Моє дитинство розділилося на дві частини. У першій я була єдиною донькою в щасливій сім’ї. Тато обожнював «своїх дівчаток» — маму і мене. Мамі не доводилося ні в чому собі відмовляти, її обов’язок полягав у тому, щоб бути красивою та щасливою. А я тоді навіть не усвідомлювала, яке це щастя — мати таку гармонійну родину. Зрештою, все пізнається в порівнянні, чи не так?
А порівнювати було з чим, коли ми з мамою залишили нашу простору трикімнатну квартиру та переїхали до дядька Олексія в гуртожиток у сусідньому місті.
Спочатку я нічого не розуміла. Чому я маю називати цього чоловіка татом Олексієм? Чому ми більше не живемо вдома зі справжнім татом? Згодом настав другий період мого дитинства — набагато темніший.
Я швидко дізналася, що дядько Олексій був першим і єдиним коханням мами. Якщо на рідного тата вона могла образитися через будь-яку дрібницю, то Олексію пробачала абсолютно все, навіть його безвідповідальність і небажання працювати. Так у моє життя увійшли вічні безгрошів’я та гучні застілля.
Кожен раз, коли ми отримували допомогу від мого рідного батька, був святом — тоді я могла розраховувати на якийсь смаколик. Вітчим теж чекав цього дня, щоб «відсвяткувати» ці «подачки», знову ж таки за рахунок мого батька.
Мама, яка колись і чути не хотіла про дітей, у другому шлюбі раптом передумала й подарувала мені братика та сестричку. Не важко здогадатися, хто став їхньою основною нянькою — звичайно, я.
Дні в цій сім’ї зводилися до того, щоб бути нянькою і допомагати мамі та вітчиму виживати на гроші від батька та бабусі.
Щойно мені виповнилося вісімнадцять, я переїхала до батька та бабусі — його матері. Там я вперше за довгий час зітхнула з полегшенням. Завдяки їхній підтримці я змогла закінчити школу й почала навчання в університеті. Але не встигла я вдосталь насолодитися їхньою любов’ю, як доля забрала їх одного за одним. Спочатку не стало бабусі, яка залишила мені свою трикімнатну квартиру.
А за пів року я втратила й тата. Мені було вже двадцять, але я відчувала себе осиротілою і потребувала підтримки більше, ніж будь-коли.
Я була вдячна, що мама приїхала попрощатися з татом, і навіть намагалася відсунути на другий план образу за те, як вона знехтувала мною після свого другого шлюбу. Проте після нашої розмови я зрозуміла, що її приїзд мав інші мотиви.
Мама поставила переді мною вимогу, вимагаючи віддати частину спадщини, яку я отримала від батька. Це була не тільки квартира, але й машина, дача, заощадження.
— У тебе є брат і сестра, тож усе має бути розділено порівну! Я свого часу залишила твого батька і не взяла з собою нічого! — наполягала мама. — Тобі вистачить твоєї частки на власну квартиру, а братові та сестрі це буде старт у житті.
Я ще не думала про спадщину, і, можливо, дійсно допомогла б братові з сестрою, якби мама не тиснула на мене з такою нахабністю. Сиділа й думала: з чого б це? Вона сама свого часу обрала шлях, а тепер вимагає, щоб я ділила своє майно? Спроби відмовитися вона відкидала, вважаючи, що я зобов’язана «все чесно поділити».
— Ні, нічого не буду продавати, — відповіла я, намагаючись залишитися спокійною. — У спадок вступлю через півроку, а зараз ділити нема чого. Щодо бабусиної квартири — я вже вступила в право власності, вона не має до вас ніякого відношення.
Після цього мама сказала, що я невдячна, грюкнувши дверима. Брат і сестра після того випадку перестали виходити зі мною на зв’язок, напевно, повірили маминим словам.
Минуло вже дванадцять років. У мене тепер є своя родина, але спогади про той період досі зачіпають.. Я знайшла брата у соціальних мережах, написала йому, але він мене одразу заблокував.
Шкода, що так сталося. Я обіцяла допомогти, бо батькові квартиру не продавала, але вони обрали дутися. Тож нехай буде так. У мене теж свої діти підростають.
