– Нічого особливого, просто мені повідомили, що прийшов виконавчий лист і з мене зніматимуть аліменти на утримання дітей, – відповіла Поліна на їхнє німе запитання.
– Ти маєш дітей? Ти ніколи про них не розповідала, – здивувалася її молода колега Ірина.
– У мене два сини 15-ть та 12-ть років. Після розлучення вони залишилися жити із батьком. Щомісяця я відправляю їм половину своєї зарплати, як і домовлялися. Чоловік, швидше за все, з подачі свекрухи, вирішив, що я приховую частину грошей. Своїх хлопців я обділяти не буду, а от їх із мамою, мабуть, розчарує сума аліментів.
Я б і зараз не розповіла про свої проблеми, але ви все одно дізнаєтеся, такі новини швидко розносяться. Мої проблеми – це мої проблеми, гадаю вам, дорогі колеги, своїх вистачає? Більше запитань немає? Давайте вже працювати, – відповіла Поліна і поринула у розрахунки.
Які зусилля їй довелося докласти задля збереження незворушного вигляду, знала лише вона.
Увечері вдома Поліна дала волю почуттям. Вона плакала і не могла зрозуміти, чому в неї так безглуздо склалося життя?
А потім витерла сльози і подзвонила своїм синочкам. Вони зідзвонювалися щовечора. Старший Андрій запевнив, що у них все гаразд, він поспішав на стадіон. Молодшому Антону мама допомогла зробити домашнє завдання з математики.
Колишній чоловік із нею принципово не розмовляв, а вона й не наполягала. Один раз на місяць Поліна обов’язково приїжджала до них, тоді чоловік ішов з дому до мами чи нової подруги.
…Поліна росла без матері, її не стало, коли дівчинці було чотири роки. Вона залишилася із батьком. Жили вони у місті. Бабусі та дідусі були десь далеко і не брали у її долі жодної участі.
Батько любив “пригубити” і весь час намагався знайти нову супутницю життя. І супутниці були бездітні та з дітьми, але не затримувалися. Після перших “концертів” батька вони йшли.
Батько доньку любив, але не вмів показувати свою любов, і донька її не відчувала. Вона росла сама собою, як травинка в полі. Дівчинка відвідувала дитячий садок, а потім школу, вміла жити у колективі. Але в колективі увага до дітей загальна, а вона так хотіла індивідуальної уваги, щоб хтось її любив.
Ставши дорослою Поліна зрозуміла, що вона не варта уваги та кохання.
Поліні було 9 років, коли у її житті з’явилася Раїса. Вона стала п’ятою співмешканкою батька.
Раїса була жінкою видною і не з боязкого десятка, удвічі вищою і ширшою за тата. Під час першого батькового “концерту” закрила його на балконі охолонути. Щоправда, хвилин за п’ять впустила назад, але йому вистачило й цього, мороз був градусів під 25. З того часу батько поважав Раїсу. Вони навіть зареєстрували шлюб офіційно.
Раїса народилася в селі, рано втратила батьків, виростила її багатодітна тітка за принципом “без різниці – однією дитиною більше, однією менше”.
Після дев’ятого класу Раїса вивчилася на штукатура і почалося її мандрівне життя. Вона об’їздила половину країни, навколо були забудови, скрізь потрібні робітники і скрізь було місце у гуртожитку. Заміж вона не вийшла і наречені у чергу не стояли. Їй було 40 років, коли вона познайомилася із Петром, батьком Поліни. Він був на 6 років молодший. Звела їхня доля в одному ЖЕКу, де Петро працював сантехніком.
Начебто жінка звикла до свого самотнього життя, але чи втомилася від мандрівок та гуртожитків, чи пожаліла непоказного чоловіка з дитиною? Словом, засватали Раїсу за Петра, і стала вона мачухою недоглянутій дівчинці з криво підстриженою чубчиком (сама підстригала), у якихось запраних сукнях на виріст.
Спочатку Раїса привела в порядок дівчинку. Квартиру упорядкувала. Квартира у них була однокімнатна, але простора з високими стелями. Батько зробив перегородку, і в Поліни з’явилася своя маленька кімнатка.
І почали вони жити майже добре. Було б дуже добре, але Петро, переважно після зарплати, добряче заливав за комір. Додому часто повертався пізно і без грошей.
А одного разу не повернувся. Святкували в гаражі в друга і заперечили з ним тему. Погляди стосовно неї виявилися різко протилежні. Словом, дали Петру вісім років. Два роки лише встигла пожити Раїса із чоловіком.
Раїса й виростила Полінку. Вона всією душею прив’язалася до дівчинки і вважала її донькою, але себе мамою називати заборонила,
– Мама в тебе була одна, вона не винна, що так рано пішла, пам’ятай її! –
– Вчись, старайся, тільки так можна в люди вибитися, я ось все життя малограмотною прожила, а була б у мене освіта я б точно яким-небудь міністром стала, – наставляла Раїса доньку.
І Поліна вчилася. Після школи вона вступила до університету на економічний.
Повернувся через вісім років батько тихий, худий, втомлений, а за рік його не стало.
З Артемом Поліна навчалася в університеті. Вона не помічала з його боку жодного інтересу до себе і дуже здивувалася, коли він на останньому курсі став виказувати їй знаки уваги. Спочатку здивувалася, а потім закохалася, як це трапляється. Від нього дівчина вперше почула, що вона вродлива! І навіть почала вірити у це.
Артем умовив Поліну виїхати з ним до його рідного міста, недалеко лише 300 км. Там на нього чекає робота. Дядько йде на пенсію. Він домовився з начальником, що племінника візьмуть на його місце. Поки молоді поживуть із мамою, у них трикімнатна квартира, а потім і свою квартиру придбають. Мати з батьком давно була розлучена. Артем його не пам’ятав.
Раїса не схвалювала її переїзд у невелике містечко, і майбутній зять їй не сподобався, але коли закохані прислухалися до порад старших?
Одразу після переїзду молодята зареєстрували шлюб. Весілля не робили.
– Весілля – це гроші на вітер, нікого нічим не здивуєш, – сказала мати Артема Ольга Федорівна.
Поліні було все одно, був би коханий поруч. Знайомих у неї тут не було. Раїса на розпис не приїхала, лише гроші Поліні переказала на облаштування нового життя.
Молода дружина розуміла, що вона на чужій території, не сперечалася, не заперечувала, не огризалася. Вона дуже намагалася сподобатися Ользі Федорівні… та не змогла.
Їй не подобалося в Поліні все, починаючи з зовнішності ( худа і невидна), не подобалося, як вона одягається ( ніякого смаку), як прибирає, готує, їй не подобався голос невістки та хода, все в ній було не так!
Невістку влаштували касиром у магазин, за її фахом у їхньому містечку роботи не було.
– Нема чого прохолоджуватися, ми люди небагаті, зайві роти нам не потрібні. Та і в декрет скоро підеш, знаю я таких, ви на це діло швидкі, поки хоч якісь копійки отримаєш.
Щодо декрету свекруха не помилилася. Незабаром у них народився первісток Андрій. Дитина росла неспокійна. Поліна майже всю ніч гойдала його на руках, щоб він не плакав і не заважав спати чоловікові та свекрусі. А сама снувала у напівсонному стані. Ольга Федорівна ще працювала.
– Хоч на роботі відпочину від вас, – казала вона.
Якщо синок був у гарному настрої та спав вдень, Поліна падала та засинала поруч із ним. Якось проспала і не приготувала вечерю. Чоловік був незадоволений.
Свекруха обурювалася, – За цілий день не спромоглася приготувати хоч щось, ти совість маєш! Де ти її знайшов?
Поліна терпіла і мовчала, але вже почала хвилюватися за себе.
Синочок підростав, став спокійнішим, а свекруха раптом виявила, що онук не схожий на батька і засумнівався в його батьківстві.
Тут уже обурився завжди спокійний Артем, – Мамо, якщо є сумніви, можеш замовити експертизу, але вона дорога.
Поліна зрозуміла, що їм треба йти, але куди? На орендовану квартиру Артем не хотів, якось незручно, його тут всі знають. Потрібно брати свою, квартири у них не такі вже й дорогі, можна взяти по молодіжному кредитуванню, посада дозволяла, але де взяти гроші на початковий внесок?
– У мене грошей немає. Я сина вчила. У твоєї мачухи теж немає, тож сидіть і не рипайтеся, – спробувала зупинити їх Ольга Федорівна.
Щоправда, вона трохи помилилась. Раїса знала, як живе доньці в сім’ї чоловіка. Гроші в неї були. Вона дала необхідну суму на початковий внесок. Двокімнатну квартиру вони купили.
Тільки де купили? В одному будинку зі свекрухою! Син не міг залишити маму. Поліні полегшало, хоч свекрухи все ще було багато.
Через три роки народився молодший син Антон. Поліна працювала вдома. Вона заповнювала податкові декларації приватним підприємцям, хоч невеликі, але все ж таки гроші.
Життя налагоджувалося. Була куплена машина, не із салону, але цілком пристойна. Хлопчики росли. Поліні пощастило, звільнилося місце бухгалтера у невеликій організації і її прийняли на цю посаду.
Позику вони виплатили, допомогли додаткові заробітки Поліни. Артем так і залишилася пересічним інспектором. Він не був честолюбним і не прагнув вгору кар’єрними сходами.
Поліна намагалася умовити чоловіка повернутися у своє рідне місто. Там і зарплати кращі, і їй робота буде.
До того ж, Раїса почала нездужати. Артем заявив, що нікуди не поїде, йому і тут добре, а вона нехай їде, якщо є бажання.
Ольга Федорівна була в них щодня, і завжди був привід її невдоволення. Поліна так і залишилася для неї поганою господинею. Ну і зарплата у неї маленька, насправді Поліна отримувала трохи більше за чоловіка.
Будь-якому терпінню приходить кінець. Настав кінець і терпінню Поліни. Цьому посприяло ставлення та байдужість чоловіка, якщо раніше він хоч якось намагався заступитися за дружину, то зараз став “підспівувати” матері.
Поліна подала на розлучення. – Я не віддам тобі дітей, і не хочу бути аліментником, – одразу заявив чоловік.
Поліна була налаштована рішуче. Вона пояснила хлопчикам, що не може більше жити з татом і їде в інше місто. Батько проти того, щоб вони їхали з нею.
Хлопчики вважали, що їм краще довчитися у своїй школі, а потім вони приїдуть до неї в місто і продовжать освіту там.
І Поліна поїхала, звісно, ні квартиру, ні машину вона ділити не хотіла. Через три місяці після її переїзду не стало Раїси.
Але, тим не менш, життя на новому місці їй подобалося. Вона влаштувалася у велику будівельну організацію на хорошу посаду.
І ось сьогодні новий підступ.. Чоловік порушив їх договір і подав на аліменти.
– Із осудом і критикою я якось впораюся, школу пройшла хорошу, – подумала Поліна і пішла працювати.
