Я дав своїй дочці хороше життя, а вона не дбає про мене на схилі літ. Мені довелося використати хитрість, щоб змусити Антоніну мене відвідати, але без онуків, бо їх галаслива присутність мені не до вподоби
Сідаю на лавку перед будинком і замислююсь. Раніше тут завжди метушилася моя Зіна, а зараз – тільки я та цілий світ тиші.
Донька Антоніна рідко приїздить, а онуків я бачу здебільшого на фотографіях, які вона надсилає у месенджер. Живу сам, хоча ще недавно тут кипіло життя, сміх дітей лунко розходився кімнатами, а запах пирогів заповнював кожен куток. Чому ж тепер я залишився на самоті?
– Тату, у нас зараз дуже багато справ, – пояснює Антоніна телефоном, коли я запитую, коли вони завітають. – З Юрою треба вирішити питання на роботі, хлопці постійно зайняті гуртками. Ми всі закручені, часу зовсім немає!
Слухаю її слова, і кожен раз відчуваю, як у середині мене щось стискається. Антоніні, здається, байдуже. Я багато зробив для неї, аби її життя було легким. Чому вона тепер не знаходить часу для батька?
– Дітей люблять, поки вони маленькі, – кажу я своєму сусідові Роману, з яким часто граємо в шахи. – А потім їм уже не до батьків.
– Що ти таке говориш, Станіславе? – здивовано дивиться на мене Роман, пересуваючи свого слона на шахівниці. – Наш Олексій дзвонить майже щотижня, цікавиться, як ми з дружиною.
– Дзвонить… Але не відвідує.
Роман замислюється, а я дивлюся на його обличчя, намагаючись зрозуміти, чи йому теж самотньо. Ми обидва живемо в порожніх будинках, розмовляючи більше з телевізором, ніж з людьми.
Антоніна раніше часто приходила, особливо коли Зіна ще була жива. Разом із дітьми вона приносила у дім радість, щось затишне й тепле. Після Зіниного відходу все змінилося. Антоніна начебто віддалилася.
Дзвонить вона часто, але що ці дзвінки? Слухати її голос приємно, але я хочу бачити її, чути, як вона сміється, обіймати її, гратися з онуками. Хіба це так багато? Чи, може, я чогось не розумію?
– Тату, що з тобою? – питає вона якось телефоном, відчуваючи мій холод.
– Якби ти приходила, то знала б, – відповідаю сухо.
– Ну не ображайся, – сміється вона. – Ми ж усі завантажені справами.
Справи… Усі мають справи. Але хіба у мене їх не було? Я працював день і ніч, аби вона могла отримати гарну освіту, аби не знала, що таке голод чи нестача. І зараз виходить, що батько – це просто спогад.
Якось вона таки приїхала. Привезла хлопців – Миколку й Артемка. Мій будинок знову наповнився галасом, але я був неготовий до такого ритму.
– Граймо, дідусю! – закликає мене Миколка. – У мене є новий конструктор.
Сідаю з ним на підлогу, намагаюся щось збирати, але спина ниє, а коліна нагадують, що вони вже не молоді. Артемко теж підбігає:
– А почитай мені казку, дідусю!
Коли я вже втомлений лягаю ввечері, діти все ще не дають спокою. Антоніна сміється:
– Ну що, тепер знаєш, як це, коли багато роботи?
Може, вона хоче, аби я зрозумів її? Але це не так. Я просто хочу, щоб моя донька була поряд, без цього галасу й біганини.
Після того візиту я вирішив більше не наполягати на її приїздах. Вона ж зателефонувала сама через кілька днів.
– Тату, ти чому такий сумний?
– Усе добре, Антоніно. Просто думаю, як дожити старість із миром.
– Тату, може, знайдеш собі якусь подругу?
Я аж засміявся від несподіванки. Вона, мабуть, думає, що це вирішить мою проблему.
– Знайти подругу в 68? Це жарт, дочко?
– Ні, серйозно. У вашому віці це можливо.
Зараз я не знаю, що робити. Моя донька щиро хоче, щоб я не почувався самотнім, але водночас сама ж і забуває про мене. Мені важко говорити їй про це прямо, бо боюся здатися тягарем.
Шановні читачі, а як ви вважаєте? Чи справді батьки мають змиритися з тим, що стають другорядними для своїх дітей? Що порадите людині, яка хоче бути потрібною, але не знає, як це зробити, не стаючи нав’язливим? Можливо, у когось із вас була схожа ситуація. Розкажіть, як ви вирішували це.
