fbpx
Дозвілля
Відтоді минуло 11 років. Я отримала вищу освіту, влаштувалася на роботу. І ніби в моєму житті все було відмінно, але думки про те, що десь є мій син, мене не покидали. Незабаром я почала пошук своєї дитини, об’їздила п’ять дитячих будинків. В одному з них з’ясувалося, що сина усиновила молода пара ще 7 років тому. Я зробила все, аби дізнатись де саме проживає мій син і поспішила побачити своє дитя

Мені було 16 років, і я закінчувала в школу. На той момент я зустрічалася з хлопцем. Його звали Діма, він теж вчився в старшому класі. У нас така любов була, та й вік такий, ми думали, що ми все знаємо і все нам дозволено.

Через кілька місяців мене почало нудити, було постійне відчуття втоми. Мама це помітила і відвезла мене до спеціалістів на перевірку, там то вона й дізналась, що я при надії.

Спочатку батьки хотіли вирішити все раз і назавжди, але була висока ймовірність, що я не зможу більше мати дітей, тому вирішили виношувати. І ось, з’явився хлопчик на світ. Мама категорично заявила, що я повинна залишити дитину, виправдавши це тим, що мені тільки 17 років, ні роботи, ні освіти немає і дитину утримувати нема на що.

Я була молода і не досвідчена. Щойно пережила появу дитини. Мені було соромно неймовірно і я й справді повірила усьому тому, що говорила моя мама. З тугою в душі написала заяву на відмову.

Відтоді минуло 11 років. Я отримала вищу освіту, влаштувалася на роботу. І ніби в моєму житті все було відмінно, але думки про те, що десь є мій син, мене не покидали. Незабаром я почала пошук своєї дитини, об’їздила п’ять дитячих будинків. В одному з них з’ясувалося, що сина усиновила молода пара ще 7 років тому. Але прізвище та адреса проживання були конфіденційною інформацією. Але все можна вирішити, якщо маєш кошти і дуже хочеш. Мені дали інформацію про те де вони живуть ім’я та прізвище мого сина  і його тимчасової родини.

Я зустріла їх на вулиці. Розплакалась одразу і почала обіймати свого сина, просити вибачення за минулі помилки. Жінка, яка його виховувала чомусь почала просити піти і забирати від мене мою ж дитину. Син стояв, мов статуя і ніяк не реагував. Перша зустріч була не вдалою, але до другої я підготувалась краще.

Уже наступного дня я очікувала власного сина з електросамокатом і гіроскутером. Я точно знала, що діти такого віку будуть в захваті від подібних подарунків, але не мій син. Коли я хотіла його обійняти, він відійшов. Його погляд був крижаним і слова схожі на камені:

— У мене вже є батьки. Я знаю, що вони мені не рідні, але я люблю їх. Ідіть, я бачити вас не хочу.

Напевне, це та жінка його так навчила говорити, бо дитина такого віку точно таке не скаже. Але я не здавалась. Я з усіх сил намагалась зробити так, аби мій син повернувся до мене, але результат виявився несподіваним: родина, яка взяла до себе мою дитину кудись переїхала. Я обпитувала сусідів і пішла у школу дізнатись, куди саме вони подались, але скрізь глухо і ніхто мені не допоміг.

Як же мені тепер повернути свою частиночку? Я знову його загубила і знову не по своїй волі.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.