Все життя я мріяла влаштувати для єдиної дочки пишне весілля без “бульйону і котлет” на столі, і в шикарному ресторані, а ще краще – замку. Я й уявити не могла, що придумають діти. Але ви знаєте, ми не лише зекономили купу грошей, а й зробили цей день незабутнім.
– Це не жарт, мамо, через два тижні у нас весілля, – сказала моя донька Єва, тримаючи за руку свого коханого Захара.
Я застигла на місці, намагаючись переварити ці слова. В моїй уяві все виглядало зовсім інакше: простора зала, вишукане меню, елегантні гості, мій чоловік у новому костюмі. Але зараз ці ідеальні картинки розсипалися, як пісок крізь пальці.
– Як це – за два тижні? – спробувала я перевести подих. – Ви ж казали, що хочете велике свято!
– Мам, – почала пояснювати Єва, – Захару запропонували роботу мрії, але потрібно летіти за кордон. Це велика можливість, і ми не хочемо її втрачати.
– Робота? – підозріло підняв брову мій чоловік Дмитро. – А може ти вже при надії?
– Ні! – хором відповіла пара. – Просто часу чекати немає.
На ранок стало зрозуміло, що часу обмаль, і вибору практично немає. Жодна весільна зала, жоден гурт не погодиться на таке коротке попередження.
– Ну що ж, – зітхнув Дмитро, – зробимо, як колись наші батьки: свято вдома, на подвір’ї.
“На подвір’ї?!” – ця думка приголомшила мене. Місце, яке я уявляла розкішним і витонченим, тепер мало перетворитися на наш старий сарай?
Однак, як виявилося, захаращений сарай на краю нашого саду міг стати в пригоді. Мій брат Павло запропонував перетворити його на “весільний зал”, прикрасивши стіни тканинами, а вікна – саморобними вітражами.
– Уяви, це буде атмосферно, – підморгнув він, натхненно жестикулюючи. – Набагато краще, ніж холодні банкетні зали.
Я погодилася, хоча всередині хотілося плакати.
Величезною проблемою стало вбрання для Єви. Усі сукні, які вона приміряла, були або надто пишними, або занадто простими.
– Може, давай простіше? – запропонував Захар, намагаючись підтримати наречену.
– Ні, – сказала Єва твердо. – У мене одна мрія: виглядати казково.
Тоді я згадала про свою весільну сукню, яку зберігала всі ці роки на горищі. Вона була зшита вручну і колись викликала захоплення у всіх гостей.
– Ти жартуєш? – здивувалася Єва, коли я дістала чохол.
– А що, якщо це твій шанс? Вінтаж зараз у моді.
Ми витягли сукню, і, на диво, вона ідеально підійшла! Єва сяяла від щастя, приміряючи її перед дзеркалом.
Усі родичі, сусіди й навіть друзі долучилися до організації. Мій свекор зайнявся освітленням, використовуючи гірлянди, залишені після новорічних свят. Тітка Ганна взяла на себе випічку, а сусідки зголосилися допомогти з приготуванням страв.
– Без котлет і бульйону все одно не обійтися, – з посмішкою сказала свекруха.
Мій чоловік із братами організував столики та лавки, які ми позичили у всіх знайомих. Жінки родини прикрашали садок стрічками й квітами.
Коли все було готове, сарай нагадував чарівний куточок: дерев’яні балки були задраповані білими тканинами, на вікнах світилися вітражі, а на столах – букетики польових квітів.
У день церемонії все почалося, як у казці. Наречена сяяла в сукні, що поєднувала минуле й теперішнє. До церкви молодята їхали в старенькому ретро-автомобілі, позиченому у сусіда.
Саму церемонію провів священик, який колись хрестив Єву. Його теплі слова змусили всіх нас плакати.
Після вінчання ми повернулися додому, де вже чекали гості. Весілля було насправді “сімейним”: у дворі грала музика, люди сміялися, діти бігали між деревами, а страви подавали прямо зі старої печі.
– Ну що, краще й не вигадаєш! – вигукнув Павло, коли наречені відкривали перший танець під зоряним небом.
Цей день був зовсім не таким, як я уявляла. Але, на диво, він став ще кращим. Усі проблеми, які здавалися непереборними, обернулися на радість і щирі моменти.
– Знаєш, ми могли б витратити десятки тисяч гривень на зал, – сказала я чоловікові ввечері. – Але нічого не зрівняється з цим.
– Бо головне – це люди, які нас оточують, – кивнув Дмитро.
Можливо, моя історія змусить когось замислитися.
Що важливіше: показати всім “ідеальне” свято чи створити теплі спогади з близькими? Як би ви вчинили на моєму місці?
