– Бабуся! – схлипувала Аня – а що якщо ми поспішили? Ми з Владом знайомі всього нічого.
– Але ж ви кохаєте один одного?
– Так дуже.
– Маленька ти у мене ще, тримайся за своє щастя міцно, тепер вас двоє, бережіть свою любов! І припини вже ревіти, я свого чоловіка п’ять років чекала, вірила, що одного разу ми будемо разом, і дочекалася ж.
Аня подивилася на бабусю розчервонілий від сліз очима. Цю історію вона чула коли була ще зовсім маленькою. Бабуся їй уявлялася такою собі Асоль, яка щодня приходила на причал, і дивилася в далечінь за горизонт. На ній було гарне біле плаття, а довге волосся її розвівав вітер…
– Бабуся, розкажи мені про вас з дідусем ще раз.
– Тільки зовсім коротко, а то наречений тебе шукатиме, добре, ну, витирай же сльози, сьогодні ваш день, а у тебе очі на мокрому місці, – жінка простягнула хустку, накинула шаль на плечі і почала розповідь.
– Мені було 17, коли я залишилася зовсім одна, ростила мене тітка по батьківській лінії, доброї душі людина. Та пішла за усією ріднею вона зовсім рано. Ще за життя тітонька попросила подбати про мене свою сестру, та жила в місті недалекому від нашого села, відмовити то не відмовила, але і позитивну відповідь вона не дала. А тітка вірила, що я буду в надійних руках.
І ось я зі старою валізою вирушила в дорогу. Так вже вийшло, що з’явилася я без попередження, лист мій до міських родичів не дійшов, тітка була на зміні, а чоловік, який відчинив мені двері, мабуть її чоловік, навіть на поріг мене не пустив.
– Дівчина, якщо я кожній приїжджій буду надавати притулок, мені потрібно буде відкривати будинок милосердя. Ось Галина прийде зі зміни там і поговоріть, – сказав він і зачинив переді мною двері.
Я нерішуче постукала знову.
– Що ще?
– Ви не сказали, коли вона прийде?
– Завтра приходьте, що тут незрозумілого.
Нічого не вдієш, взявши свій чемодан я вирушила бродити по місту, непомітно для себе дійшла до набережної. Поставила валізу поруч з лавкою і присіла відпочити.
Мені треба було придумати де провести цю ніч.
– Дівчино, тримайте, ви зовсім замерзли, – я підняла очі, поруч зі мною стояв симпатичний молодий чоловік, він накинув мені на плечі свій піджак і присів поруч. – когось чекаєте?
Я похитала головою.
– Уже пізно, може проводити вас до будинку?
Він був такий наполегливий, а я не хотіла зізнатися, що йти мені було не куди, в результаті назвала по пам’яті тітчину адресу. Біля під’їзду ми попрощалися, ту ніч я просиділа на лавці біля будинку, в дбайливо накинутому на мої плечі піджаку.
Зранку мене забрала до себе тітка вимовивши чоловікові за повну відсутність гостинності і черствість. Виділила мені невелику кімнатку і пообіцяла виклопотати місце на заводі, де вона працювала, для мене.
Наступного вечора я захопивши піджак побігла на причал, просиділа там до ночі, але так і не дочекалася свого прекрасного незнайомця. Я навіть його імені не знала, поблукавши трохи по місту, повернулася додому ні з чим.
Так минуло кілька місяців, одного разу повертаючись з роботи додому, я побачила його на лавочці біля свого під’їзду з букетом червоних троянд.
Побачивши мене він посміхнувся.
– Це вам, вибачте, все ніяк не міг вирватися, їздив до матері, вона трохи занедужала…
– Дякую, у мене залишився ваш піджак, почекайте, я принесу.
Того вечора ми довго блукали вулицями, сиділи в кафе, Олексій розповідав про себе. З 14 років він став самостійним, батьки розійшлися, роз’їхавшись по різних містах, він жив то у матері, то у батька, а тепер, ставши людьми похилого вони вимагали більше догляду та уваги. Я в свою чергу розповіла йому свою історію, так почалися наші зустрічі, частенько Олексій їхав з міста провідати то батька, то матір. Я чекала і сумувала. Нашим улюбленим місцем для зустрічей стала та лава біля причалу, Олексій був дуже тактовним молодою людиною, якщо прийти на зустріч не міг – залишав мені записку в поштовій скриньці. Одного разу він зник не попередивши, не написавши ні слова.
Пройшов місяць, настала осінь, весь цей час я чекала його, ходила на наш причал. Одного разу я занедужала і злягла.
Ось тоді то тітка і почала мені вимовляти.
– Світлано, ось що ти туди ходиш, адже ясно, як білий день, покинув він тебе! – вона сідала поруч, гладила мене по голові і витирала сльози – ну давай я познайомлю тебе з хорошим хлопцем, у подруги є син, у нас в цеху працює, не хлопець, а золото.
– Не треба. Я буду чекати.
– Чого? У моря погоди? Ось одужаєш я їх в гості запрошу, відмови не приймаються. Зрештою я пообіцяла про тебе подбати.
Пройшов місяць, я ніби як і одужала і одночасно з цим відчувала себе не надто добре. Тітка познайомила нас з Леонідом. Хороший він був? Звичайний. Хлопець як хлопець. Він мені посміхався, а я все чекала, коли ж гості нарешті підуть, так нудно мені тоді було.
Незабаром картина прояснилася – я при надії від людини, про місцезнаходження якої нічого не знала.
– Світланка, виходь заміж за Леоніда! Скажеш, що це його дитина поки не пізно. – голосила тітка.
– Я так не можу, а раптом Олексій приїде.
– А раптом сніг в липні піде! Ти головою думай своєю, як ти одна будеш малюка ростити? Кому ти потім потрібна будеш?
– Тьотю, це вже мої справи.
– Ось і живи як знаєш, бачить бог, я намагалася, все для тебе робила.
Твоя мама з’явилася в перший весняний день, пам’ятаю, як я вийшла з нею на руках не знаючи куди мені йти, як раптом до мене підбігла тітка зі сльозами на очах.
– Ну, куди знову зібралася, йдемо додому.
– А дядько?
– А дядько в машині, чекає нас. Не звертай на нього уваги, він людина хороша, з усіма іноді буває.
Катерина росла спокійною, тямущою дівчинкою, а я з головою поринула в материнські турботи, паралельно пішла навчатися на заочне в інститут, треба було рости на службі, тепер нас було двоє, а жити все життя за рахунок родичів я не могла і не хотіла.
Я намагалася не думати про Олексія, але досі здригалася, коли чула це ім’я, а душа ледь з тіла не виходила, коли я бачила схожу постать в натовпі.
Згодом я з’їхала від тітки отримавши кімнату в гуртожитку. Минуло п’ять років, якось гуляючи з Катрусею по набережній я побачила його, на нашій лавці. Він сидів, обхопивши голову руками, поруч лежав букет квітів, моїх улюблених червоних троянд. Не вірячи своїм очам я кинулася назустріч Олексію.
– Мама, мамочка, я тебе наздожену! – бігла за мною слідом Катя, думаючи, що я граю з нею.
– Олексій! – гукнула я.
– Світлано! – він обійняв мене і закрутив, раптом зупинившись подивився на Катю.
– Це?
– Наша донька. Олексію, де ти був? Я тебе чекала, ми тебе чекали.
Тільки тоді я побачила, що він трохи накульгує, в його рухах з’явилася невелика незграбність, здавалося кожен крок давався йому нелегко.
– Я не хотів, щоб ти мене таким бачила. Я поспішав до тебе, коли це сталося, потім ще довго приходив до тями, цей період реабілітації тривав нескінченно. А потім я написав тобі, мені відповіла твоя тітка, написала, що у тебе все добре, є чоловік, просив залишити тебе в спокої.
Додому ми повернулися в той вечір утрьох, як справжня сім’я, Катя швидко знайшла спільну мову з батьком. Не було цих років, немов ми були завжди разом.
– Бабуся, ти у мене така молодець, я напевно вийшла б заміж, щоб у дитини був батько, а у мене сильне чоловіче плече.
– Онучка, я б і рада, тільки себе ж не обдуриш. Я знала, що він колись повернеться і готова була чекати його вічно. А тепер іди до гостей, я ще постою на свіжому повітрі.
«Гірко! Гірко! » – почулося через деякий час, Світлана Іванівна посміхнулася, по щоці її покотилася сльоза. Ось воно щастя, ось те, заради чого варто було жити.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
