– Василю, ну не треба так, це ж лише формальність, – цвірінькала Світлана, поправляючи капелюшок із вуаллю. – Головне, щоб усе виглядало пристойно. Ти ж розумієш, що люди оцінюватимуть…
Я ледве стримався, щоб не зірватися. Переді мною стояла жінка, яка навіть на прощанні мого батька примудрялася поводитися так, ніби організовує банкет. Її яскравий макіяж, вузька спідниця та високі підбори виглядали зовсім не до місця.
– Ви серйозно? Тільки-но батька не стало, а ви вже про “пристойність” думаєте? – холодно відповів я.
Вона знизала плечима, не втрачаючи своєї натягнутої усмішки.
– Василю, а як інакше? Люди повинні бачити, що я гідна вдова, а не якась там…
Я не став її слухати далі. Краще піду перевірю, чи все готово до церемонії.
Ця історія почалася ще задовго до відходу мого батька у засвіти. Мені було чотирнадцять, коли він оголосив, що йде з родини. Причина – “нове кохання”. Його нова пасія, Світлана, була молодшою за нього майже на двадцять років. Я пам’ятаю, як мама тихо плакала на кухні, намагаючись, щоб я не чув. Але я чув усе. І ці сльози стали частиною мого дитинства.
З того часу тато рідко з’являвся у нашому житті. Він присилав гроші, але зник як батько. Мама виховувала мене сама. Вона була сильною жінкою, хоча життя і не раз зламувало її. Але одного дня, коли я вже був дорослим, прийшла звістка – серце, батько в клініці…
Світлана зателефонувала мені, щоб повідомити про це. Її голос був спокійний, навіть трохи веселий, як мені здалося.
– Василю, це сталося так раптово. Уявляєш? Я в цей час каву варила… – її тон був таким несерйозним, що в мене затерпли руки.
Я приїхав до лікарні, але було вже пізно. Тата не стало. Лише коли я побачив його, то зрозумів, як багато втратив. Попри все, він був моїм батьком.
Наступні дні пройшли у хаосі. Світлана взялася за організацію прощальної церемонії. Але її підхід більше нагадував підготовку до корпоративу.
– Василю, треба обрати гарний ресторан для поминок, замовити квіти, подумати про меню. Що ти скажеш про канапки з червоною ікрою? – Світлана жваво обговорювала деталі, розмахуючи руками.
– Може, спершу подумаємо про саму церемонію? – спробував я її зупинити.
– Ну, церемонія – це ж зрозуміло. А от гості! Щоб усі були задоволені! – вона виглядала так, ніби справді не розуміла моєї реакції.
Я хотів, щоб мама теж була на прощанні, але вона категорично відмовилася.
– Сину, я вже давно попрощалася з твоїм батьком. Я не зможу стояти поруч із цією жінкою. Та й навіщо? Він вибрав своє життя…
Я наполягав, але марно. Мама залишилася вдома, а я пішов один.
На день прощання Світлана прийшла вбрана так, ніби йде на модний показ. Високі підбори, коротка спідниця, капелюх із вуаллю – вона виглядала недоречно. Вона одразу привернула до себе увагу всіх гостей.
Під час процесії вона раптом спіткнулася.
– Василю, допоможи! Я вивихнула щиколотку, – вона жалібно дивилася на мене.
Я посадив її на лавку біля алеї і вирішив не залишатися. Люди вже йшли до призначеного місця, а священик почав молитву.
Коли я наздогнав процесію, мій погляд випадково впав на знайому постать. Біля огорожі стояла мама. Вона була одягнена у скромне чорне пальто, її обличчя ховалося під хусткою. Я підійшов до неї.
– Мамо, ходімо. Ти маєш бути там.
– Ні, синку. Це її місце. Я не хочу нікого бентежити.
– Ти його дружина. Єдина справжня вдова. Ходімо, – я взяв її за руку.
Мама вагалася, але погодилася. Ми підійшли разом. Родичі дивилися на нас із подивом, але не було жодного слова осуду. Навпаки, вони привітали її тепло.
Це був важкий день, але я радий, що мама знайшла в собі сили прийти. Ми стояли поруч біля свіжого горбику землі, і я відчував, що все зробив правильно. Батько, незважаючи на свої помилки, заслуговував на те, щоб його пам’ятали всі, хто його любив.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи змогли б ви пробачити такі рани з минулого заради гідного прощання?
