Хлопчик повільно підняв голову і подивився їй прямо в очі:
– Олено! – прошепотів він, ледь ворушачи губами. – Коли заберете? Га…? Після сну…!?
– Ну ось… знову ти! – застебнув, нарешті сандалі чоловік. – Скільки повторювати! Сьогодні не вийде. Нас не буде в місті.
– А коли! – перевів на нього погляд хлопчик. – Коли вийде?
– Треба машину переставити! – заметушився чоловік і зник у дверях. – Олено! Поспіши, заради бога! Літак чекати не буде! – вигукнув він з порога.
Ще мить зайвої суєти і панянка якось відразу обм’якла і присіла, ніби втративши сили. Руки її безвольно впали на коліна. Хлопчик притулився до неї маленьким теплим личком і стулив її руки вже за своєю спиною.
Минуло кілька хвилин.
– Я тебе люблю! – прошепотів він.
– Ну що ти, Артемку? Що ти…
Жінка притиснула хлопчика до себе і легенько погладила його по худенькій спинці.
– Ми ж ненадовго! А ти тут з дітьми побудеш дня три-чотири! А ми тобі зателефонуємо…!
– А подарунок! – знову зазирнув їй в очі хлопчик. – Про подарунок не забули, якщо все добре буде.
– І подарунок, і подарунок…, звісно! – ще міцніше притиснула його до себе жінка. По щоці її ліниво сповзла перша сльоза.
– Ти чого, Олено? – почав розмазувати сльози хлопчик, що вже побігли тонкими струмками. – Три дні ж…!
– Три дні! Три дні! – затрясла головою жінка і підштовхнула хлопчика в загальну кімнату.
Він не поспішаючи увійшов, трохи припадаючи на праву ногу, озирнувся і сів за вільний столик. Всі шістнадцять дітей перестали гриміти ложками і разом обернулися на нього.
Літня жінка в білому халаті поставила перед ним тарілку з першим. На друге – макарони по-флотськи. Поруч стояв уже наповнений стакан компоту.
– Повернувся… Стьопа? – трохи ворухнула вона рукою його русяве шовковисте волосся.
– На три дні лише! – прошамкав набитим ротом хлопчик. – Через три дні заберуть!
І зарився ложкою в суп.
– Так Так звісно…! Три дні…! – прошепотіла нянечка, пройшла в роздягальню і прикрила за собою двері.
З коридору з’явився чоловік. Поруч стояла об’ємна валіза на колесах.
– Ось! – вказав очима на валізу чоловік. – Речі різні…!
– Ось! – повторила слідом за ним жінка. – Накупили… всього! Куди їх?
– Шафки у нас…, самі бачите! – пробурчала, не дивлячись у їх застиглі обличчя нянечка. – Найнеобхідніше, решту забирайте!
– Та куди нам…!? – розгубився чоловік. – Нам навіщо…, тепер?
– Не знаю! Думати треба було! Перш ніж купувати…
Чоловік поклав валізу на лавочку, розстебнув блискавку. Жінка квапливо, плутаючись у дитячих одяганках, почала перекладати речі в шафку. Той швидко заповнився вщерть, дверцята не зачинялися.
– Ну… ми поїхали!? – натужно промовив чоловік. – Літак у нас!
– Летіть! – махнула рукою нянечка. – … Літуни…!
Пара поспішила до дверей. На виході жінка обернулася:
– Не можна! Ви не повинні… так! Рік по лікарнях, ночі безсонні, уколи, крапельниці…, напади ці! Ми намагалися…! Не всім дано!
І коли чоловік вийшов додала пошепки:
– …Я чоловіка втратити боюсь!.. Він каже…! Я не можу…!
Нянечка мовчки намагалася прикрити дверцята шафки. Нарешті у неї вийшло.
– Про три дні… – даремно це! – подивилася вона у вікно. – Чекати буде, хвилинки рахувати! Даремно…! Не по-людськи це!
– Не могли ми, ось відразу.., з плеча! – прохрипів вже з коридору чоловік. – Ми.., як вчили, поступово. Через три дні зателефонуємо, мовляв, затримуємося. Потім… ще якось!
– Не суддя я вам, вирішили так вирішили! Що тепер? Та й пізно вже. Директор наказ підписав. Стьопа ваш назад прийнятий, на забезпечення поставлений і все таке!
– Він звик на… Артема відгукуватися!
– Степан за документами! Чого ім’я перекручувати. …Летіть вже! І… не дзвоніть! Не треба! Чим швидше він зрозуміє, тим краще буде! Летіть, літак чекати не буде!
Чоловік і жінка, не сказавши більше ні слова, не попрощавшись навіть, тихо вийшли. Вхідні двері трохи рипнули, почувся шум від’їжджаючої машини і все стихло.
Двері в роздягальню злегка прочинилися. Нянечка обернулася. Хлопчик мовчки дивився в шпаринку.
– Ти чого Степане!
– Поїхали…?
– Поїхали! Поїв!? Іди милий, йди роздягайся. Тиха година скоро!
Хлопчик повернувся в групу, не поспішаючи роздягнувся, акуратно повісив на спинку стільця одяг і заліз в ліжечко.
Дві години пролетіли як одна мить. Він так і не заснув, просто лежав дивлячись в стелю. Продзвенів дзвіночок. Діти поскакали, надягали на себе костюмчики і платтячка, шуміли, гралися. Хлопчик встав слідом за ними, одягнувся, підійшов знову до дверей, що ведуть у роздягальню і заглянув у шпарку.
Потім відчинив двері побільше, ще ширше, і нарешті, відчинив зовсім прямо навстіж.
– Артемку! – вигукнула жінка. – Ну, скільки можна спати!?
– Ми вже тебе зачекалися! – гримів валізою чоловік.
– …А три дні !? – тільки й зміг промовити хлопчик.
– Рейс скасували! – хором вигукнули чоловік і жінка.
– Погода нельотна! Не полетимо нікуди! .. Без тебе… нікуди!
– Нікуди… мам!?
Нянечка, повернувшись до них спиною квапливо перекладала речі з шафи назад у валізу. Плечі її дрібно тремтіли…
Автор: IHOR HUDZʹ.
Фото ілюстративне.
