У нас у сім’ї дачею володіла лише тітка. І то, на тій дачі не росло нічого, окрім квітів. Доглядала квіти тітка самостійно, мене жодного разу за все дитинство не змусили їй допомагати. Вся ця дачна романтика була мені далека.
Тому, коли одного разу Павло сказав, що Ганна Олексіївна привезе огірків нам на соління, я здивовано дивилася на нього і запитала:
— І коли ти збираєшся цим займатися?
Ми обоє багато працювали, часу вечорами залишалося обмаль. Але він дивився на мене не менш здивованоу і запитав:
– Я? Мама сказала, що ти їх засолиш.
– Мама сказала – мама нехай і солить, – відповіла я. — Це що таке? Відколи то вона почала розпоряджатися моїм часом?
— Тобі, складно, чи що? – Запитав Павло. — Там роботи на кілька годин.
— Я не вмію і не хочу вчитися. Тобі треба — ти й солі, а я краще почитаю книжку, корисніше буде.
Павло образився. Ще кілька разів того дня він намагався вмовити мене взятися до огірків, але отримував категоричні відмови. Я ніяк не могла збагнути, чому вони всі так переймаються тими закрутками. У якому столітті ми живемо?
Закрутки рятували людей, коли полиці магазинів були порожні, або коли грошей не було. Але ж у нас супермаркети під боком, грошей вдосталь. Чого до мене причепилися?
— Любиш домашнє — роби сам, — відповіла я те саме, як папуга, сподіваючись на те, що до нього дійде.
Нічого до нього і його батьків не доходило. Оксана, як слухняна дочка, під головуванням Ганни Олексіївни, цілими днями поралася на городі і біля тих закруток, а Паша їх тільки їв, сам їм не допомагаючи. Це вважалося нормальним — адже господині, самі впораються. Ну, а я на це тільки знизувала плечима — не моя справа. Аби мене не чіпали.
Багато разів мене кликали на дачу. Я погоджувалася, але за однієї умови.
– Я приїду туди відпочивати, – заявляла я. — Пальцем не ворухну біля ваших грядок. Якщо влаштує — я згодна, якщо ні — їдь без мене.
— Ну не можна ж такою егоїсткою бути, — намагався совістити мене Павло. — Мама там працює не покладаючи рук. Треба їй допомогти.
– Кому треба? Мені не треба, — відповіла я. — Максимум, що ви від мене дочекаєтеся, — це накрити стіл, підмести, посуд помити. На цьому все.
Такий розклад Ганну Олексіївну категорично не влаштовував, тож на дачу я з ним так жодного разу не з’їздила.
Весна з усією цією нескінченною висадкою розсади залишилася позаду. Наближалася моя календарна відпустка. Я вирішила з’їздити до подруги на два тижні. Я там жодного разу не була, а подруга кликала вже два роки — відколи сама переїхала. Пашу кликати з собою не стала: подруга незаміжня, їй чужий чоловік у будинку ні до чого. Та й він унавряд чи погодився б поїхати.
Перед тим як купувати квитки, я повідомила, що планую з’їздити на гостину до подруги в інше місто. Наприкінці літа в мене залишиться ще тиждень відпустки, і ми зможемо провести цей час разом — теж злітати кудись, а може, залишитися вдома і байдикувати. Говорила я про це жартівливим тоном, але схилилася, коли помітила, з яким виразом обличчя дивиться на мене Паша.
— У відпустку ти не поїдеш, допомагатимеш моїй матусі на городі — заявив чоловік
Ми вже це проходили. Він просив з’їздити на дачу, я відмовлялася, він зітхав, бурчав та їхав сам. Але жодного разу він не вимагав допомоги на городі в такій ультимативній формі.
– Ні, – сказала я і відвернулася, даючи зрозуміти, що вислуховувати чергові вмовляння не збирається.
– Ти не зрозуміла, – сказав він голосом командним. — Це не прохання та не пропозиція. Ти і так купу часу ледачкувала, мама все одна робила. Час вже перестати бути егоїсткою і почати їй допомагати.
— Ти взагалі чуєш себе? — спитала я сердито. — Я мільйон разів пояснювала, що ваші городи мені не потрібні. Взагалі. Ніяк. У жодному вигляді. Що ви пристали до мене? Я їду у відпустку відпочивати, крапка.
— Стеж за словами! – напосідав він. — Жодних крапок, ми збираємось і їдемо на дачу. Восени до своєї подруги поїдеш. Вона без тебе якось проживе.
Павло чудово знав, що я дуже емоційна і що чіпати мене не треба. Але, мабуть, встиг про це забути, так що я дала собі волю і розходилась.
— Хоче — хай хоч буряком у землю проросте, — сказала я. — А мені наказувати не смій.
— Тоді я йду, — відповів Павло.
— Ой, іди. — Мені самій не спало б на думку виганяти чоловіка з дому через закрутки та город, але коли він сам так вирішив — уперед. Навіть якщо він ляпнув це на емоціях, я вже не зможу забути те, що він віддав перевагу солоним помідорам. — Що дивишся? Вперед.
— Квартира наша спільна, — невпевнено відповів він. — Сама тоді йди.
— Квартира мені по дарчій дісталася, — відповіла я. — Тож збирай речі та біжи до своїх маринованих огірків.
Поки він збирав речі, я обмірковувала ситуацію. Було ще не пізно вибачитись за свою поведінку і попросити не йти, але чи варто було це робити?
Головна картинка ілюстративна.
