Різних людей бачив сторож Михайло Петрович. Але цей чоловік чимось чіпляв, будив цікавість. Він мав якийсь свій ритуал. І йому не могли завадити ані сніг, ані дощ, ані ураган, ані град. Нічого! Щонеділі він приходив до неї.
Сідав на вузьку лавочку навпроти чорної гранітної плити, дивився на фотографію і мовчав. Він міг мовчати годину, дві години, а іноді справлявся за десять хвилин. Потім, вставав і, не обертаючись, йшов. Наче боявся, що коли обернеться, то вже не зможе вийти за сріблясту огорожу, так і залишиться сидіти, вдивляючись у вічі на фото… Поки сам не ляже поряд.
Звідки Михайло Петрович це знав? Відчував, мабуть. Він навчився розпізнавати скорботу за роки роботи. У деяких вона вдавана, схожа на чорну повітряну кульку. Начебто і чорний колір, а порожнеча всередині. У деяких скорбота важка, мовчазна, густа, наче дьоготь. Ледве людина повертається з її безодні. І тут треба чекати. Час розріджує все. Робить світлішим, чи що. І ось уже людина звільнилася, виплила. Приходить відвідати покійного під ручку зі світлим сумом… Або зовсім не приходить.
З цим чоловіком все було інакше. Його скорбота була схожа на ту саму гранітну плиту, перед якою він сидів щонеділі. Нічого цій скорботі не робилося. Час був не владний над нею. Холодне, чорне переживання не тьмяніло, не легшало… Чоловік тягнув його один. А воно давило йому на плечі, гнуло до землі.
Він завжди був один. Виконавши ритуал, квапливо виходив за ворота, щоб повернутися наступної неділї. Але сьогоднішній осінній день був настільки золотаво-сонячним, настільки гарний і дзвінко-свіжий, що чоловік присів на лавочку перед виходом.
Михайло Петрович, сів поруч. Сторож теж має право на відпочинок.
— Яка недоречна краса, – несподівано промовив чоловік.
— Чому недоречна?
— Не має права горе жити у таких сонячних декораціях!
— Горе немає… А ось для надії — саме те, що треба.
— Надії на що? — Чоловік обернувся до Михайла Петровича. — На те, що все буде гаразд? Така собі надія. Безпідставна і безглузда. Добре вже не буде.
— Даремно ви так… І вас відпустить рано чи пізно. Адже ви ще молодий. Жити треба.
— А треба?… — задумливо промовив чоловік.
— Розкажете? — обережно поцікавився сторож.
Співрозмовник із сумнівом глянув на нього. Але мовчазні бесіди з нею, які не пролилися словами, тіснилися, рвали душу, просилися назовні. Він заговорив.
***
Сергій познайомився з Марією на дні народження спільного приятеля. Він би, може, її й не помітив. Але застілля творить дива із сімнадцятирічними. І головне, багато його не треба для того, щоб світ став яскравим, усі дівчата красиві, а будь-які вчинки можливі.
Вони танцювали у темній кімнаті, потім йому стало погано. Він усамітнився. Коли вийшов, вона чекала на нього. Але Сергію вже було не до веселощів. Хотілося додому, залягти у ванну, а потім у ліжко.
— Ідеш? Шкода.
Вони стояли в коридорі. Бог знає, навіщо він це зробив. Напевно, не хотілося псувати враження про себе у цієї майже незнайомої дівчини… Хоча куди далі.
— Простягни руку.
Вона так і зробила. Сергій узяв ручку з тумбочки у передпокої і написав на її руці свій номер телефону.
— Подзвони…
І вона зателефонувала. Сергію в той день бив байдики, а тут симпатична наче дівчинка сама в гості напрошується. Та й іншої у нього поки що немає. Він запросив її. Навіщо? Та Бог його знає. Може, розраховував на щось, а може просто від нудьги. Того дня він був сам не свій. Грав на старій гітарі. Співав свої не надто гарні пісні. Вона слухала, хвалила…
«Нічого така, розуміє!» — думав тоді Сергій. Що думала Марія, його не цікавило. Йому подобалося, як вона дивиться на нього. Та будь-якому чоловікові це сподобається, хоч би скільки років йому було! Вона дивилася із захопленням, схваленням і, мабуть, уже тоді з любов’ю.
«Замути з нею, чи що? Іншої у мене немає. Хай вона поки що буде, а там побачимо!» – Вирішив він.
Тоді Марійка пробула поряд з ним три місяці, не більше.
— Схоже, я кохаю тебе, — казала вона і чекала на відповідь.
Він мовчав. Він не любив її, а обманути не хотілося. Та й навіщо? Він їй нічого не обіцяв.
Потім йому набридло. З’явилася інша. Як її звали? Нині навіть і не може згадати. Але Марія пішла. Вона плакала, а він не бачив причин для сліз: «Зустрічалися, було непогано… Але їм років всього нічого. Все життя, з усіма його гріхами, попереду».
Він випустив її з поля зору Як вона жила? Та хто її знає.
***
Вони зустрілися за два роки в метро. Марія з хлопцем. Він один. Побачив знайоме обличчя, привітався. Оцінив її супутника: «Програю я йому. Де його Марічка відкопала? Високий, довговолосий, білявий. Наче вікінг… А може спробувати забрати її? Ну не вийде і добре, а раптом вийде». Навіщо йому це треба, Сергій не думав. Просто захотілося
Він подзвонив їй, запросив у гості:
— Радий був тебе побачити. Приходь, посидимо, побалакаємо.
Вона чомусь погодилася. Про вікінга навіть не згадала. Прийшла і лишилася…
— Не можу зрозуміти… — сказала вона вранці. — Я думала, перегоріло все. А ось побачила тебе і защеміло серце. Це навіть не кохання. Я не можу пояснити.
А він знову промовчав. Вина дряпнула легенько і сховала кігтики.
Тоді вона була майже півроку. Він сердився на себе: «Навіщо притягнув її в гості, навіщо залишив? Злився на себе, а позначалося на ній. Ніколи з нею не панькався, слів не добирав. Вона терпіла, боялася втратити своє кохання. Складно це. Вона пам’ятала, як їй було погано вперше. Але він не залишив їй вибору… Вона змушена була піти. Залишитися — втратити останню повагу до себе.
***
Через три роки вона зателефонувала сама. Навіщо? Покликала на день народження. Мабуть, хотіла довести собі, що любов пройшла. Він прийшов. Вечір був вільний. Чому б і ні?
Тим більше, тоді мама уже відселила його в кімнатку в гуртожитку. «Дорослий чоловік повинен жити сам!» – сказала вона. Він не сперечався. Мама має рацію, до того ж у неї своє життя. Це навчило його не відмовлятися від запрошень у гості. Адже там і нагодують, і напоять. Звільнять, словом, від приготування на облізлій гуртожитській кухні, під акомпанемент студентський чвар.
Маша зраділа, коли його побачила. Він цмокнув її в щоку, привітав, зазирнув у вічі. І зрозумів те, що вона зрозуміла секунду тому: вона не впоралася з випробуванням на ім’я кохання.
Вони тепер жили вдвох у його кімнаті. На цей раз Сергій не хотів, щоб вона йшла. З нею було зручно, затишно та тепло. Нехай він її не любить. Маріїного кохання вистачить на двох.
— Може, розпишемося? — запропонувала вона за півроку.
І він чомусь погодився. Може, побоювався, що інакше вона піде востаннє. Адже бог любить трійцю. А може, не надавав цьому великого значення. Адже купа людей щодня одружуються, потім розлучаються.
— Тільки давай без усіх цих білих суконь, машин, безглуздих куль і галасливих гостей, — попросив він.
Марія погодилася. Їй не було кого кликати на весілля, навіть якби вона про це мріяла. Батьки тепер далеко. Виїхали до іншої країни, а вона не захотіла, не змогла. А його мамі, швидше за все, байдуже, що він там робить зі своїм життям.
Вони розписалися взимку.
***
Складні часи тоді були. З роботою – біда, побут – не легше. Але вони впоралися. Завдяки терпінню Марійки їхня родина вистояла. Хоча довкола валилися сім’ї їхніх знайомих, наче вдома у всіх землетрус…
Потім було ще одне випробовування. Дві смужки, що не закінчились материнством.
— Ну не переймайся так, — підбадьорював він її. — Зараз це не дуже й вчасно. Спробуємо ще.
Вони пробували багато разів. Не виходило. Сергій сердився. Перекладав вину на Марію. Вона мовчала. Він кілька разів йшов. Вона чекала. Але одного разу він повернувся до порожньої кімнати.
– Ну і чудово! Давно пора! — сказав своєму відображенню у дзеркалі. — Сама нещаслива, і мені не дає. Не вийшло, отже, така доля.
Вона не дзвонила. І йому раптом стало незатишно. Немов узимку залишився на морозі без куртки. Зябко, страшно. Захотілося бігти, знайти її, повернути, щоб знову зігрітися. Куди вона пішла? Він уперше переживав за неї. Ні, за себе, звичайно, насамперед, але за неї теж…
Марія повернулася за тиждень. Була у подруги. Та у відпустку їздила. Дуже вчасно. Пустила пожити. Тепер повернулась. Як жити далі? Марія не знає. Якщо він хоче, можна подати на розлучення.
Сергій слухав її рівний голос, дивився у вічі і не впізнавав. Щось зламалося у ній. Погляд порожній. Він не хотів розлучення. Він щойно зрозумів: без неї погано! Але з такою Марією теж не буде добре. Потрібно все повернути! Нехай очі її оживуть, нехай вона знову шепоче: «Я кохаю тебе, хоч і не розумію за що». Нехай! Він намагатиметься відігріти Машу.
Їм було близько тридцяти, коли вони нарешті переїхали до своєї квартири. Маленьку, у спальному районі, далеко від метро. Але це було щастям. Так думав він. Марія теж ніби раділа. Або вдавала, що їй не все одно…
Сергій тепер не розумів, чи щиро вона говорить чи вдає, щоб не зруйнувати їх тендітний спокій. Він старався, щоб це було щиро.
— Марічко, ти в мене одна, – шепотів він.
— Я знаю цю пісню, — відповіла вона.
— Ми всі витримаємо разом, — пообіцяв він.
Вона кивала, навіть усміхалася… І він вірив, що все в них добре. Хотів вірити. Заплющував очі на те, що могло змусити його думати, турбуватися. Вона сильно схудла. Він покликав її до торгового центру.
— Марічко, ходімо купимо тобі щось новеньке. На тобі весь одяг мішком висить. Треба тобі поправитися. Я сам тебе годуватиму.
Вона усміхалася у відповідь. Бліденька, стомлена. А він, бовдур, був радий і такій посмішці.
Правду він дізнався, коли приховувати це було вже неможливо, а щось робити пізно. Вона пішла швидко…
Згоріла, як сірник. І він лишився сам. Тоді він уже кохав її. Любив, як міг. Але їй це було вже не потрібно.
***
— Життя — несправедливе, — підсумував Сергій. – Якби наше кохання збіглося за часом, то все могло б скластися інакше… А те, коли вона мене кохала, мені це було до лампочки. Коли я зрозумів, що без неї не можу, Марійці стало все одно. Тепер я тільки й можу приходити, дивитися на її фотографію на цій плиті та розповідати, що в мене на душі. Іноді багато накопичується, і я мовчки розмовляю з нею годинами, а іноді така порожнеча огортає, що й десять хвилин вистачає.
— Не повторюватиму банальностей, — зітхнув сторож. — Типу того, що треба жити далі, життя прекрасне і тому подібна оптимістична нісенітниця. Ви мені не повірите. Просто прошу вас, подумайте. Зламалося два життя. Одне ремонту не підлягало… Скінчилося. Ви її поховали. А тепер зупинитись не можете. Хороните ще живе! Себе. Це безглузда малодушність. Я не знав вашу дружину, але впевнений, що вона не хотіла б цього. Ніхто б не хотів, щоб його рідна людина закопала себе ось так.. Дозвольте собі дихати.
Сергій дивився на Михайла Петровича та мовчав.
— Дякую, що поділилися… Мені треба працювати, — сказав той і підвівся з лавки.
Він дуже сподівався, що Сергій почув його. Може, хоч спробує скинути зі своїх плечей цю гранітну непідйомну плиту, вдихне на повну.. Добре було б.
«Правий сторож. Застряг я у переживанні. Треба зробити крок вперед, де бігають, відчувають, живуть усі інші, — думав Сергій. — Я, мабуть, спробую другий. Спробую ще раз. Марійка б це схвалила».
***
Наступної неділі Сергій не прийшов. Михайло Петрович уже хвилювався, але даремно… Той з’явився за тиждень. Щось у ньому ледь помітно змінилося. Може, постава, може, хода, а то й зовсім інша аура, хоч би чим це було. «Почав відходити чоловік потихеньку, — зрадів сторож. — Є шанс, що таки остаточно оклигає. Дай боже… Схоже, я встиг вчасно».
