fbpx
Дозвілля
Цілий місяць я репетирував перед дзеркалом як буду з нею знайомитися. Чарівно посміхався, рівно тримав спину і втягував живіт. І що тепер? Ми застрягли удвох в ліфті, десь між четвертим і п’ятим поверхом, вона дзвонить якомусь Ромі

І нервово розповідає йому, що ліфт застряг і їй дуже страшно.

А чого боятися?

Крім мене нікого немає.

У мене два повних пакети їжі, води і випивки, так що якщо економно на тиждень вистачить.

Але схоже вона не планує прожити в ліфті тиждень.

Так що все пропало, панове!

Телефон я забув удома, повернутися не було потреби, я ж вийшов на пів годинки в супермаркет, скупитися перед приходом гостя.

Я дістав з пакета булку і вирішив дзвонити Андрюсі по булці, хоча міг і по ковбасі та по маринованих грибочках, просто булка лежала зверху.

– Алло, Андрію? Це Олександр! Друже, ти вже до мене виїхав? Не поспішай, я застряг в ліфті. – (продуваю мікрофон) поглядаю на оторопілу супутницю. Притискаю булку до вуха, продовжую:

– Так, ліфтера викликали. Так, не один. З чарівною сусідкою, я тобі її показував.

– Алло! – (продуваю мікрофон) Звертаюся до супутниці, – Зв’язок нікудишній!

Вона простягає мені свій телефон:

– Спробуйте по телефону, або ось – (дістає з сумки шоколадку).

Перенабрав Андрюху по шоколаду.

– Алло! Друже! Наберу коли нас дістануть, ні не відміняється.

Нас і справді скоро дістали.

– Ви мене налякали! Я подумала ви божевільний.

А я і сам так іноді думаю.

– Приходьте до нас в 130 квартиру з вашим Ромою вечеряти через годинку?

– Дякую, прийду. – Несподівано погодилася вона.

Вона прийшла з млинцями і Ромою років десяти.

Було смачно і весело, я раптом згадав що треба ж чарівно посміхатися, тримати рівно спину і втягувати живіт, – але було вже пізно,… ми познайомилися.

Автор: Starik Pokhabych.

Фото ілюстративне.