так непросто буде з іпотекою, я могла б вам меблі подарувати, якщо не будете заперечувати.
— Так звісно, не будемо, мама! Навіть будемо вдячні, але до меблів ще, як до Місяця пішки! Зараз перше, що потрібно, це зробити ремонт.
— Але як же, – здивувалася Олена Віталіївна, — а чому ви з ремонтом не вибрали відразу?
— З ремонтом були варіанти дорожчі, та й Надя хоче зробити все по-своєму, а не стандартне.
— Але це ж дуже накладно, Антош — матеріали, робота майстрів… А ще й оренду платити весь цей час.
— Ну ось, мамо, я про це і хотів поговорити. Ми б у тебе пожили поки, щоб не платити за оренду. На ремонт ми трохи зекономили, а от аренду платити буде, звісно, нелегко. Я вже домовився, пообіцяли за три місяці зробити під ключ. Пустиш?
— Ну, а куди ж ми подінемося, – сказала Олена Віталіївна по-доброму. — Леся з інституту пізно ввечері приходить, вихідні все за книжками сидить у своїй кімнаті, а твоя кімната пустує, от і займайте її, і нам веселіше, і вам добре.
— Дякую, мамо, тоді на вихідних ми до вас і переїдемо.
Після розмови з сином Олена Віталіївна навіть потішилася. Дуже вона сумувала за ним. Раніше вони жили втрьох — вона, син Антон і молодша дочка Леся. Чоловік Оксани пішов від них, коли Антону було вісім років, а його сестрі лише три, і з того часу вони втрьох так і жили, поки Антон не одружився. Молодята одразу вирішили зняти собі житло, і мати їх у цьому підтримала. Але з сином вони стали бачитися дуже рідко, і тому тепер вона була безмежно рада, що він знову, хоч і на деякий час, буде поряд.
До приїзду дітей їхня кімната була готова, Олена Віталіївна приготувала святковий обід, після якого Антон з дружиною пішли до себе у кімнату.
— Лесю, посуд помиєш? — запитала Олена Віталіївна дочку. — Я так втомилася сьогодні з приготуваннями, просто валюся з ніг.
— Звісно, помию, — відповіла Леся й посміхнулася. — Сподіваюся, Надька тепер теж буде допомагати, сьогодні зрозуміло, їм треба облаштуватися.
Але Надія й наступного дня пішла після обіду, залишивши посуд на столі й навіть не подякувавши. І знову посуд довелося мити Лесі.
— Вони втомилися після переїзду, – Олена погладила дочку по голові, — та й Надюші треба освоїтися, звикла ж сама господинею бути.
Леся кивнула і, розставивши тарілки по місцях, побігла до своєї кімнати, сказавши:
— Сподіваюся, мамочко, що ти маєш рацію, а то у мене сесія скоро, ані хвилини вільної не буде, а тобі у будні дні теж коли господарством займатися. А Надя вдома працює, за своїм комп’ютером, їй не так складно буде хоч щось на себе взяти.
Мати й дочка мовчки чекали, коли невістка сама запитає, чим допомогти, що зробити, можливо, але вже минув тиждень, як Антон з дружиною жили з сестрою і матір’ю, а все залишалося, як і в перший день. Надя поводилася, наче забігла в гості на годинку, і якось вона саме так і сказала.
— Надюшо, ти не могла б завтра приготувати вечерю? — запитала несміливо Олена Віталіївна. – А то Леся до сесії готується інтенсивно, хоче обов’язково на відмінно здати, а у мене завтра важливе засідання, доведеться затриматися на роботі.
Надія почала розглядати свої довгі глянцеві нігті, а потім подивилася на Олену Віталіївну здивовано:
— Я не буду нічого у вашому домі робити, ми ж у вас в гостях. Я тут не господиня, раптом щось зроблю не так.
— Та що ж ти зробиш не так? – запитала Олена, піднявши брови від несподіванки.
— Та що хочеш, – сказала Надя, — я ж не знаю ваших правил. Можу приготувати не так, як ви звикли, або, може, води багато витрачу. Я вважаю, раз я гостя, то не варто мені перейматися вашими звичками. Можу, звісно, замовити готову їжу і тільки.
— Та що ти, готову замовляти не треба, — зітхнула Олена Віталіївна, — годі вже, щось придумаємо.
Олена Віталіївна попросила дочку приготувати легку вечерю, і та, хоч і неохоче, але погодилася. Коли мати з дочкою жили удвох, вони могли обійтися й бутербродами, коли не було часу на приготування, але тепер у домі був чоловік, якого одні бутерброди навряд чи влаштували б, тим більше, Антон сам казав, що сильно скучив за домашньою їжею.
— А що, тобі Надюшка не готує? — дивувалася мати.
— Готує, чому ж, але по твоїй їжі я дуже скучав, — знизував плечима син.
Наступного дня Леся приготувала на вечерю рибну запіканку з картоплею та овочевий салат. Надя демонстративно покопирсалася у тарілці і з’їла тільки салат.
— Можна попросити, поки ми у вас гостюємо, не готуйте, будь ласка, рибу, — сказала Надя, встаючи з-за столу. — Я її терпіти не можу!
— Тобі ж пропонували приготувати вечерю, — не витримала Леся. — Тоді вибір був би за тобою. І так, раз ти відмовилась готувати, то посуд мити сьогодні твоя черга! — додала й усміхнулася.
— Повторюю ще раз, останній! — Надія підняла вгору вказівний палець. — Я ні-чо-го у вашому домі робити не буду. Ні-чо-го! Я тут гостя.
— Гості більше трьох днів не затримуються, — сердито сказала Олеся, а брат подивився на неї з докором й похитав головою.
— Ну, давайте, я посуд помию сьогодні, — сказав Антон, щоб хоч якось розрядити ситуацію. — Як у старі добрі!
— У старі й добрі у тебе жінки не було, — не могла сестра заспокоїтися, коли Надія покинула кухню з гордо піднятою головою. — А тепер це вже зовсім недобрі часи!
Лесі ніколи не подобалась Надія. Вона мріяла, щоб брат одружився з її подругою, але він, як ніби спеціально не звертав уваги на закохану у нього по вуха Аньку, називав її жартома малявкою, а як зустрів Надю, то й зовсім, голову, наче, втратив, а Анька, бідна, по-справжньому сохла за ним. Але Лесі довелося змиритися з вибором брата, і вона намагалася всяко навіть подружитися з Надією, однак та виявилася надто нудною й дуже колючою. І ось тепер Леся не могла терпіти її поведінку.
— Ну ладно-ладно вам, — втрутилася у розмову Олена Віталіївна. — Сьогодні посуд помию я! Нічого страшного.
І коли діти розійшлися по кімнатах, вона задумалася. Якими дружними були її син і дочка до одруження Антона, а після його весілля, між ними, як наче чорна кішка пробігла. Вона важко зітхнула й подумки відправила молитву Богу за своїх дітей.
— Мамо, скільки часу у нас ще “гості” затримаються? — запитала Леся, коли вранці йшла з матір’ю на зупинку.
— Пообіцяли, що ремонт буде готовий через три місяці, але ти ж знаєш, як воно буває, де три, там і п’ять!
— Жартуєш? — настрій Лесі миттєво погіршився. — І що, ми весь час будемо її обслуговуючим персоналом?
— Ну, трохи потерпимо, Лесю, деякі живуть з невістками і якось ладнають, а ми не люди, чи що?
— Це вона не люди! – Леся намагалася тримати себе в руках. — Живе на всьому готовому, і боїться зайвий рух зробити. Як Тоха з нею живе?! От уже недарма кажуть, що любов зла.
— Леся, нам варто поважати вибір Антона, — строго сказала Олена Віталіївна і усміхнулася. — Ну, удачі тобі!
А Олеся подумала, що удача їй точно не завадить.
В інституті вона зустріла Анюточку зовсім не в гарному настрої.
— Що сталося? — запитала Леся, відразу забувши про свої проблеми. — Ну так що з тобою? — повторила Леся питання, і Анюта, глибоко вдихнувши, тихо промовила:
— Після заліку розкажу, інакше провалю, я тільки заспокоїлася.
— Ну добре, як скажеш, — подруга погладила її по плечу. — Підемо, водички вип’єш.
Вийшовши з інституту, подруги мовчки вирушили до кафе, де часто пили каву після занять.
Олеся більше не стала ні про що запитувати, а як тільки вони присіли за столик, Аня сама почала свій розповідь.
— Він знову вчора перебрав зайвого, — сказала і замовкла, стримуючись, щоб не заплакати. — Почав буянити, мама не витримала, серце схопило. Її швидка забрала, мені не дозволили поїхати з ними. Сказали, що тільки дзвонити, щоб дізнатися про стан. А як тільки ми вдвох залишились, він до мене і давай приставати, ледь ноги втекли. Пів ночі у під’їзді простояла…
— З глузду з’їхала?! — вигукнула Леся. — А мені подзвонити не могла?
— Так, мені не до того було, якщо чесно. А зараз у лікарню поїду, дізнаюся, як там мама. Вранці сказали, що краще, але доведеться полежати тиждень.
— Значить так, — сказала Леся серйозним голосом, — їдеш зараз у лікарню, Ользі Миколаївні привіт від мене передай й побажання скорішого одужання, а потім одразу до мене! Заперечення не приймаються. А я поїду додому готувати вечерю. Домовились?
— Дякую, Лесенько. А Олена Віталіївна не буде проти?
— Ну скажи, коли мама проти була? Звісно, ні! Врешті-решт, у мене є своя кімната!
Дорогою додому Леся зателефонувала матері й розповіла ситуацію.
— Мамо, ти не будеш заперечувати, якщо Анька у нас поживе тиждень? Їй ніяк не можна з вітчимом залишатися.
— Звісно, Лесю, мені аж погано стало, ніколи Ольгу не розуміла, але не нам судити. Слава Богу, що з Анюточкою все у порядку.
— Тільки, мамо, «гостям» нашим зовсім не обов’язково знати, що з Анею сталося. Добре?
— Звісно, Лесь, яке питання.
Ввечері, коли Леся приготувала вечерю, і вони з Оленою Віталіївною накривали на стіл, прийшла Анюта. Двері відкрив Антон й здивувався:
— Анька, це ти? Очам не вірю! Не може бути! Ого, сто років тебе не бачив, змінилася як! Зовсім не малявка тепер!
Анюта почервоніла й подивилася на подругу, а коли Антон пішов, шепнула:
— Чому ти не сказала, що він тут?
— Тому що ти б не приїхала і невідомо, чим би все закінчилося, повернулася б ти додому чи знову ночувала у під’їзді. Давай, проходь, і не думай ні про що.
— Це моя подруга Аня, — сказала Леся, звертаючись до Надії, — у неї вдома ремонт, і ми з мамою люб’язно запросили її пожити у нас деякий час!
За вечерею Аня не сміла навіть очі підняти, а Надія то й справа поглядала то на неї, то на чоловіка, помічаючи, як він на деякий момент затримав погляд. Коли всі поїли, Анна одразу ж почала прибирати зі столу.
— Анют, та ти відпочинь, не метушися, — затримала її за руку Олена Віталіївна. — Ми самі з Лесею приберемо, ти ж гостя!
— Ось саме! — гаряче заперечила Аня, не випускаючи тарілку з рук. — Саме тому і хочу допомогти. Якщо вже мені доведеться у вас затриматися, я й допомагати повинна, а не просто так хліб їсти!
Олена Віталіївна й Леся переглянулися багатозначно, а Антон зупинився і, повернувшись до них, усміхнувся.
— Хто це така? Чому ти на неї так пильно дивився, якщо вона подруга Леськи? Чи це твоя подруга? — сердито запитала Надія, не встигнувши закрити двері їх кімнати.
Аня знову почервоніла, а Леся прошепотіла:
— Не звертай увагу, головне, що ти в безпеці.
Тепер Леся з Анею разом займалися і навчанням, і господарством. А одного разу, коли Леся побігла у кулінарію, Анна займалася приготуванням вечері, а Антона й Олени Віталіївни не було вдома, Надія зайшла на кухню й заявила наказним тоном:
— Тобі не здається, що ти тут затрималася?!
Аня злякано опустила голову і її щоки спалахнули, як маки.
— Думаєш, я не бачу, як іскрить між вами з Антоном? Мого чоловіка я тобі не віддам.
— Як ви могли подумати? — намагалася зупинити її Анна, але Надія не дала їй сказати жодного слова.
— Значить так! Збирай манатки і негайно йди! Щоб духу твого тут більше не було! Ні-ко-ли! Ясно кажу? Я тут така ж господиня, як і всі мої родичі!
Надія так кричала, втративши контроль над собою, що не почула, як двері відчинилися, і на порозі стояла її свекруха.
— Надю, припини негайно! — сказала вона, і невістка здригнулася. — Анюта наша гостя, як і ти зовсім нещодавно «гостею» себе називала, тому май повагу до людей, які не байдужі для нас і надалі не дозволяй собі таких випалів.
Коли повернувся Антон, Надія збирала речі в сумку, витираючи сльози.
— Що сталося? — запитав чоловік занепокоєно.
— Я їду до своїх батьків! — заявила Надія. — А ти? Їдеш зі мною, чи залишаєшся зі своєю подругою?
— Що сталося? — повторив питання Антон.
Надія, не дочекавшись відповіді, почала збирати свої речі, намагаючись приховати хвилювання за виглядом рішучості. Антон стояв, мовчки дивлячись на неї, але у його погляді була не лише стурбованість, але й відчуття розчарування.
— Надю, ти розумієш, що робиш? — запитав він тихо, підходячи до неї. — Ти хочеш поїхати? Ти справді хочеш залишити все заради гордості?
Надія зупинилася, схиливши голову. Її рука застигла на валізі, і вона важко зітхнула.
— Ти навіть не розумієш, як я втомилася, — відповіла вона ледве чутно. — Я не можу жити, коли ти постійно поруч з іншими жінками. Я просто… не витримую більше.
— Це не так, Надю. Ти все не так розумієш, — спробував пояснити Антон. — Це не про тебе, не про нас. Це про те, що сталося між нами і я готовий боротися, щоб все виправити.
Надія дивилася на нього з сумом і в її очах було більше образи, ніж злості.
— Я втомилася, — сказала вона, не підводячи очей. — Я не хочу вже боротися, Антон. Я більше не можу. Я думала, що все зміниться, але бачиш, ні.
Її слова залишили важкий відгомін у тиші. Антон стояв, мовчки спостерігаючи за нею, не знаючи, як відповісти.
Але в цю мить двері відчинилися, і на порозі з’явилася Леся.
— Ви що, знову сваритеся? — запитала вона спокійно, хоч і було видно, що вона хвилюється. — Антон, можливо, варто послухати її?
Антон стиснув кулаки, готовий до ще однієї дискусії, але Леся перебила його.
— Слухай, — сказала вона з серйозним виразом, — це не розв’яже проблему. Можливо, вам потрібно побути на самоті й подумати. Обидва винні, але, може, все не так безнадійно?
Надія подивилася на Лесю й похитала головою.
— Я більше не можу залишатися тут, — тихо сказала вона. — Я поїду.
Антон зрозумів, що більше не може нічого сказати. Він відчував, як важка тінь нерозв’язаних проблем нависала над ним. Але у ньому було і розуміння, що у певний момент життя кожного з нас є моменти, коли необхідно зробити важкий вибір. І цей вибір, схоже, був для нього.
— Якщо ти вирішила, — тихо відповів він, — то я не буду тебе зупиняти. Але пам’ятай, що завжди можна повернутися.
Надія підняла валізу, зібравши всі свої сили для останнього кроку. Вона не обернулася, коли виходила з квартири.
Леся, яка залишалася у кімнаті, поглянула на Антона злегка сумним поглядом.
— Ти справді хочеш, щоб вона пішла?
— Я не знаю, що правильно, — відповів Антон. — Я не хочу її втратити, але якщо вона вирішила це зробити, я не можу її тримати.
— Ти впевнений, що не хочеш поговорити з нею ще раз? — спитала Леся.
Антон стояв, мовчки спостерігаючи за дверима, через які щойно вийшла його дружина. Його душа була розірвана між бажанням її зрозуміти й необхідністю прийняти її вибір.
— Можливо, я ще поговорю з нею, — відповів він, хоча і не був певний, чи це має сенс.
