І нервово розповідає йому, що ліфт застряг і їй дуже страшно.
А чого боятися?
Крім мене нікого немає.
У мене два повних пакети їжі, води і випивки, так що якщо економно на тиждень вистачить.
Але схоже вона не планує прожити в ліфті тиждень.
Так що все пропало, панове!
Телефон я забув удома, повернутися не було потреби, я ж вийшов на пів годинки в супермаркет, скупитися перед приходом гостя.
Я дістав з пакета булку і вирішив дзвонити Андрюсі по булці, хоча міг і по ковбасі та по маринованих грибочках, просто булка лежала зверху.
– Алло, Андрію? Це Олександр! Друже, ти вже до мене виїхав? Не поспішай, я застряг в ліфті. – (продуваю мікрофон) поглядаю на оторопілу супутницю. Притискаю булку до вуха, продовжую:
– Так, ліфтера викликали. Так, не один. З чарівною сусідкою, я тобі її показував.
– Алло! – (продуваю мікрофон) Звертаюся до супутниці, – Зв’язок нікудишній!
Вона простягає мені свій телефон:
– Спробуйте по телефону, або ось – (дістає з сумки шоколадку).
Перенабрав Андрюху по шоколаду.
– Алло! Друже! Наберу коли нас дістануть, ні не відміняється.
Нас і справді скоро дістали.
– Ви мене налякали! Я подумала ви божевільний.
А я і сам так іноді думаю.
– Приходьте до нас в 130 квартиру з вашим Ромою вечеряти через годинку?
– Дякую, прийду. – Несподівано погодилася вона.
Вона прийшла з млинцями і Ромою років десяти.
Було смачно і весело, я раптом згадав що треба ж чарівно посміхатися, тримати рівно спину і втягувати живіт, – але було вже пізно,… ми познайомилися.
Автор: Starik Pokhabych.
Фото ілюстративне.
