Я не часто відвідую супермаркети, особливо напередодні свят, коли людський натовп нагадує мурашник, а візки ледве роз’їжджаються між полицями. Але цього разу просто не було вибору. Моєму племіннику потрібен був подарунок, а я згадав про це майже перед самим Новим роком.
Уявіть собі: стою я у черзі до каси, візок набитий під зав’язку. Телефон не замовкає, сестра контролює кожну дрібницю: чи я не забув купити мандарини, чи вистачає цукерок для дітей. “Так, купив. Ага, добре”, — відповідаю монотонно, навіть не слухаючи. І раптом відчуваю, як телефон вислизає з рук. “Ну все, зараз буде скло по всій підлозі”, — подумав я.
Але ні. Чиясь рука спритно підхопила мій телефон ще у повітрі. Я обернувся й зустрівся поглядом із жінкою. Вона була старшою за мене, з м’яким і водночас яскравим виразом обличчя. Її очі випромінювали якесь тепло. У той момент усе, що відбувалося навколо, наче зупинилося.
— Візьміть, — сказала вона, простягаючи телефон.
“От і зустрів Новий рік”, — думав я, поки дивився на неї.
Я завмер та дивився на неї, немов хлопчисько, який побачив фею. Думки вмить віднесли мене у дитинство. Я миттєво пригадав шкільні роки. На зведенному уроці фізкультури з паралельним класом, ми грали з хлопцями у футбол. У процесі гри я сильно впав та вдарився спиною. Це був кінець поля, де дівчата стрибали у довжину. Досі не пам ’ятаю, що сталося, але коли я відкрив очі, наді мною стояла вона, Янка з паралельного класу. Інші дівчата та тренер почали підходити та запитувати, як я себе почуваю, але я нікого не хотів бачити, крім неї. Яна з подругою відвела мене у медпункт і з того моменту почалася наша з нею дружба.
І тепер, немов школяр, я стояв у магазині й дивився на жінку, яка простягнула мені телефон. Через хвилину мовчання, вона перепитала:
— Ну, ваш телефон, беріть.
Я подякував, але, як і годиться, пішов до каси. Чесно кажучи, я б так і залишив цю зустріч у минулому, якби не одна думка, що засіла у голові: “А чому б не спробувати?” На виході я зупинився й вирішив дочекатися її.
— Давайте познайомимося, — почав я, коли вона вийшла. — Дмитро.
— Пипа, — відповіла вона несподівано.
“Пипа? Хто ж називає себе так?” — подумав я, але усміхнувся. Її голос був лагідним, із нотками сором’язливості.
Я записав її номер телефону, а потім коротко попрощався. “Що ж, спробую зателефонувати пізніше”, — подумав я, відходячи.
Увечері, вже вдома, я не міг позбутися думок про цю жінку. “Звідки у неї це сяйво? Чому я про неї думаю?” Я завагався, але потім вирішив: “Ну що, Дмитре, а чому б і ні?” Хоча вона мені нагадала мою давню зустріч з Яною, але то все у минулому. Через кілька хвилин роздумів, я все ж таки, наважився.
— Алло, це Діма, — сказав я, коли вона підняла слухавку. — Хотів подякувати за телефон… і, можливо, заскочити до вас?
Я чув, як вона трохи розгубилася, адже запросити додому незнайому людину не кожен наважиться. Через п’ять хвилин розмови вона все-таки погодилася. Вже після того, як я вимкнув телефон, згадав, що обіцяв забрати Арчі, собаку сестри. Ну що ж, буде не зовсім звичайний візит.
Коли я підійшов до її дверей, всередині все напружилося. А якщо вона передумає? Якщо подумає, що це занадто?
Двері відчинилися, і я побачив її — у білому халаті, з трохи скуйовдженим волоссям, у в’язаних шкарпетках. На секунду мені стало ніяково: вона виглядала так затишно у своїй простоті, а я стояв із псом і пакетом продуктів.
— Пробачте, це Арчі, — сказав я, притримуючи собаку, який вирвався вперед. — Він дуже добрий!
Вона застигла, дивлячись на нас обох, а потім запитала:
— А де дружина?
Це питання я чув часто, але цього разу воно зачепило мене.
— Немає дружини. Уже давно.
Ми зайшли в її квартиру, й одразу запахло теплом і затишком. Я поставив пакет із продуктами, а Арчі одразу розлігся біля батареї.
— Ви… красива, — сказав я, дивлячись їй у очі.
Чесно кажучи, я не був упевнений, чи вона повірить. Але для мене це було щиро: вона мала особливу красу, не зовнішню, а ту, яка змушує серце стискатися й думати: “А раптом це вона?”
Ми сиділи за столом, сміялися, розмовляли про життя. Вона розповідала про свій Новий рік, який уперше проводила на самоті, і як це було для неї важливо, коли хтось є поруч. А я ловив себе на думці, що, можливо, її самотність — це подарунок для мене. Тільки потім вона зізналася, що неодноразово бачила мене раніше у супермаркеті. Все такого ж розгубленого. Вона зізналася, що побачила, як я одного разу забув шапку на прилавку, коли вибирав бритву. Жінка хотіла мені її віддати, але побачила мою сестру й подумала, що то дружина й ми самі розберемося.
Коли годинник пробив північ, я зрозумів: у цьому вечорі є щось магічне. Щось, що не трапляється щодня. І навіть якщо цей вечір залишиться лише спогадом, я завжди буду вдячний за нього.
Дорогою додому я думав про те, як змінилися мої плани. Мені завжди здавалося, що я ще молодий, що попереду багато часу. Але тепер я розумів: можливо, вона — це та сама “остання електричка”, яку я мало не пропустив. Коли ми прощалися біля дверей, у мене само собою вирвалося:
— Можливо ти моя остання електричка.
Жінка засоромилася, опустила погляд та тихо відповіла:
— Добре, що не назвав мене потягом чи трамваєм. Можливо, треба було тролейбусом…
Вона розвивала думку, але коли знов подивилася на мене, то зупинилася у роздумах. Знов засоромилася, її щоки почервоніли, а сама вона додала:
— Можливо ти теж моя остання електричка, але подивимося, як буде далі.
Ми розійшлися, але думки про неї не давали мені спокою. У свої 48 років мені так бракувало домашнього затишку та рідної людини поруч. Сподіваюсь, у нас все буде добре.
Я зрозумів, що іноді життя дає шанс, і треба лише наважитися ним скористатися. І я вирішив: я не дозволю цій жінці залишитися просто випадковою зустріччю. Історія тільки починається, але в моєму серці вже є впевненість: цей Новий рік стане початком чогось справжнього.
