— Тихше, тихше я зараз, – чула Олена крізь в’язкий морок, що насувався на її свідомість, – У мене є цукерочка є. Зараз, моя хороша, – і вже не їй а кудись у порожнечу знайомий голос волав, – Людоньки, ну хоч хтось. Швидка потрібна, не проходьте повз, людоньки!
Той день не вдався з самого ранку. Оленка прокинулась і поглянувши на годинник що стояв поруч із ліжком, ледь свідомість не втратила – вона спізнюється. Не просто спізнюється, а от прямо зараз уже повинна стояти на зупинці при повному параді, а не ніжитись у ліжку.
Швидко опустила ноги додолу і взула свої улюблені рожеві м’якенькі капці-поросятка. Подарунок мами на день народження. Але тут її очікував сюрприз. Мурчик спав спокійнісінько на дивані і вухом не повів, коли Олена згадала усіх родичів рудого чотирилапого до десятого коліна. Ну ось! Капці зіпсовано, на роботу спізнилась і ще й за таксі у час пік заплатить в три дорога. Хоч плач.
Олена взяла себе в руки і підійшла до дзеркала. Усміхнулась своєму до сліз смішному відображенню і наказала собі впоратись і прийти на роботу вчасно, адже ж сьогодні дуже важливий день. Шеф призначить нового голову їх відділом і це точно буде вона. Олена була впевнена в цьому на всі сто, адже саме її лідерські якості і креативне мислення дозволили їх фірмі отримати і реалізувати за останні пів року три досить таки великі проекти. Шеф їй навіть машину подарував, як премію, що вже казати про посаду – тут все вирішено, Олена була певна.
Уже через десять хвилин Олена летіла на таксі до офісу. Але як би вона не намагалась, Київські ранкові пробки не мають жалю і не розуміють що їй потрібно. До офісу вона потрапила з запізненням на півтори години, а вже за двадцять хвилин по тому вискочила вся в сльозах.
Такі плітки вона чула, але не надавала їм значення. Вірила, що здоровий глузд візьме гору, але ні. Сьогодні шеф представив нового керівника відділу – Людмилочку. В офісі не для кого не було секретом що саме поєднує сорокарічного одруженого шефа і молоденьку гарну, але нічого крім того, підлеглу Олени.
— Посада лиш на папері значима, – сказав шеф, навіть не ховаючи очі, – Саме ти фактично керуватимеш, Людмила ж буде підписувати необхідні папери, так що всі в виграші, чи не так?
Олена так не вважала. Написавши заяву на звільнення стрілою вилетіла на свіже повітря. Лиш коли зачинились за спиною двері офісу колись улюбленої роботи, дозволила собі гірко розплакатись.
Вдома теж все, як в тумані. Проплакала напевне години три і знесилено заснула. Прокинулась і знову в сльози – улюблених капців не було. Ще зранку вона загорнувши їх у пакет винесла до найближчого смітника, а от саме зараз пошкодувала. Здалось, що тількі оті рожеві пухкі поросятка і врятують її від печалі. Ускочила в кросівки і навіть не змінивши домашнього халата, побігла до того смітника забираті свої улюблені тапочки.
Вона майже дійшла до пункту призначення, як відчула, що їй стає зле. Звичним рухом опустила руку в кишеню у пошуках цукерки. У неї їх у кожній кишені завжди є. Знаючи свою особливість Олена носила їх з собою скрізь. Одного разу в дитинстві її ледь урятували, тепер дівчина слідкує за своїм здоров’ям, але не сьогодні.
У кишені рятівної цукерки не було. Олена нещодавно прала цей халат, от і не встигла поповнити запаси. Ще кілька разів не вірячи собі перевірила – порожньо.
— Чогось солодкого, – звернулась вона на перехожого, – мені не добре, дайте чогось солодкого.
— Тихше, тихше я зараз, – чула Олена крізь в’язкий морок, що насувався на її свідомість, – У мене є цукерочка є. Зараз, моя хороша, – і вже не їй а кудись у порожнечу знайомий голос волав, – Людоньки, ну хоч хтось. Швидка потрібна, не проходьте повз, людоньки!
Отямилась Олена уже в стаціонарі. Її таки врятували, але хто вона ніхто не знав. Дівчина вийшла з дому в кросівках і халаті, навіть телефону не було. А врятувала її жінка, яка саме вишукувала порожні пляшки біля смітника. Вона довго кликала на допомогу, а люди проходили повз, навіть не звертаючи уваги. Саме вона нагодувала Олену чимось солодким, чим і врятувала дівчині життя. Швидку викликав перехожий лиш після того, як жінка за руку його до Олени підвела.
— Тому її голос і здався мені знайомим, – розповідала Олена мені пізніше, – Вона ж щодня віталась з усіма мешканцями дому, а я на свій сором, ніколи навіть і не відповідала їй. Не помічала якось.
Після одужання Олена першим ділом розшукала жінку, що врятувала її тоді. Познайомилась і вперше в житті розговорилась з нею. Виявилось Дарина Темофіївна зовсім і не безхатченко, як колись думала Олена. У жінки була своя однокімнатна квартира, а ще чоловік, який ось уже двадцять років лежить нерухомо. От і шукала жіка ті пляшки і картон, щоб хоч яка зайва копійчина чоловіку на підгузки була, бо гроші що отримувала не покривали усіх витрат.
— Розумієш, що мене вразило: вона кликала, а люди ж уваги не звертали – повз проходили. Я й сама не знаю, чи стала б підходити до смітників коли б мене вона покликала, – ледь не плачучи говорить Олена. – Ось це мені спокою не дає.
Автор Анна К.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
