Діти Івана виросли, самі обзавелися сім’ями, тому він вважав, що всі свої обов’язки по життю виконав. Тепер можна пожити лише для себе.
Нічого не сказав дружині, сів у машину і вирішив поїхати до матері спочатку на подивитися, що там і як. Поговорити з нею, і – так би мовити – промацати обстановку…
Вже на виїзді з міста Іван побачив дивну жінку. Вона, в спеку одягнена у все чорне, стояла біля траси з піднятою вгору рукою, сподіваючись, що хоч хтось зупиниться. На вигляд їй було років сорок.
– Треба ж “автостопить”, як раніше, – посміхнувся Іван. – Тепер треба таксі викликати, дивна, бо ти тут до вечора стоятимеш.
Але під’їхавши ближче, і побачивши її втомлене змарніле обличчя, він мимоволі натиснув на гальма.
Жінка неквапом підійшла до його машини, нахилила голову до відкритого вікна, і ввічливо запитала:
– До села М… не підкинете?
– Ого! – Іван з подивом подивився на неї. – Далеко ви зібралися на попутці. Це коштуватиме п’ятсот.
– П’ятсот гривень? – здивовано спитала вона.
– Ну, звісно, не доларів, – засміявся Іван.
– Гаразд… – сказала вона приречено. – Тільки ви мене тоді одразу до М… цвинтаря довезіть. Там поряд.
– Знаю, – кивнув Іван. – Сідайте. — Почекавши, коли вона сяде на заднє сидіння, він плавно натиснув на газ і спитав: — Чого ви в таку спеку в чорному? Не жарко?
– Ні, – спокійно відповіла вона. – Нормально.
– А на цвинтар навіщо їдете? Ховати там когось будете?
– Ні… Я вже поховала…
– Коли?
– Щойно. На С… цвинтарі.
– І кого проводжали в останню путь?
– Чоловікп колишнього…
– А… – Іван задумливо зітхнув. – Тоді зрозуміло, чому ви у чорному. Жалоба, значить, у вас? Любили колишнього чоловіка, так?
– Ні… Не любила… – беземоційно відповіла жінка. – Навіть, навпаки.
– Нічого собі… – Іван, здивований, на мить озирнувся на цю жінку. – А чого тоді ви поїхали до нього на прощання, коли так сильно не любили. Ви ж – колишня дружина. Колишнім приїжджати начебто не обов’язково. Чи не було кому його ховати?
– Чому, нікому?.. Було кому… У нього інша родина… Друга…
– Тоді тим більше не розумію..
– Та все просто… Я колись… – вона зробила невелику паузу, потім продовжила говорити, – коли йшла, пообіцяла, що на похорон його обов’язково з’явлюся…
– Треба ж… – усміхнувся недовірливо Іван. – Він ще живий був, а ви йому таке пообіцяли… Навіщо? Боляче хотіли зробити, так?
– Ні… Я не вголос пообіцяла… Він тоді стояв навколішки біля мене, благав пробачити… Все нагадував мені, що ми колись клялися любити один одного до останнього подиху… От я тоді й подумала – гаразд, якщо ти так хочеш, прийду я з тобою попрощатися.
– А чого тоді ви від нього пішли, якщо у вас таке кохання було? – невдоволено спитав Іван.
– Тоді у нас кохання вже не було, – знову сухо відповіла супутниця. – Все кохання він давно на той час розтоптав. А тоді, коли він плакав, брехав просто. Потрібно було вину свою якось виправдати, ось він і казав…
– А раптом він не брехав?
– Ні, не раптом… Я ж це бачила… І думки його читала…
– Ну, так… – невдоволено зітхнув Іван. – Все ж ви жінки бачите, і знаєте… І вічно у вас чоловіки винні… А можливо, якби тоді пробачили і, залишилася, все б налагодилося.
– Не могла я залишитися.
– Чому? Гординя, так?
– Бо перестала я тоді жити… Для нього…
– Ну-ну… Так перестала жити так, що навіть приїхала його сама ховати. – Іван тяжко зітхнув. – Ну, і як вас його сім’я зустріла? Коли ви до них прийшли.
– Мовчки… Їм ображатися на мене не було за що… Усі розуміли, чому я тоді пішла. Адже і в новій родині в нього все так само пішло шкереберть.
– Та звідки ти знаєш? – Іван раптом різко перейшов із супутницею «ти». – Що, вони тобі, прямо, скаржилися, чи що?
– Ні, не скаржилися. Але коли його опускали, то всі тільки лиш були. Навіть його діти…
– Ти що таке кажеш? – ще більше розлютився Іван. – Вони, діти його, самі тобі сказали, що раді тому, що їхній батько вже ніколи з ними не буде? Кажеш, не знаючи що…
– Знаю, – уперто сказала супутниця. – Я їх думки читала…
– Знову вона читала думки? – Іван знову глянув на супутницю в дзеркало заднього виду, і йому чомусь стало трохи страшно. – Ти що, чи вмієш, думки читати?
– На жаль… Вмію…
– І давно?
– Дуже давно. І вам теж скажу, знайте, що найголовніше в цьому житті – саме той момент, коли людину ховають…
– Чому?.. – В Івана чомусь побігли мурашки по тілу. – Головний момент у житті – коли ховають? У тебе, жінко, схоже, щось із головою. Чому цей момент найголовніший?
– Тому що, тоді і відбувається підбиття підсумків… Якщо про тебе ніхто добре не подумає, коли тебе опускають туди… значить, і не людиною ти був зовсім… Даремно прожив життя… І скоро на тебе чекає дещо- що “цікавіше” навіть
– Та звідки ти все це знаєш?! – злісно вигукнув Іван, подумки проклинаючи себе за те, що взяв цю жінку в машину.
– Знаю… – продовжувала діяти на нерви жінка. – Можете мені повірити… Точно знаю… Так що і ви теж, поки не пізно, подумайте, чи багато людей на прощанні з вами скажуть про вас добре. І щиро пошкодують про те, що вас більше нема.
– Слухай, ти, замовкни, га! – Іван схопився міцніше за кермо. – От же попалася… Екстрасенска… – вимовив. – Думки вона читати вміє… І навіщо я лише погодився тебе везти…
Далі вони їхали мовчки. Приблизно за пів години з’явилося село. Іван полегшено видихнув, звернув з траси на сусідню дорогу, і ще за п’ять хвилин підрулив до цвинтаря, прямо до його дерев’яних воріт.
Жінка вийшла з машини, і млосно потяглася. І Іван тільки зараз звернув увагу, що в руках вона не має ні сумочки, ні пакета.
– Агов, – гукнув він їй тривожно, відчинивши двері з боку водія, але не вилазячи з машини. – А гроші? П’ятсот гривень. Ти не забула?
– Ааа, гроші… Так, зараз…
Вона розстебнула на чорній кофті два верхні ґудзики, полізла рукою за пазуху, і раптом дістала звідти дуже велику пачку грошей. Іван навіть не повірив своїм очам – яка вона велика. А жінка підійшла до нього, поклала в його долоню ці банкноти, розвернулась і поволі пішла до цвинтаря.
Іван розгублено розглядав купюри, і зрозумів, що вони – всі до однієї – несправжні, номіналом у двадцять гривень.
– Агов! Ти що мені дала? – вигукнув обурено, вискочив з автомобіля, і відразу зрозумів, що жінка кудись ділася. Ніби розчинилася.
– Ах ти… – почав сипати прокляттями, потім, раптом, злякавшись, осікся, і злісно жбурнув банкноти у бік цвинтаря.
Гроші розлетілися за вітром, і на очах стали перетворюватися на величезну зграю чи то ворон, чи галок.
Іван вражено кілька секунд дивився, як птахи, каркаючи і кружляючи в повітрі, потихеньку сідають на високі липи, посаджені біля цвинтаря, кинувся до машини, різко розвернувся, і щосили рванув назад, до дружини, в бік свого міста.
Додому Іван повернувся повністю сивий.
