У гаманці, який я знайшов, було стільки грошей, що я б міг деякий час жити, як то кажуть, і не сумувати. Я довго думав що робити і таки прийняв рішення. Як на мене, воно єдино правильне. Хоча, Олеся, моя знайома, сказала, що я геть без розуму
– Ти ж жартуєш, Мироне? – голос Олесі тремтів від емоцій. Вона дивилася на мене так, ніби побачила зовсім іншу людину. – Як ти міг просто так йому все віддати?
– Я ж не знав, що це може настільки змінити моє життя, – відповів я, опустивши погляд. Мої слова звучали майже як виправдання.
Ми сиділи в невеличкому кафе у центрі міста. Олеся була моєю найближчою подругою ще зі школи, і саме вона першою дізналася про ситуацію, яка вже кілька тижнів не давала мені спокою.
Це сталося в той день, коли я вирішив прогулятися старим парком. Я відчував себе виснаженим після чергового робочого тижня. Парк був місцем, де можна було побути наодинці з думками.
Коли я йшов алеєю, мою увагу привернув блискучий предмет під лавкою. Це був гаманець. Я обережно взяв його, оглянув, але нікого поруч не побачив. Усередині було посвідчення особи, кілька візиток, а також велика сума грошей. Не було сумнівів – це втрачений кимось гаманець.
Я міг просто залишити його в найближчому відділенні поліції, але замість цього вирішив спробувати знайти власника самостійно. Мені здалося, що так буде швидше і простіше. Я подивився на фото у посвідченні – це був чоловік років сорока. Із візиток я зрозумів, що він займався бізнесом.
Повертаючись додому, я відчував дивне хвилювання. У голові почали з’являтися різні думки. Я тоді був у складній фінансовій ситуації: моя зарплата ледве покривала оренду квартири та базові витрати. Ці гроші могли стати рятівним кругом.
Але я не міг піти на таке. Мене виховали так, що чесність завжди стоїть вище за бажання. Я почав шукати спосіб зв’язатися з власником. На одній із візиток був номер телефону. Я набрав його, але слухавку ніхто не підняв.
Наступного дня я вирішив спробувати ще раз. Цього разу чоловік відповів. Його голос був стривожений і схвильований.
– Доброго дня, це Мирон. Я знайшов ваш гаманець у парку, – сказав я.
– О Боже, дякую! Ви навіть не уявляєте, наскільки це важливо для мене. Я вже подумав, що все втрачено, – відповів чоловік.
Ми домовилися зустрітися в тому ж парку, де я знайшов гаманець. Він приїхав хвилин через тридцять. На вигляд це був звичайний чоловік у діловому костюмі, але в його очах читалася щира вдячність.
– Ви зробили надзвичайну річ, – сказав він, коли я повернув йому знахідку. – У цьому гаманці не лише гроші, а й важливі документи. Я навіть не знаю, як вам подякувати.
Він запропонував винагороду, але я ввічливо відмовився. Для мене це було питанням принципу.
– Ваша подяка – це вже достатньо, – відповів я, намагаючись уникнути незручності.
Чоловік посміхнувся і пішов, а я залишився на лавці, дивлячись, як він зникає вдалині. Тоді я не знав, що це була лише перша частина історії.
– Але ж ти міг узяти гроші, – наполягала Олеся, повертаючи мене до реальності. – Ніхто б і не дізнався.
– Це не моя річ, – відповів я. – Це було би неправильно.
– Ти завжди був надто правильним, – зітхнула вона. – Але що сталося далі?
Через кілька днів після тієї зустрічі я отримав дзвінок від незнайомого номера. Це був той самий чоловік – Олег. Він запросив мене на каву, сказавши, що хоче подякувати ще раз. Я погодився, хоча й не розумів, навіщо це йому.
Ми зустрілися в кав’ярні. Олег розповів, що у нього є власний бізнес, але останнім часом у нього були великі проблеми. Гроші, які були в гаманці, він мав використати для погашення термінового боргу.
– Я був у розпачі, – зізнався він. – А ти повернув мені віру в людей.
Ми довго говорили того вечора. На прощання він сказав:
– Якщо тобі колись знадобиться допомога, просто скажи. Я завжди буду тобі вдячний.
Тоді я не надав цим словам особливого значення. Але життя має дивну звичку повертати все на свої місця.
Минуло кілька місяців, і моя фінансова ситуація стала ще гіршою. Робота більше не приносила задоволення, а грошей ледве вистачало на базові потреби. Одного вечора, сидячи на кухні, я згадав про ту зустріч із Олегом. Я вирішив зателефонувати йому, хоча й не очікував багато.
Він відповів майже одразу. Коли я розповів йому про свої труднощі, він запропонував зустрітися.
– У мене є для тебе пропозиція, – сказав він.
Ми знову зустрілися в кав’ярні. Олег запропонував мені роботу в його компанії. Це був шанс, який я не міг проігнорувати. Я погодився.
Ця робота змінила моє життя. Я отримав стабільний дохід, нових друзів і впевненість у завтрашньому дні. Олег став для мене не лише роботодавцем, а й другом.
Олеся уважно слухала, коли я закінчив свою розповідь.
– Отже, чесність усе-таки окупилася? – усміхнулася вона.
– Так, – відповів я. – Але справа не лише в цьому. Я зрозумів, що в житті важливо бути людиною, на яку можна покластися.
І тепер я хочу звернутися до вас, дорогі читачі. Як би ви вчинили на моєму місці? Ви б ризикнули своїми принципами заради грошей? Чи, можливо, знайшли б спосіб залишитися чесними?
