– Василино, зрозумій одне, Анастасійка твоя дочка, і я не зобов’язаний її любити, як того хочеш ти!, – сказав я дружині. З того моменту в нас почались деякі розбіжності в сім’ї. Так, я знав на що підписуюсь і взяти жінку з дитиною це було свідоме рішення.
Я у схожій ситуації, оскільки сам виховую сина від попередніх стосунків. Але останні слова Василини зачепили мене не на жарт, бо до Андрія вона аж надто холодна. Але з її боку все так і має бути
Той факт, що Василина має дитину, мене ніяк не бентежив. У мене теж є син від першого шлюбу, якого я сам виховував. Так ми й створили велику, міцну родину. Василина розлучилася з чоловіком через його походеньки “наліво”, а моя дружина стала моїм ангелом охоронцем…
Ми дійсно спочатку дуже добре жили. Мені здається, ми збоку виглядали як зразкова сім’я. Дочка Василини Анастасійка з перших днів називала мене татом. Я нічого не мав проти. Ми гарно проводили час всі разом.
Якось ми з Василиною дізналися, що у Анастасії виникли деякі труднощі в школі, які стосувалися поведінки. Дійшло до того, що батьків викликали до директора.
Звісно, я, як батько, провів виховну бесіду з Настею і трохи контролював її більше ніж раніше, щоб ситуація не повторилася.
І що зробила Анастасія, скажете ви? Побігла скаржитися своїй матері. Через це Василина на мене налетіла і сказала:
– Ти зовсім не любиш мою дочку!
– Почнемо з того, що мені й не обов’язково любити чужу дитину. Я знайомий з твоєю дочкою менше року. Я добре до неї ставлюся і не ображаю її. Якщо ми одна сім’я, я зобов’язаний брати участь у виховному процесі, адже не хочу потім пожинати плоди твоєї вседозволеності. Якщо мій син робить щось не те, я теж його повчаю. Чи ти цього не помічаєш?
Дружина не слухала мене. Вона продовжувала ображатися на мене, тому мені довелося нагадати їй, що до мого сина вона теж не палає любов’ю.
Василина не ображає Андрія і не бурчить без причини – моя дружина просто ігнорує дитину, а це набагато гірше.
Ми розмовляли на цю тему дуже довго, але жодних результатів наша розмова не досягла. Кожен залишився зі своєї думки.
Я знаю, що зараз знайдуться ті, хто засудить мене. Мовляв, чужих дітей не буває, і я взагалі знав, на що підписуюсь.
Але що я вчинив не так? У чому вина? Мені треба було по голові погладити доньку Василини за те, що вона навмисно робить шкоду? Я чудово ставлюся до Анастасії, але полюбити її так, як свого сина, точно не зможу. Це зовсім інші почуття.
Я вважаю, що мене нема в чому дорікати. Просто Василина надто балує доньку і не розуміє, чим це обернеться в майбутньому.
Вона мені повинна бути вдячна за те, що я беру участь у вихованні Анастасійки, а не навпаки йти проти м пене і робити винним у всіх гріхах.
Хіба ж я не правий? На чиїй стороні ви? Де тут криється правда?
