— Це ти мені так відповідаєш, так? За, за – Чоловік зам’явся.
— За кого, Вікторе? Продовжуй, що ти замовк? За Ольгу? За Ритку? За Вероніку із перукарні? За Наталку з восьмого будинку? За всіх твоїх любок?
Віка з усмішкою промовляла ім’я за ім’ям. Віктор дивився на дружину в усі очі і слова мовити не міг. Жінка ж пройшла у ванну, зачинила за собою двері, стала під струмені води, ніби бажаючи змити з себе все, що сталося з нею нещодавно.
Сімнадцять років. Сімнадцять років тривало її заміжжя, яке не принесло в результаті нічого, крім гірких розчарувань, та образ. І сьогодні вона твердо вирішила: досить. Заради уявного благополуччя сім’ї, якої фактично немає, Віка більше не буде кидати себе під ноги.
Вони познайомилися, коли обидвоє були студентами. Вона навчалася на фізматі, він – на останньому курсі технологічного вишу. Віктора всі вважали завидним нареченим: його батько керував великим виробництвом, і хлопець, можна сказати, вже був працевлаштований — на посаду начальника цеху під батьковим крилом. Ну, і всяких інших благ так само вистачало: квартира, машина, відпочинок на ждорогих курортах.
А Віка? Дівчинка із простої сільської родини. Її батьки щосили тягли двох дочок, намагаючись дати обом вищу освіту. Зрозуміло, що подруг у юнака було багато. Мабуть, він одружився б ще на першому курсі, але батьки, суворо контролюючи сина, швидко відважували всіх хто дивився у руки.
З Вікою юнака звів випадок. На подив хлопця, батько з матір’ю не були проти його стосунків із цією дівчиною. Особливо мама. Вона з щирою привітністю приймала Віку в їхньому домі, всіляко підштовхуючи сина до більш серйозних стосунків. Він і сам був не проти стосунків із цією милою дівчинкою. Тож практично одразу, як Віктор отримав диплом, зіграли весілля.
Чи любила Віка чоловіка? Так, любила. Перші кілька років сімейного життя вона просто світилася від щастя, не могла надихатися на свого Віктора.
За два роки після весілля з’явилась донька. І характером, і обличчям Іра пішла в маму: була такою ж білявою, миловидною, доброю. Бабусі-дідусі у онуці розчинились. Що ще для щастя треба?
Жила молода сім’я в квартирі, яку Віктору на повноліття подарували батьки. Віка ж після декрету влаштувалася на роботу до коледжу — викладачем математики та фізики. Її дохід, звичайно, і в порівнянні не йшов із доходом чоловіка. Однак молода жінка була невибаглива, на себе майже не витрачалася. А на решту вистачало й зарплати Віктора. Та й батьки його завжди були готові допомогти.
Перший дзвіночок продзвенів саме тоді, коли молода мама тільки-но вийшла на роботу. З нагоди Дня вчителя викладачі організували невелике застілля.
— Ти, чула, за Віктором Петровим?
Віка кивнула.
– Ну і як тобі ділити його? Не кожна на таке погодиться.
Жінка розгубилася, навіть заїкатися почала від несподіванки та нетактовності співрозмовниці:
— З ким ділити?
— Ой, та ну тебе — махнула рукою співрозмовниця, — всі ж таки знають, що Віктор жодної спідниці не пропустить. Якби я в такій сім’ї жила, теж на таке очі закривала б.
Потім, мабуть, зрозумівши, що сказала зайвого, дівчина спробувала якось згладити ситуацію:
— Ні, ти не думай, я нічого конкретного не мала на увазі. Так, балакають люди. Може, й даремно базікають. Сама ж знаєш, що деяких хлібом не годуй, тільки дай попліткувати.
Ця розмова залишила у Віки неприємне враження. Якщо раніше вона не помічала нічого підозрілого у поведінці чоловіка, то тепер, згадуючи якісь окремі моменти, розуміла, що не все так просто. Не все.
Так, Віктор часто затримувався на заводі до пізнього вечора. Але завжди пояснював свої затримки терміновою роботою: то нову лінію в цеху монтують, то поломка сталася, то черговий проект запускають. Алечоловік був уважний до Віки та доньки, балував їх, намагався, щоб рідні нічого не потребували.
Тоді Віка не сказала Віктору жодного слова і постаралася прогнати тривожні думки. Зрештою, безглуздо було б через балаканину колеги, руйнувати мир у родині.
Однак невдовзі цей світ справді похитнувся. Якось Віка поверталася з роботи, забрала Іру з садка, вони затрималися на дитячому майданчику поряд з будинком.
– Ви – Віка Петрова? — несподівано спитала незнайомка.
– Так, – відповіла Віка, з цікавістю розглядаючи панянку.
— Я хочу з вами поговорити, — невпевнено почала дівчина. — Мене Оленою звуть. І я. Ми з Віктором давно вже разом.
Віку ніби крижаною водою злили. Вона не знала, що сказати, як відреагувати на почуте. Дівчина не виглядала зухвалою чи самовпевненою, їй і самій було не по собі — Віка це бачила.
— І що ви хочете? — нарешті промовила жінка.
На очах Олени виступили сльози:
– Я не знаю, правда. Я люблю Віктора. А він не хоче розлучатися з вами. Каже, донько маленька, батьки не зрозуміють. А що мені робити? Я теж хочу сім’ю, дитину. От і подумала.Але, мабуть, дарма.
Олена встала і майже бігцем попрямувала геть із майданчика. Віка ж залишилася сидіти на лавці, слухаючи пульсуючий шум у вухах.
У такому стані її й застала свекруха, яка прийшла відвідати внучку. Жінка щиро любила невістку, розуміючи, що тільки така спокійна, поступлива дружина і підійде її вітряному синові. У відповідь на її запитання: “Що трапилося, Вікочка?”, невістка раптом розплакалася.
Тоді свекруха з невісткою дуже довго розмовляли. Свекруха переконувала Віку не робити необдуманих кроків, подумати про дочку, не руйнувати хорошу сім’ю.
Складно сказати, що відіграло свою роль: чи доводи свекрухи, чи повна неготовність Віки до розлучення і складних змін у житті. Вона сховала образу кудись далеко-далеко і знову нічого не сказала чоловікові.
Потім були інші. Про них вона дізнавалася або від спільних знайомих, або претендентки зайняти місце дружини Петрова самі з’являлись у неї на порозі. Якось чергова дамочка взагалі заявила, що чекає від Віктора на дитину. На що вже втомлена від цього абсурду Віка парирувала: «Не мої справи».
Сім’я щоразу зберігалася. Чи це була просто видимість сім’ї? Дочка росла, Ірі вже виповнилося п’ятнадцять. І Вікторії все важче стало вдавати, що в них з Віктором теплі стосунки.
Вона навчилася розрізняти, коли чоловік відсутній з дійсно важливої причини, а коли проводить час з черговою панянкою За ці роки у житті самої Віки багато що змінилося.
Розчарування в особистому житті вона компенсувала просуванням кар’єрними сходами. З посади пересічного викладача жінка виросла спочатку до заступника директора, потім і до директора.
Віддаючи всі сили роботі, вона вивела освітній заклад на перші місця рейтингів, досягла розширення переліку спеціальностей. На роботу до колективу так просто було вже не влаштуватися. А конкурс серед абітурієнтів досягав рівня престижних вишів.
Відповідно, і дохід Віки став більш ніж високим та стабільним. Фінансово вона давно ніяк не залежала від чоловіка, забезпечивши собі надійну подушку безпеки.
Віра нагадувала туго стиснуту пружину, що здатна була будь-якої миті дзинкнути і розпрямитися, вивільнивши всю енергію, що накопичувалася роками. Заборонивши собі одного разу оплакувати свою нещасну долю, вона свято дотримувалась цієї заборони, не обговорюючи особисте життя ні з ким, навіть із нечисленними подругами. Для всіх оточуючих жінка була успішною, щасливою, впевненою у собі.
Але настав момент, коли замок видимого добробуту дав тріщину, а внутрішня Вікина пружина скрипнула. І сталося це якраз незадовго до сорокаріччя жінки.
Півроку тому Віка взяла на роботу нового співробітника – Олега Юрійовича. Діти нового вчителя поважали, колеги з-поміж жінок, особливо неодружені, поглядали на нього з неприхованим інтересом.
Чоловік був привабливий, підтягнутий, галантний, одним словом, чудовий кавалер. До того ж, як донесли дівчата з відділу кадрів, Олег був вільний, маючи в паспорті штамп про розлучення багаторічної давності.
Якось, опинившись у їдальні за одним столиком, Віка і Олег роговорились. З’ясувалося, що він — плюсом до всіх своїх переваг — ще й чудовий співрозмовник, який тонко розуміє гумор і цінує гарну літературу.
І незабаром Віка все частіше помічала ненастирливий інтерес зі сторони нового співробітника. Він тримався на відстані, проте погляди чоловіка, були сповнені, таємного захоплення, чи що?
А потім Віка потрапила до стаціонару. На кілька днів вона опинилася поза звичним середовищем. Чоловік прибігав двічі, пхав їй у руки черговий букет і якісь фрукти, чмокав у щоку, питав: «Як справи?». І відразу, навіть не дочекавшись відповіді, тікав туди, де на нього чекали.
Приходила свекруха. Сиділа поруч на стільці, розповідаючи про свої нехитрі новини. Після того як не стало свекра два роки тому та якось різко здала, постаріла. Віра відчувала, що жінка похилого віку хоче поговорити про щось важливе, але не наважується.
Наступного дня до палати раптом зазирнув Олег. Він тримав у руках величезний букет із троянд яскраво-коралового кольору. А ще чоловік приніс власноруч приготовлені парові котлетки з індички та овочеве рагу. У його погляді читалася щира тривога і така всепоглинаюча ніжність, що Віка мовчки заплакала.
Олег просидів тоді у палаті у Віки весь вечір. І вона вперше за багато років виплеснула перед ним всю образу, що накопичилася в душі.
А наступного дня прийшла дочка. Побачивши букет на тумбочці, Іра хмикнула.
– У тебе з’явився шанувальник? — примружившись, спитала вона.
– Чому шанувальник? – Усміхнулася Віка. — Може, тато подарував?
— Мамо, за кого ти мене тримаєш? — підібгавши губи й закотивши очі, сказала дочка. — Три троянди від тата стоять на підвіконні. Добре, що гвоздики не приніс. Я взагалі не розумію, як ви досі разом? Ні, ти не думай, я тата люблю. Просто, тобі самій не набридло терпіти його характер і тих жінок?
У Віки все всередині похололо. Вона ошелешено запитала:
— То ти? Ти все знала?
— Звісно, знала, — зітхнувши, відповіла дочка. — Усі знали, мамо. І тільки ти вдавала, що все о’кей.
Ця розмова з дочкою стала останньою краплею. Виписавшись із стаціонару, Віка твердо вирішила піти від Віктора. Вона одразу мала намір повідомити про це чоловіка, але його як зазвичай не було вдома. Відправивши доньку ночувати до свекрухи, у якої Іра любила залишатися, Віка набрала номер Олега.
Потім, повертаючись додому, вона відчувала суперечливі почуття – від повного, оглушливого щастя до сорому. Ні, все ж таки треба було спочатку поговорити з чоловіком, а потім уже йти до Олега. Але — що зроблено, те зроблено.
Стоячи під тугими струменями води, Віка нарешті зітхнула на повну, відпускаючи і змиваючи почуття провини. Там, у передпокої, на взуттєвій полиці, так і сидів її чоловік. Поки що чоловік.
Чи буде Віка з Олегом, вона не знала напевно. Тепер їй потрібно було одне: знову почати жити. Не вдавати, не зберігати зовнішні пристойності, а — ЖИТИ.
Головне, вона повірила у себе. І перестала бути тінню свого чоловіка.
Перший крок на щастя було зроблено.
Головна картинка ілюстратвина
