fbpx
Дозвілля
У невеликій роздягальні дитячого будинку №7 на низенькому ослінчику сидів хлопчик чотирьох років. Поряд вовтузилися двоє дорослих: молода жінка і дещо старший чоловік. Вони судорожно знімали з дитини мокрі черевики, комбінезон і в’язану шапочку. Потім жінка вправно втиснула його в мініатюрну піжамку, а чоловік спробував взути в сандалі. Так все не на ту ногу. Хлопчик покірно підставляв то одну, то іншу. – Ну, ось Артемку! – торохтіла без угаву пані. – Он, бачиш, друзі твої вже обідати сіли! Давай швидше!

Хлопчик повільно підняв голову і подивився їй прямо в очі:

– Олено! – прошепотів він, ледь ворушачи губами. – Коли заберете? Га…? Після сну…!?

– Ну ось… знову ти! – застебнув, нарешті сандалі чоловік. – Скільки повторювати! Сьогодні не вийде. Нас не буде в місті.

– А коли! – перевів на нього погляд хлопчик. – Коли вийде?

– Треба машину переставити! – заметушився чоловік і зник у дверях. – Олено! Поспіши, заради бога! Літак чекати не буде! – вигукнув він з порога.

Ще мить зайвої суєти і панянка якось відразу обм’якла і присіла, ніби втративши сили. Руки її безвольно впали на коліна. Хлопчик притулився до неї маленьким теплим личком і стулив її руки вже за своєю спиною.
Минуло кілька хвилин.

– Я тебе люблю! – прошепотів він.

– Ну що ти, Артемку? Що ти…

Жінка притиснула хлопчика до себе і легенько погладила його по худенькій спинці.

– Ми ж ненадовго! А ти тут з дітьми побудеш дня три-чотири! А ми тобі зателефонуємо…!

– А подарунок! – знову зазирнув їй в очі хлопчик. – Про подарунок не забули, якщо все добре буде.

– І подарунок, і подарунок…, звісно! – ще міцніше притиснула його до себе жінка. По щоці її ліниво сповзла перша сльоза.

– Ти чого, Олено? – почав розмазувати сльози хлопчик, що вже побігли тонкими струмками. – Три дні ж…!

– Три дні! Три дні! – затрясла головою жінка і підштовхнула хлопчика в загальну кімнату.

Він не поспішаючи увійшов, трохи припадаючи на праву ногу, озирнувся і сів за вільний столик. Всі шістнадцять дітей перестали гриміти ложками і разом обернулися на нього.

Літня жінка в білому халаті поставила перед ним тарілку з першим. На друге – макарони по-флотськи. Поруч стояв уже наповнений стакан компоту.

– Повернувся… Стьопа? – трохи ворухнула вона рукою його русяве шовковисте волосся.

– На три дні лише! – прошамкав набитим ротом хлопчик. – Через три дні заберуть!

І зарився ложкою в суп.

– Так Так звісно…! Три дні…! – прошепотіла нянечка, пройшла в роздягальню і прикрила за собою двері.

З коридору з’явився чоловік. Поруч стояла об’ємна валіза на колесах.

– Ось! – вказав очима на валізу чоловік. – Речі різні…!

– Ось! – повторила слідом за ним жінка. – Накупили… всього! Куди їх?

– Шафки у нас…, самі бачите! – пробурчала, не дивлячись у їх застиглі обличчя нянечка. – Найнеобхідніше, решту забирайте!

– Та куди нам…!? – розгубився чоловік. – Нам навіщо…, тепер?

– Не знаю! Думати треба було! Перш ніж купувати…

Чоловік поклав валізу на лавочку, розстебнув блискавку. Жінка квапливо, плутаючись у дитячих одяганках, почала перекладати речі в шафку. Той швидко заповнився вщерть, дверцята не зачинялися.

– Ну… ми поїхали!? – натужно промовив чоловік. – Літак у нас!

– Летіть! – махнула рукою нянечка. – … Літуни…!

Пара поспішила до дверей. На виході жінка обернулася:

– Не можна! Ви не повинні… так! Рік по лікарнях, ночі безсонні, уколи, крапельниці…, напади ці! Ми намагалися…! Не всім дано!

І коли чоловік вийшов додала пошепки:

– …Я чоловіка втратити боюсь!.. Він каже…! Я не можу…!

Нянечка мовчки намагалася прикрити дверцята шафки. Нарешті у неї вийшло.

– Про три дні… – даремно це! – подивилася вона у вікно. – Чекати буде, хвилинки рахувати! Даремно…! Не по-людськи це!

– Не могли ми, ось відразу.., з плеча! – прохрипів вже з коридору чоловік. – Ми.., як вчили, поступово. Через три дні зателефонуємо, мовляв, затримуємося. Потім… ще якось!

– Не суддя я вам, вирішили так вирішили! Що тепер? Та й пізно вже. Директор наказ підписав. Стьопа ваш назад прийнятий, на забезпечення поставлений і все таке!

– Він звик на… Артема відгукуватися!

– Степан за документами! Чого ім’я перекручувати. …Летіть вже! І… не дзвоніть! Не треба! Чим швидше він зрозуміє, тим краще буде! Летіть, літак чекати не буде!

Чоловік і жінка, не сказавши більше ні слова, не попрощавшись навіть, тихо вийшли. Вхідні двері трохи рипнули, почувся шум від’їжджаючої машини і все стихло.

Двері в роздягальню злегка прочинилися. Нянечка обернулася. Хлопчик мовчки дивився в шпаринку.

– Ти чого Степане!

– Поїхали…?

– Поїхали! Поїв!? Іди милий, йди роздягайся. Тиха година скоро!

Хлопчик повернувся в групу, не поспішаючи роздягнувся, акуратно повісив на спинку стільця одяг і заліз в ліжечко.

Дві години пролетіли як одна мить. Він так і не заснув, просто лежав дивлячись в стелю. Продзвенів дзвіночок. Діти поскакали, надягали на себе костюмчики і платтячка, шуміли, гралися. Хлопчик встав слідом за ними, одягнувся, підійшов знову до дверей, що ведуть у роздягальню і заглянув у шпарку.

Потім відчинив двері побільше, ще ширше, і нарешті, відчинив зовсім прямо навстіж.

– Артемку! – вигукнула жінка. – Ну, скільки можна спати!?

– Ми вже тебе зачекалися! – гримів валізою чоловік.

– …А три дні !? – тільки й зміг промовити хлопчик.

– Рейс скасували! – хором вигукнули чоловік і жінка.

– Погода нельотна! Не полетимо нікуди! .. Без тебе… нікуди!

– Нікуди… мам!?

Нянечка, повернувшись до них спиною квапливо перекладала речі з шафи назад у валізу. Плечі її дрібно тремтіли…

Автор: IHOR HUDZʹ.

Фото ілюстративне.