Я думаю в кожної людини є вчинок, про який вона дуже шкодує. Отак думаєш – якби повернути час назад, ніколи б так не вчинила, десять разів обдумала і вчинила по-іншому точно. Але в житті так не буває, на жаль.
У нас з Миколою теж є єдиний син, для якого ми старалися весь час, відколи він з’явився на світ, наша єдина дитина.
Коли наш Андрійко трохи підріс, я ми все ніяк не могли вилізти з бідності, я вирішила поїхати на роботу в Польщу, до своєї тітки тітки. Вона на складі продуктів працювала, добре там заробляла і мене до себе взяла.
Чоловік, звісно, хотів їхати першим, але у нього здоров’я не дуже чудове було, на жаль, а я розуміла, що для нього робота лише на будові буде, а це дуже важко, тому пошкодувала Миколу і вирішила їхати сама.
7 років я жила на дві країни, адже часто приїжджала додому, у мене там добрий графік був.
Мені важко було, але я розуміла, що все це заради сина, заради нашої єдиної дитини, тому чекала поки зароблю достатню суму йому на житло, щоб ми були спокійні за його майбутнє, і тоді вже додому повернуся.
А зараз так сталося, що моя невістка перестала спілкуватися зі мною, і навіть каже синові, що готова з ним розлучитися через нас з батьком. А все моє піклування та доброта в цьому винні винні.
Справа в тому, що Андрієві ми з чоловіком багато років збирали гроші на квартиру, звісно, що найбільша частка цих грошей з моїх заробітків в Польщі була.
Нам завжди хотілося, щоб він із сім’єю не платив за оренду, як це було з нами з Миколою чимало років.
І відразу після весілля ми подарували синові ключі від хорошої двокімнатної квартири в хорошому районі. Це не було, звісно, для нього великим сюрпризом, адже він вибирав її сам. Але невістці нашій ми нічого про це не говорили зовсім, щоб був приємний сюрприз.
І невістка, і її батьки, наші свати, були дуже задоволені подарунком, але все змінилося лише через чотири роки їхнього шлюбу.
Якось зателефонувала невістка мені і сказала, що запрошує нас у гості для серйозної розмови.
Приїхавши до дітей, ми з чоловіком побачили, що її батьки, наші свати, також там вже є. У мене одразу закралася якась недобра думка, що все це недарма. Тим більше син був без настрою зовсім.
Невістка відразу ж сказала, що вони вирішили продавати цю, подаровану нами, квартиру та купити велику – трикімнатну. У них є донька, вже тоді наша онучка була, і, як сказала невістка, планують вони ще дитину, а то й двох.
А наші свати відразу ж схвально закивали головами, підтримуючи дочку, відразу було видно, що це справжня змова якась.
Але ще виявилося, що грошей на доплату на велику квартиру батьки невістки зовсім не мають, а син наш братиме чималий кредит!
Я сказала, що так не буде, ми дозволу не даємо на це, квартиру купували ми з чоловіком, і розпоряджатися також будемо ми, а якщо невістці тісно, то нехай її батьки куплять квартиру більше.
Що тут розпочалося, навіть не передати!
Невістка почала суперечку, казала, що тоді ми не будемо приходити до онуків і син наш дуже образиться на нас.
Андрій, що найбільше мені з батьком було прикро, сидів весь час мовчки, хоч я бачила, що все це йому не подобається, і він просто не хоче суперечки і непорозумінь у своїй родині.
А вкінці, невістка сказала, що нас ніхто запитувати вже не буде і прислухатися до нашої думки, мовляв, вже вирішили без нас.
Але тут уже не хотів мовчати мій чоловік та сказав, що квартира оформлена не на сина, а на нього. Просто невістку про це ніхто не повідомляв. Після цього вона сказала, що більше не хоче нас знати.
І ось зараз ми із Миколою вирішуємо, що робити. Виставити сім’ю сина та забрати квартиру або все ж поки залишити все як є.
Андрій не приїхав до нас поговорити, після того, але зателефонував та сказав, що його дружина налаштована на розлучення.
Ми вже не знаємо з батьком щось робити, адже шкода сина і онуча своє. Може віддати вже їм цю квартиру, хай вже вона вспокоїться?
Фото ілюстративне.
