Я мріяла бути бабусею і балувати онуків. Та доля піднесла нам ще те диво, після якого ми з чоловіком втратили дім, який зводили роками, і спокій
– Матусю, ми чекаємо трійню!, – сказала мені зі сльозами на очах дочка.
– Як так?! – Я ледь не впустила слухавку.
Це було як грім серед ясного неба. Ми так довго молилися за те, щоб у моєї доньки з’явилася дитина, а тут – трійня! Мої емоції змішалися. З одного боку, неймовірна радість, з іншого – тривога: як вони впораються?
Мене звати Олена, мені 62 роки, і вся ця історія перевернула наше життя. Моє старше покоління завжди уявляло, що роль бабусі – це казки на ніч, пиріжки до чаю й спокійні вечори з онуками. Але моя мрія про тихі й радісні бабусині будні стала значно складнішою, ніж я думала.
Коли моя донька Маруся вийшла заміж за Захара два роки тому, я раділа, що вона знайшла своє щастя. Вони обоє мріяли про дитину, але цікавий стан довго не наставав. Лікарі казали про проблеми, і кожен місяць невдач дедалі більше пригнічував мою доньку. Я підтримувала її, як могла, допомагала, радила не втрачати надії. І ось, нарешті, після певного курсу, сталося диво – вони чекали дитину.
Пам’ятаю, як вона вперше зателефонувала після УЗД, голосом, який ледве стримував сльози:
– Мамо, у нас трійня!
Ця новина спантеличила не лише мене, а й Захара. Їхня маленька двокімнатна квартира ледве вміщала навіть їх двох, а що казати про трьох малюків одразу! Ми з чоловіком довго обговорювали, як їм допомогти.
– Оленко, ти можеш пропонувати, що завгодно, – казав мені мій чоловік Іван, – але це їхня сім’я. Ми мусимо дати їм простір самостійно прийняти рішення.
Маруся часто приїжджала до нас у гості, особливо коли її животик почав швидко рости. Я бачила, як вона виснажується. На п’ятому місяці лікарі відправили її на лікарняний, попередивши, що все не так як з одною дитиною. Тоді я вирішила діяти.
– Марусю, Захаре, ви самі не впораєтеся. Переїжджайте до нас. У нашому будинку є окремий поверх, ми вам його віддамо.
– Мамо, – відповіла донька, – ми не хочемо бути тягарем.
Я знала, що вони пишаються своєю незалежністю, але в такій ситуації це здавалося неможливим.
На світ з’явилися троє малюків: Мартуся, Яринка та Тимурчик. У лікарні їх залишили під наглядом у перші тижні. Це було нелегке очікування, але коли їх нарешті виписали, я зрозуміла, що попереду справжній виклик.
Перші місяці були виснажливими для всієї родини. Маруся не спала ночами, намагаючись встигнути всіх нагодувати й заспокоїти. Захар працював удень і ночами теж допомагав, як міг, але втома швидко наздоганяла їх обох.
Тоді я знову порушила тему переїзду.
– Слухай, – звернулася я до Івана, – як ти гадаєш, може, нам самим переїхати? А їм залишити наш будинок?
Чоловік замислився. Ми обоє розуміли, що наш дім – це великий простір, який зараз стоїть напівпорожнім.
Рішення ми прийняли разом. У суботу ми зібрали всіх за великим столом.
– У нас для вас пропозиція, – почала я. – Ми з батьком готові помінятися з вами житлом. Ви переїдете в наш будинок, а ми займемо вашу квартиру.
Всі здивовано замовкли. Я бачила, як Маруся ледве стримує сльози. Захар, здавалося, не одразу збагнув, що я сказала.
– Ви впевнені? – запитала донька.
– Абсолютно. Вам потрібен простір. І ми хочемо бути ближче до онуків.
Переїзд був нелегким. Ми з Іваном залишили дім, у якому провели все життя. Але коли я побачила, як трійнята сміються в просторій дитячій, я зрозуміла, що ми зробили правильно.
Зараз я майже щодня допомагаю доньці з онуками. Це виснажує, але також дарує стільки радості! Малеча швидко росте, кожен день приносить нові відкриття.
Проте у мене залишилось питання до вас, дорогі читачі: чи правильно ми вчинили, залишивши свій дім заради допомоги дітям? Чи варто було наполягати на переїзді доньки до нас, чи, можливо, дати їм самостійно впоратися зі своєю ситуацією?
Я знаю, що багато бабусь і дідусів стикаються з подібними дилемами. Напишіть, що ви думаєте. Мені важливо почути вашу думку.
