fbpx
Дозвілля
Все трапилось так швидко. Дорожня пригода, шпиталь, слова лікаря: його не врятувати. Прощання організували його батьки. Коли я туди прийшла, все було закінчено. Мене ніхто не повідомляв, ніхто не питав моєї думки і не дав мені попрощатися з ним востаннє

Все трапилось так швидко… дорожня пригода, шпиталь, слова лікаря: його не врятувати. Прощання організували його батьки. Коли я туди прийшла, все було закінчено. Мене ніхто не повідомляв, ніхто не питав моєї думки і не дав мені попрощатися з ним востаннє.

Моя подруга Ксенія надзвичайно жвава. Вона завжди говорить дуже швидко, особливо коли нервує. Тож наразі я вловила лише «собака», «виїзд» і «будь ласка» із потоку слів, які лились по телефону. Я відразу зрозуміла, що її щось дійсно хвилює.

— Ксенія, я на все заздалегідь згодна, – відповіла я. — Але не могла б ти повторити це повільніше?

Я швидко пошкодувала, що погодилася “втемну”. Виявилося, що Ксенія з чоловіком їдуть на кілька днів відвідати родичів, і їм не було з ким залишити собаку.

— Ми не можемо взяти Берта з собою, бо він не терпить довгих поїздок на машині. До того ж у моєї свекрухи є три коти, до того ж злісні. Думаю їм не вдасться подружитись разом, розумієш …

Я розуміла, але сама думка про те, щоб кілька днів подбати про собаку, викликала у мене неспокій. Хоча Берт мені подобається, але я мало розбираюся в собаках — не знаю, як за ним доглядати. Коли годувати, давати воду і скільки разів з ним потрібно гуляти? А як він втече від мене?

— Ой, це зовсім не складно. Я впевнена, що ти впораєшся, – випалила Ксенія, а я відчула, що мене облило потом.

— Якщо ти мені так довіряєш, то звичайно, я подбаю про Берта, без проблем.

— Дякую. Ти чудова… – Ксенія полегшено зітхнула.

Коли я поклала слухавку, то сум знову поглинув мене. Після того як не стало Томека я залишилась зовсім сама, незважаючи на те, що моя родина була досить таки великою.

Коли три роки тому я поїхала до Польщі, де влаштувалася на склад одягу, то не думала, що там закохаюсь. Але в перший же день Томек вразив мене своїм теплом і прихильністю. Коли з’ясувалося, що ми збираємося працювати разом, він одразу ввів мене курс всіх справ. Я був приголомшена тим, як він добре ставився до мене, адже я тільки приїхала, та й зрештою була з іншої країни.

Через два місяці ми з Томеком стали парою, і я швидко переїхала до нього. Він не хотів чекати, і я вирішила, що нема чого. Здавалося, я залишуся в Польщі назавжди, тим більше, що мій коханий попросив мене вийти за нього заміж.

Ми одружилися в Україні, тому що моя родина велика і було б важко всіх привезти до Польщі. На стороні Томека мали бути присутні його батьки та брат, але врешті-решт приїхав лише брат, бо батьки виправдовувалися через брак часу. Я була неприємно здивована, що вони не вважали за доцільне брати участь у такій важливій події в житті свого сина. Я знала, що Томек не дуже споріднений з ними, і що вони не цілком сприймають мене, бо я іноземка, але весілля все ж подія. Томек був дуже здивований гостинністю, що панує в моїй родині, і навіть почав щось бурмотіти про те, що, можливо, в майбутньому нам варто жити в Україні, хоча б заради дітей, яких ми з нетерпінням будемо чекати.

На жаль, всі наші плани розвалилися в дощовий день, коли авто мого чоловіка занесло і воно врізалося в дерево. Томек не вижив, і перш ніж я встигла оговтатися, він уже був похований у сімейному склепі в Кракові. Ніхто й не питав моєї думки з цього приводу. Не кажучи вже про підтримку. Пощастило, що принаймні мене повідомили про поховання. У всякому разі, я бачила його сім’ю востаннє на місці останнього спочинку Томека. Я відчувала, що вони більше не збираються зі мною контактувати. І не помилилася. Я ніби перестала існувати.

Після кількох важких місяців, я вирішила повернутися до України. Мене більш нічого не тримало у Польщі, навіть робота.

Я думала, що мені буде легше жити в рідному краю, але це було не так. Спогади мучили мене так само, як і в Польщі. І до мене постійно поверталося питання: “Чому все це з нами сталося? Ми ж так любили один одного!”

Я так сумувала за своїм чоловіком. Мене мучило те, що я навіть не могла піти на місце його останнього спочинку, поставити свічку, посидіти там, бути поруч, хоч так…

Собака вдало відвернув мене від сумних думок. Я боялася залишитися наодинці з Бертом, але він виявився для мене опорою в ті важкі дні. Замість того, щоб закритися вдома з пляшкою вина і впасти у відчай, мені довелося гладити Берта, бо він вимагав уваги до себе, хотів щоб з ним розмовляли,  і гуляти потрібно було двічі на день.

Здебільшого ми ходили до парку, де Берт ганявся за іншими собаками, і це було й справді весело. Але цього вечора ми були одні в парку, тож я взяла палицю, щоб кидати собаці. Він охоче біг за нею і приносив мені знову.

У якийсь момент Берт хотів вихопити палицю з моєї руки, тож я витягнула руку, щоб цього не сталося, собака високо підстрибнув, ляснув зубами в повітрі, а потім впав на землю. Я почула сухий тріск. Мені здалося, що Берт наступив на якусь гілочку, але його різке виття і скигління дали зрозуміти, що мабуть, з собакою щось трапилося. Замість того, щоб нормально стояти на всіх чотирьох лапах, він підтягнув одну з них. Все здавалося зрозумілим — Берт, впавши на землю, послизнувся на мокрому листі й зламав лапу.

— Бідний мій Берт! — Мені було так шкода собаки.

Я усвідомила, що у мене проблема, бо Берт важить багато, і мені доведеться нелегко, щоб його транспортувати. Насилу я підняла чотириногого на руки і попрямувала до воріт парку. Я подумала, що коли вийду на вулицю, то викличу таксі. Можливо, який-небудь водій буде мати з собою якесь покривало і не злякається, що собака забруднить його сидіння. Я йшла крок за кроком, думаючи, що обов’язково знайду в Інтернеті адресу ветеринарної клініки. Я йшла обережно, але трава була слизькою і одного разу я послизнулася і ледь не впала.

— Я не можу цього зробити! – подумала я і відчула як мене охопив відчай.

І тут почувся чоловічий голос:

— Дозвольте мені вам допомогти! – і міцні руки відібрали у мене Берта.

Я подивилася на свого рятівника — це був той чоловік, якого я бачила у парку останніми днями. Але зазвичай він йшов розміреним кроком, не оглядаючись з боку в бік, а собака бігала навколо нього. Він був дивним, не підходив до інших і не дозволяв своїй собаці бавитися з іншими собаками.

— Джулька. До мене.

Його собачка підбігла і пішла поруч. Ми разом пішли далі.

— У вас є авто? — запитав чоловік, коли ми підійшли до воріт.

— Ні.

— Неважливо, — він не дочекався моїх подальших пояснень. — У мене є.

Я покірно пішла за ним, до його “чобітка”. Він посадив Берта на заднє сидіння, впустив свою собаку в задню частину багажника, а потім відчинив мені пасажирські двері.

— Я не знаю, чи працює ветеринарна клініка сьогодні… — почав він.

— Що ж нам робити? — швидко запитала я.

— Ми поїдемо до ветеринара, мого друга, у нього приватна практика, якщо ви не проти, — відповів він.

Я була йому дуже вдячна.

— Я не знаю, чи могла б я сама з цим впоратися, — сказала я правдиво.

— Дрібниця. Треба допомагати один одному, — усміхнувся він, кидаючи на мене теплий погляд.

“Він симпатичний…” проскочило в моїй голові. Але потім я задумалася: “Боже, у нього ж на пальці обручка!”

Юра відвіз мене в клініку, де Бертові наклали гіпс на зламану лапу. Йому потрібно було залишитись на добу у клініці. Моя подруга, з якою я відразу зв’язалася по телефону, дуже засмутилася і сказала, що в такому випадку вони з чоловіком швидше повернуться.

— З нами Бертові буде спокійніше. Дякую і вибач, що завдала тобі стільки клопоту.

— Без проблем, — сказала я.

Насправді ж, мені було приємно жити з собакою, було з ким поговорити… Вперше після відходу Томека я подумала, що мені не комфортно від самотності. Я не допускала собі думки, що це відчуття могло з’явитися через Юру. Адже я чітко бачила, що у нього на пальці обручка, і коли ми вийшли з клініки, він відвіз мене додому, попрощався зі мною і все. Тому я намагалася не думати про нього.

Минали тижні. Берт відновився й він знову весело бігав. Ксенія сказала мені, що його лапа в порядку.

– Молодий пес, все швидко заживає, – підсумувала вона. А потім додала: — Знаєш, мені подзвонив якийсь Юра, щоб запитати про здоров’я Берта. Ти знаєш його?

Мене це так здивувало, що аж моє серцебиття пришвидшилось.

– Я? Хммм — аж довелося зробити паузу. – Я думаю, що це той чоловік, який допоміг мені відвезти собаку до клініки. Але звідки він дізнався твій номер?

— Думаю, від ветеринара. Крім того, я відчула, що він хоче поговорити саме з тобою.

Ах! Я стукнула себе по голові. Адже я дала ветеринару номер Ксенії, як власниці собаки, і, напевно, Юра подумав, що я продиктувала свій.

— Тепер у мене є його номер, якщо ти хочеш, можеш йому подзвонити, — відповіла подруга, ніби читаючи мої думки.

— Я не збираюся…, — коротко відповіла я.

У слухавці запанувала тиша, потім Ксенія почала:

— Марто, я розумію, що ти любила Томека, але мені здається, що тобі все-таки треба з кимось зустрітися.

— Тільки Юра одружений. У нього була обручка!, – повідомила я їй.

Проте мене тягнуло до цього чоловіка. Власне, я подумала, чим мені може зашкодити просто порозмовляти з ним? Тим більше, що останні кілька років я відвикла розмовляти з чоловіками, бо уникала їх. Але я не збиралася йому дзвонити. Краще просто піду погуляти в парк… Звісно, ​​у ті години, коли раніше бачила Юру з його собакою.

Я робила вигляд, що розслаблена, але моє серце калатало дуже сильно. Він одразу помітив мене, і думаю, був радий мене бачити. Юра посміхнувся і підійшов до мене, і моє хвилювання одразу зникло. Спочатку він запитав про собаку, потім розмова перейшла на інші теми, і якось легко вдалось спілкування. Зрештою почало темніти, треба було розлучатися…

І тоді Юра запитав, чи погоджуся  піти з ним одного дня на каву. Я мимоволі почервоніла і почала запинатися, дивлячись на його руку. Обручка зникла, але я добре пам’ятала, що вона там була. Чому він її зняв? Він планував розлучення чи можливо щось приховував? Поки я дивувалася, він перехопив мій погляд і… так сумно посміхнувся.

— Ти помітила, що в мене немає обручки? Я її зняв. Моя дружина відійшла з цього світу вже два роки тому. Я довго не міг це пережити, але… Ну, я просто нарешті зняв обручку, – сказав він.

— Я також! — спонтанно відповіла я. — Тобто я теж вдова! — Я відчула полегшення, сказавши це.

В його очах я помітила здивування, а потім… не знаю… Надію?

Я пішла з Юрієм на каву, і, як мені здавалося, він виявився дуже цікавою і приємною людиною. Ми почали зустрічатися … Обидвоє сподіваємося, що наші відносини будуть розвиватися. Ми дуже любили своїх супутників життя, але нам справді набридла самотність. Думаю, нам буде легше йти по життю разом.