fbpx
Події
Василю Петровичу, у вашому віці треба більше відпочивати! Берегти себе треба! – Сказала молоденька медсестричка, поправляючи йому крапельницю. – У якомусь моєму віці, люба? Мені лише сорок п’ять!

Вероніка навіть здивувалася. На вигляд чоловікові було понад п’ятдесят. Вона уважно подивилася на його обличчя з глибокими зморшками та обвітреною шкірою. Скроні сиві. Він зовсім не виглядав на свій вік.

– Не ображайтесь, у будь-якому віці треба більше відпочивати! Ви ж розумієте, що це могло погано скінчитися? – Запитала дівчина.

Василь потрапив до лікарні три дні тому. Втратив свідомість на роботі. Впав зі сходів. Ще й ногу потягнув. Здавалося б, здоровий чоловік у розквіті сил, а тут таке! І як таке могло трапитися?

– Розумію, але коли ж тут відпочивати, якщо я всім щось винен…

– Ну, то поясніть боржникам, щоби почекали. Та й кому ви винні?

– Як кому? Дружині винен. Донькам винен. Навіть тещі винен. А ще банку винен. Добре хоч іквартиру вже виплатили! Та тепер дружина машину попросила, довелося позику взяти.

Все своє свідоме життя Василь крутився, наче та білка в колесі, починаючи з раннього дитинства. Він настільки звик до цього, що вже давно перестав скаржитися чи шкодувати себе. Не мав такої звички. Треба, то, треба!

– Василю Петровичу, а знаєте, кому ви зараз найбільше винні? – поцікавилася Вероніка.

– І кому ж? Лікарям? Та я їм вдячний, що підлатали…

– Я не про це. Сьогодні і ще найближчі кілька тижнів ви винні насамперед самому собі. Ви повинні відпочивати, дихати свіжим повітрям, добре харчуватися та забути на деякий час про шкідливі звички.

– Ну ось, знову винен. І як же все встигнути?

– А не треба все встигати. Земля не зійде зі своєї осі, якщо щось не зробиться. Ви так загнали себе, що ледь не віддали Богу душу. Ви це розумієте? Добре, що на сходи невисоко піднятися встигли! Серденько – це вам не жарти! І найчастіше такі болячки бувають від недосипання, хвилювань та нестачі звичайного людського відпочинку.

– Та коли ж відпочивати? Я ж говорю, маю безліч зобов’язань.

– Все, більше не хочу нічого чути. Я сьогодні на зміні і говорю вам прямим текстом – ви повинні відпочивати! Чула я, що ви хочете завтра додому. Сподіваюся, що Олександр Олександрович вас не відпустить! Я сама його про це попрошу!

– Та як же не відпустить? Мені ж на роботу треба!

– А що світ зрухне, якщо без вас попрацюють? Та й куди ви підете з гіпсом? І вам лпігулки потрібно приймати по три рази на день ще дуже й дуже довго. Ви ж на будівництві працюєте, так?

– Та я ж там тільки командую, там і з гіпсом можна.

– Ага, командуєте! А чого на сходи полізли тоді?

– Ну, тому що мені роботяги ледачі попалися. Все їм треба пояснювати та показувати! Нову бригаду найняли. Взагалі нічого не розуміють. Аби тільки гроші отримувати, а робити нічого не хочуть! От і доводиться підганяти їх цілий день!

– Ось, це те, про що я й кажу. Зайві емоції на роботі, плюс біганина, а вам відпочинок потрібен! Коли прийде ваша дружина?

– Оленка? Та вона ж уранці була тут. Вже, мабуть, і не прийде! – сумно сказав Василь.

– Нічого, я завтра трохи затримаюся, щоб з нею поговорити. Василю Петровичу, я таке вже бачила, якщо ви житимете в колишньому темпі, то заженете себе, як віл роботою. Кому від цього буде краще? Хіба ви пожити ще не хочете?

– Та кажу ж, дівчино, ніколи мені відпочивати!

– Мене Вероніка звати! Я вам уже гказала.

– Та ім’я у тебе таке дивне. Я його й запам’ятати не можу, – винувато сказав чоловік.

– Це тому, що у вас голова забита думками. Це також погано. Потрібно вчитися абстрагуватися! Медитувати не пробували?

– Медитувати? Я в ці нісенітниці не вірю. Мені іноді навіть пообідати ніколи, які там медитації? Та й смішно це все!

– Нісенітниці чи ні, але вам потрібно серйозніше ставитись до власного здоров’я. Ви можете це зрозуміти?

– Люба, а в тебе що інших пацієнтів немає? Не ображайся, але мені й удома вистачає цих повчань.

Це була чиста правда. Дружина часто його колупали. Здебільшого через гроші. Мали двох доньок з різницею у віці два роки. Обидві затяті модниці. Старшій уже було двадцять. Татова гордість, до інституту вступила, вже на другому курсі була. Цього року й молодша планувала кудись аоступати.

Стільки витрат, коли ти маєш трьох жінок у домі. Кожній одяг потрібен, взуття, сумочки всілякі, гаджети і не тільки. А гаманець не бездонний.

От і доводилося бглаві сімейства з ранку до ночі працювати на будівництві, щоб забезпечити сім’ю всім необхідним.

Дружина Василя теж працювала, але отримувала дуже мало. У їхньому містечку взагалі було складно влаштуватися на добру роботу. Такої просто не було. Ось Оленка і сиділа у своєму тісному офісі за 6 тисяч на місяць з дев’ятої ранку до п’ятої вечора. Основна частина сімейних видатків лягала на плечі чоловіка.

– Василю Петровичу, я не хотіла вас засмучувати, повірте. Гаразд, я відстану, якщо ви мені дасте відповідь на одне запитання. Чому ви вважаєте, що всім винні? Я про дружину, доньок і тещу?

– Ну як чому? Я ж чоловік. Мені мама завжди казала, що якщо чоловік створює сім’ю, то має її забезпечувати. От і повинен.

– А ви розумієте, що життя лише одне? І що людські ресурси не безмежні? Краще буде вашій дружині з дітьми, якщо вас не стане!

– Дурниці не говори! Я ще поживу! Ось трохи підлікуватись і поживу!

– Так, мій батько так само говорив, а потім узяв і недотримав слова, а йому було лише сорок сім років. Ось так само, як і ви, жив, забуваючи про відпочинок та здоров’я. Серце, знаєте, не жартуватиме. Пам’ятаю, як і мама його постійно колупала, треба це, треба то. А знаєте, як їй складно було, коли батька не стало? Ось тоді вона й пошкодувала, що кожного року нові смартфони просила й лахи дорогі. Усі соки з нього висмоктувала, доки моторчик у нього не відмовив. Хоча у вас є можливість замислитися. Я ж добра вам бажаю. Хотілося б, щоб і моєму татові хтось свого часу таке сказав. А так уже два роки минуло, як ми його поховали. Про медінститут мені довелося забути, ось медсестрою тепер працюю, гроші на навчання відкладаю. Мама у боргах по вуха. Ще й їй доводиться допомагати. Пошкодуйте себе, будь ласка. Адже не так багато треба, щоб здоровим залишатися.

Василя зворушила історія медсестрички. Невже й справді можна таким молодим віддати Богу душу, якщо працювати без перепочинку? Та хіба ж вона могла обманювати? Адже на очах сльози були, коли розповідала…

– Та як же все встигнути? – сумно спитав він.

– А ви спробуйте визначити, що для вас та вашої родини дійсно важливо. Може є речі, на які взагалі не варто витрачатися. Упевнена, що якщо замислитися, то можна багато від чого відмовитися. Так і працювати менше доведеться. І час відпочинок з’явиться. Обіцяєте, що подумаєте?

Василь кивнув головою, а Вероніка вийшла з палати. У неї й справді ще було багато пацієнтів, яким потрібно поставити допомогти.

Коли дівчина пішла, Василь замислився. Багато думок з’явилося у його голові. Йому всього сорок п’ять, а він і пожити до пуття не встиг. Скільки себе пам’ятав, завжди жив з думкою про те, що комусь щось винен.

Спочатку матері з батьком, вони були суворими. Весь час вимагали покори. Не дай боже, не помиєш посуд чи вдома не прибереш. Мабуть, уже тоді він засвоїв це слово «Повинен», яке тепер підкорило собі його життя.

Але хіба можна його позбутися? І чи потрібно це робити? А якщо справді мотор забарахлить у сорок сім, а він ще навіть за кордоном жодного разу не був. Дружина літала з доньками, а він усе працював та працював. Так можна і життя не побачити. Та й не лише за кордон. До чого це тут взагалі? Адже він забув, коли востаннє на риболовлі був чи на шашликах з друзями. Життя летіло повз, а він цього навіть не розумів, поки не гепнувся з тих сходів.

– Потрібні зміни! – Подумав Василь про себе і заснув.

Спав міцно всю ніч, навіть не помітив, як Вероніка тихенько увійшла до його палати, щоб забрати крапельницю. Прокинувся лише вранці, коли приїхала дружина його відвідати.

– Васильку, ну ти як? З роботи не дзвонили? Я бачила Костика, він каже, що без тебе все там стоїть. Чекають на тебе дуже! – сумно мовила Оленка.

– І нехай чекають! Я на лікарняному. Лікар сказав, що мені відпочинок потрібний. Поспішати нікуди!

– Як же так? Ми ж стільки грошей втратимо, поки ти будеш лікуватися. Може, трохи відпочинеш і на будівництво? Ти ж сам казав, що невстигаєте.

– Всигнемо. І взагалі, мені свіже повітря потрібне. Подзвони тестеві, скажи, нехай зустрічає. Ось як випишуся, поїду до батьків на дачу. Буду чистим повітрям дихати і мед їсти. А ще, може, на рибалку з тестем махнемо.

Олена здивовано глянула на чоловіка. І який ґедзь його вкусив? Завжди такий завзятий, як бджілка. Не зупиниш його, а тут раптом у село зібрався.

– І чи надовго ти туди? – поцікавилася дружина.

– Сам поки що не знаю, як надихаюсь, так і повернуся.

– А як ми тут без тебе?

– Годі вам, не маленькі. Розберетеся якось! – спокійно сказав Василь.

Він уже прийняв рішення, зробив вибір. І він вибрав – жити! Так, можливо, доведеться багато змінити у своєму житті, але відправитися на небеса молодим йому зовсім не хотілося. Та й дружину залишати з доньками у злиднях теж не варіант.

Василь зрозумів, що іноді треба зробити крок назад, щоб потім вистачило сили впевнено рушити вперед! А дружина? Ну, доведеться сім’ї змиритися з новими реаліями їхнього життя. Серце нове в магазині так просто не купиш, як смартфон чи сукню.

Вранці 24 лютого Василя мали виписати додому. Тесть готував спорядження для довгоочікуваної зимової риболовлі з зятем, тішився, мов маленький. Це ж як посидять чудово. Звісно, не заради вилову, а так – для душі. Оленка ту ніч розмірковувала над змінами в її чоловікові і вирішила, що й справді пора Василеві трохи відпочити. Їм відпочити. Бо ж доні вже зовсім дорослі, а вона й не помітила. Все їм, та все для них. А як же вона? Василь? Та ж роками себе відкладали. З такими думками тривожно заснула.

Ранок постукав у вікно дикою звісткою. Стрепенулися серця у всіх українських родинах. Та Василь ще ніколи так чітко не усвідомлював, що ж насправді він повинен.

Тесть не сховав далеко вудки. Чекає на зятя з перемогою. Оленка навчилась молитися щиро. Чекає на Василя і на перемогу. Доні забули про модні обновки. Волонтерять і чекають на батька і на перемогу.

Ми всі чекаємо і віримо в перемогу!

Фото: ілюстративне.

04/12/2022