Як тільки Віра Сергіївна і Василь Петрович дізналися про швидку появу онука, їхнє тихе життя відразу закінчилося. Кожен день вони дзвонили своїй доньці в інше місто.
— Оленко, донечко, як ти себе почуваєш? Ти була на огляді? Що сказали? — Щодня запитувала Віра Сергіївна. — Ти сьогодні добре поїла? У вас вдома взагалі є що поїсти?
— Матусю, заспокойся. Все добре. Мені не потрібно ходити до лікаря кожного дня. Малюк розвивається нормально.
— Хочеш я приїду до вас. Допоможу, щось приготую. В магазин за продуктами сходжу.
— Мамо — зітхала Олена, — Для того у мене є чоловік. Він чудово справляється. От вже ближче до кінця терміну, через два місяці приїжджай. Тоді нам і справді буде потрібна твоя допомога.
Віра Сергіївна тільки хитала головою. Вона вже приготувала дві валізи «приданого» для малюка. Нашила пелюшок. Накупувала сорочечок і повзунків. Дістала заповітну коробочку, де довгі роки зберігала Оленчині речі. Зібрала все, що могло б підійти хлопчикові і відклала, а решту знову заховала. А раптом другою народиться дівчинка і Оленчин дитячий одяг знову стане в нагоді.
Відкрилася вхідні двері, на порозі з’явився Василь Петрович.
— Віро, дивися, що я онукові купив. — вигукнув чоловік і вказав на новий, блискучий чотириколісний велосипед.
— І що це?
— А ти що не бачиш? Велосипед. Кататися буде.
— Ага, як тільки народиться, то відразу сяде на велосипед. — уїдливо сказала Віра Сергіївна. — Ти головою думати будеш? Їм дитячий візочок потрібен.
— Ми і його купимо. Подивися, це ж чудовий транспорт. Його потім переробити на двоколісний можна. Сидіння і кермо піднімається. Надовго вистачить. А візок що? Півроку покатають і відразу на велосипед.
Віра Сергіївна глянула на чоловіка, похитала головою. Сперечатися не стала, знала, що марно.
— Віро, як ти думаєш, може рвонемо до дітей? Побудемо там кілька днів і назад. — Запропонував Василь Петрович. — Продукти відвеземо. Минулого разу, Оленці дуже огірочки мариновані сподобалися. Ось і відвеземо. Нам їхати приблизно п’ять годин на машині, це ж не так вже й багато.
— Ми від них повернулися лише два тижні тому. Може краще не будемо їм набридати? — невпевнено промовила Віра Сергіївна.
— Та за цей час, вони вже точно всі огірки з’їли. Потрібно їм нові привезти. Ось і валізи з одягом відвеземо. Велосипед подаруємо. Зять оцінить.
— Звичайно, продукти я зберу, речі потрібно відвести для малюка. Може хоч через тиждень поїдемо?
— А чого чекати? Зараз все зберемо, та й завтра раніше вирушимо. — Вмовляв дружину Василь Петрович. —Я побіг в магазин за візочком.
— Стривай, візочок тут купувати не будемо. Приїдемо, разом з Оленою в магазин сходимо, вона і вибере. Поїдемо не завтра, а післязавтра. Нам треба ще на дачу з’їздити, картоплі накопати. Зберемо все помаленьку. Яблук візьмемо, вони їй як раз дуже потрібні.
— Віро, а з ім’ям вони визначилися? Чомусь не радяться з нами. Добре було б назвати онука Михайлом. Гарне ім’я. Я так сина хотів назвати, та ти мені доньку народила.
— Яка різниця. Головне, щоб здоровий був. Нехай називають так, як їм подобається.
— От ви жінки дивні. Ім’я — це ж найважливіше. Раптом назвуть якимось Рафаелем, то що тоді будемо робити?
— Нічого робити не будемо, любити будемо й Рафаеля.
— Ти що геть з глузду з’їхала? Та нас люди засміють. У всіх онуки, як онуки, а у нас Рафаель. — Розійшовся Василь Петрович. — Мені його Рафкою називати, чи що? Ні, я їм відразу скажу, що малого потрібно назвати Михайлом.
— Я гадаю вони й без тебе розберуться, — махнула рукою Віра Василівна, — Давай краще подумаємо, що повеземо дітям.
— Велосипед, — відразу запропонував Василь Петрович.
— Картоплю, моркву, огірки мариновані. Я завтра у Петрівни візьму свіжого парного молока, сметани і сиру. Та й ще кілька дрібниць. Ні, велосипед в машину не поміститься. Ми його потім відвеземо.
— Як це не поміститься? Все поміститься. — здивувався Василь Петрович. Просто тобі прикро, що я перший здогадався його купити, а не ти. Ось ти його і не хочеш брати.
— Та куди ж вони його зараз дінуть? Ти сам подумай, у них кімнати невеличкі, балкон маленький. — Не витримала Віра Сергіївна. — Їм ще потрібно ліжечко купити, пеленальний столик, візочок. А ти зарядив «велосипед, велосипед».
Подружжя і посваритися не встигло, як раптом задзвонив телефон. Вони, як завжди, включили гучний зв’язок.
— Мамо, тату, ми тут вирішили приїхати до вас на два тижні. На дачу з’їздимо. Молочка парного вип’ємо. Завтра ж виїжджаємо. Близько десятої години ранку, чекайте!
— Оленко, а ви з ім’ям визначилися? Як онука називати будете? — не витримав Василь Петрович. — Мабуть Рафаелем якимось?
— Яким ще Рафаелем, тату? — здивувалася донька. — Михайликом хочемо назвати. Гарне ім’я. Що ж ви там таке видумуєте? Гаразд, приїдемо —поговоримо.
— Ось бачиш, Віро, я сказав, що буде Михайлом і вони відразу послухалися. — звернувся Василь Петрович до дружини. — А ти все Рафаелем та Рафаелем. А велосипед не ховай. Як приїдуть, побачать, дуже зрадіють.
Фото ілюстративне.
