Чоловікові сказати соромно. І як взагалі можна зізнатися своєму коханому, що я не хочу жити з його дочкою від першого шлюбу? Це ж не сім’я наша, а незрозуміло й що. Але чоловік уперто не помічає цього, шкодує дитину, адже вона втратила свою матір.
Цей шлюб для нас з моїм чоловіком другий за рахунком. На момент нашого знайомства, я була в розлученні. Мій обранець – вдівець. Під опікою чоловіка залишилася восьмирічна дочка.
Ми познайомилися в музеї: я привела туди свій клас (працюю вчителем історії), а мій майбутній чоловік прийшов туди з дочкою. Йому сподобалося, як я розповідала своїм дітям про історичні події минулого століття. Вони з дівчинкою стояли і слухали. Після моєї розповіді чоловік підійшов до мене, і ми розговорилися. Так почалися наші відносини. Все було добре. Один в одному ми знайшли те, що так давно втратили: любов, надійність, підтримку і опору.
Через сім місяців наших зустрічей, мій чоловік запропонував узаконити наші стосунки і жити разом. Я погодилася. Поки чоловік був у відпустці, він сам займався своєю дочкою. Але коли він вийшов на роботу, я повинна була піклуватися про неї. По правді кажучи, я не знаю, як доглядати за дітьми. Своїх дітей у мене немає і я їх ніколи, якщо чесно і не хотіла. Поява восьмирічної дочки якось не входила в мої плани. Це винесло мене з колії. Добре, що я теж працювала, але, слава Богу, не в школі, де навчалася донька чоловіка.
Чоловік працює добу через три, а значить, ми залишалися з нею наодинці. Ось тоді-то і починалися негаразди. Дівчинка вперто відмовлялася їсти мою їжу, аргументуючи це тим, що я несмачно готую. Коли я хотіла подивитися чергову серію свого серіалу, вона сідала на диван і включала мультики. Ну, хто дивиться мультики у вісім років? Вона що маленька? А ще це постійне порівняння з її мамою: «а моя мама говорила так…», «а моя мама робила не так». І це було постійно. Кожен божий день я слухала, що її мама була краще, і я узагалі не вмію нічого абсолютно робити як слід. Чоловіку я нічого не говорила. Мені було соромно зізнатися, що я не можу знайти спільної мови з його дочкою. Я ж жінка і це повинно бути закладено в мені. Адже так? Але мій материнський інстинкт так і не прокинувся.
Дивно, але він і не помічав ніби нічого спершу. А потім почалось! Дівчинка почала вигадувати таке, що я вухам своїм не вірила. Щодня розповідала якусь пригоду, ніби я робила, або говорила їй щось образливе. Чоловік завше був на її боці. Тоді я повідомила, що не розмовлятиму і не реагуватиму на його доньку узагалі.
Вчора у нас відбулась серйозна розмова. Моя умова проста: ми з ним родина без зайвих. Він був здивований і пригнічений. Сказав, що не очікував від мене такого. А я дивлюсь на нього і не розумію, чого він власне очікував. Створити родину і не думати про неї узагалі? Пустити все на само плин і чекати прекрасних результатів?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.
Головна картинка – pexels.
