— Ти що, з глузду з’їхала? Чому звільнилася з роботи? І на що тепер нам жити? — свекруха голосно дорікала Юлі.
Ранок почався, як завжди: Михайло насолоджувався омлетом із шинкою та хрусткими тостами, які Юля приготувала. У нього завжди був відмінний апетит, і жодні проблеми не псували його настрою. Натомість Юля почувалася виснаженою.
— Юль, ти бачила рахунки за квартиру? — спитав Михайло, жуючи бутерброд. — Їх потрібно сплатити.
Жінка видихнула:
— Звісно, бачила. І вже все сплатила. Але ось що цікаво: чому останні місяці цим займаюся тільки я?
— Юль, ну вистачить! Я ж шукаю роботу. Ти знаєш, що моя спеціальність рідкісна, і в нашому місті немає достойних вакансій, — відповів він із виглядом, що ця тема його втомлює.
Юля не витримала:
— Іди працюй ким завгодно, хоч двірником! Головне, щоб приносив додому хоч якісь гроші.
— Ти смієшся? Як я можу? Мама була б обурена, — заперечив Михайло, натякаючи на свою «горду» спеціальність кліматолога.
Юля не стрималася:
— Твоя мама краще б порадила тобі вибрати спеціальність, яка приносить користь у реальному житті! А так, я сама тягну всю сім’ю на собі!
Михайло навіть не спробував виправдовуватися. Звично попросив у дружини гроші на проїзд та обід. Юля відправила йому гроші, але її терпіння було на межі.
Юля часто замислювалася, чи правильно вона зробила, погодившись на весілля. Спершу Михайло здавався перспективним чоловіком із власною квартирою. Але згодом вона зрозуміла: він лінивий, а всі проблеми перекладає на її плечі. Гроші, які вони відкладали на купівлю власного житла, вже давно витрачені: на розваги Михайла, його тренажерний зал та потреби батьків.
Одного разу він зізнався, що дав гроші мамі на нову пральну машину.
— Молодець! Ти не працюєш, але щедро роздаєш те, що заробила я, — кипіла Юля.
Михайло лише здивовано глянув на неї:
— Це ж моя мама. Ми живемо в їхній квартирі, ти що, забула?
Юля тоді промовчала, але вирішила дати собі шанс усе обміркувати.
Наступного дня вона прийшла до начальника:
— Андрію Петровичу, я більше так не можу. Дайте мені відпустку.
Після довгих розмов начальник погодився.
Вдома Юля сказала Михайлу, що звільнилася, проте чоловік не зрозумів її рішення:
— Як ти додумалася звільнитися? На що жити? Йди зараз же забери заяву!
Юля лише зітхнула:
— Тепер твоя черга, Михайле. Шукай роботу. Я більше не можу тягнути все на собі.
Увечері до них завітала свекруха. Вона завжди приходила до молодят, намагалася їх виховувати та давала нікому непотрібні поради сімейного життя. Як тільки Юля намагалася сказати щось проти, свекруха нагадувала, що вони живуть у її квартирі. І знов продовжувала своє.
— Юля, як ти могла таке вчинити? Безвідповідально залишити сім’ю без засобів для існування! — кричала вона.
Юля подивилася на неї й спокійно відповіла:
— Ваш син давно вже звик жити за чужий рахунок. Але я так більше не хочу.
Вона зібрала речі і, подивившись на чоловіка, додала:
— Я подаю на розлучення. Живіть, як хочете.
Юля грюкнула дверима й залишила мене в глибокому обуренні. Що це за манери у молоді? І що за егоїзм? Розвалити сім’ю, кинути чоловіка, та ще й так холоднокровно, навіть бровою не повела! Але чим довше я сиділа в їхній квартирі, тим більше моє обурення перетворювалося на суміш роздумів та самокритики.
Я багато чого не розуміла у молодих. А Михайло, мій єдиний син, завжди був моєю гордістю. Він був розумним, отримав престижну освіту, став кліматологом. Але, здається, я сама йому дозволила повірити, що життя буде легким. Ми з чоловіком завжди намагалися забезпечити його всім необхідним, і навіть трохи більше. Йому не доводилося думати про борги, зарплати чи побутові дрібниці. Усі проблеми ми розв’язували за нього.
І ось тепер переді мною постала інша реальність: Михайло перетворився на чоловіка, якого я не знала. Він залишився моїм сином, але я бачила, що Юля права — він давно розслабився. Його навіть не хвилює, що дружина втомлюється, тягне все на собі. Мені стало шкода Юлю. Але ще більше я почала звинувачувати себе.
Коли я побачила, як мій син лежить на дивані з телефоном у руках, ніби нічого не сталося, я вирішила поговорити.
— Михайле, ти розумієш, що накоїв? Твоя дружина пішла і я тебе навіть не звинувачую. Ти сам себе довів до цього.
Він здивовано підвів очі:
— Мамо, але ж це вона винна! Як можна просто звільнитися, залишити все й піти?
— А ти коли востаннє працював? Ти давно нічого не робиш! Думаєш, ти такою поведінкою збережеш шлюб? Вона мала рацію. У тебе була хороша жінка, а ти навіть не цінував її.
— Але, мамо, я шукаю роботу…
— Досить! Скільки можна? Чи ти чекаєш, що все знову впаде тобі з неба?
Михайло мовчав. Мабуть, це був перший раз, коли я не стала його захищати.
Після того як я повернулася додому, я зрозуміла, що треба діяти. Я вирішила поговорити з Юлею. Зрештою, це моя відповідальність як матері — допомогти своєму синові вирости, навіть якщо він вже дорослий.
Ми зустрілися з Юлею в кафе. Вона була втомлена, але сильна. Я вибачилася перед нею. Сказала, що тепер підтримую її рішення і що ми з чоловіком допоможемо Михайлу стати на ноги. Юля виглядала здивованою, але погодилася дати йому шанс, якщо він сам проявить ініціативу.
Цей випадок навчив мене важливого: любов — це не тільки про підтримку, а й про те, щоб іноді сказати “ні”. Дітям потрібна не лише турбота, а й уроки відповідальності. І якщо ці уроки запізнилися, треба робити все можливе, щоб вони їх засвоїли, навіть у дорослому віці.
Тільки потім Юля зізналася, що не звільнилася, а просто пішла у відпустку. Цим вона хотіла підштовхнути чоловіка до пошуку роботи, адже він звик, що дружина тягне за собою побут. Вона переймалася, що у свої 26 років, час думати про дітей, а за що тоді жити, якщо чоловік не працює? Вислухавши невістку, я змінила своє ставлення до неї. Я просто її зрозуміла. Вона намагається будувати свою сім’ю, своє щастя, як вона може, але брати на себе всю фінансову відповідальність, вона не хоче. І правильно робить.
