Мене звати Мирослав, і ніколи б не подумав, що стосунки з моєю донькою стануть настільки складними. З дружиною ми розійшлися кілька років тому, але завжди домовлялися: для нашої Маринки це не має значення, що вона втратила або мене, або маму. Так, ми живемо окремо, кожен будує своє життя, але я завжди намагався бути поруч з дочкою.
Коли я почав зустрічатися з Ксенією, здавалося, що Маринка погодиться і прийме цей вибір. Але щоразу, коли ми були разом, донька починала поводитися нестерпно. Її зневага до Ксенії була очевидною, хоча вона й намагалася це приховати. Із сарказмом кидала фрази, мовчки виходила з кімнати, коли Ксенія намагалася поговорити з нею. “Та звикне, з часом”, — говорив я сам собі, намагаючись переконати, що це всього лише підліткові капризи.
Одного разу, коли я прийшов з роботи, побачив, як Маринка сидить біля вікна, сумно вдивляючись у вечірні вогні міста. Її погляд здавався дорослішим, ніж я міг уявити.
— Доню, може, ти поговориш з Ксенією? — намагався я знову, наче переконуючи сам себе, що їхні стосунки ще можна налагодити. — Вона гарна людина, просто дай їй шанс.
Маринка відвела очі й сухо відповіла:
— Тату, якби ти знав, якою вона насправді є, ти б сам її не витримав.
Я розгубився. Ця її впертість почала дратувати мене. І водночас я розумів, що в ній є щось більше, ніж просто капризи.
— Ну не сваріться, дівчата! — спробував я жартувати, але донька лише різко підвелася й вийшла з кімнати.
Наступного вечора, коли я був на роботі, мій телефон несподівано задзвонив.
Повідомлення від Маринки. Я навіть здивувався, бо в цей час вона зазвичай не писала.
“Татусю, подивись це. Щоб ти не казав, що я вигадую”, — написала вона, додаючи файл з відео.
“Що за дитячі вигадки?” — подумав я, але все ж таки відкрив відео. Те, що я побачив, змусило мене заклякнути на місці. У відео Ксенія сварилася з кимось телефоном, говорила непристойні речі про мене і навіть згадала, як чекає не від мене дитину, а від когось іншого.
Сидячи у машині, я відчув, як все всередині стискається. “Як же так?” — крутилися у голові запитання. Чому я не помічав цього? Чому не довіряв своїй доньці? Гіркота зради тиснула на мене, робила мене безсилим.
Зранку, не думаючи більше ні про що, я приїхав до Ксенії.
— Ксеню, — почав я важко, зупинивши її поглядом. — Нам потрібно розірвати наші заручини. І ще одне — я зроблю тест на батьківство, щоб упевнитися, що це дійсно моя дитина. Я хочу відповідати за дитину, якщо вона справді моя.
Ксеня зніяковіла, її очі відразу видали тривогу й страх.
— Мирославе, це все підліткові інтриги! Не слухай Маринку, вона просто хоче розділити нас! — кричала вона, але її слова здавалися порожніми.
— Ні, Ксеню, не тільки її слова, а й твої дії показали мені правду, — я подивився їй прямо в очі й, не промовивши більше жодного слова, розвернувся й вийшов з її дому.
Пізніше, коли я повернувся додому, Маринка сиділа за столом, намагаючись бути зайнятою своїм підручником. Я підійшов до неї, повільно, відчуваючи сором за те, що не послухав її з самого початку.
— Донечко, — почав я, сідаючи поряд, — вибач мені. Я мав більше довіряти тобі. Ти мала рацію.
Маринка підвела голову і я побачив, як сльози блищать у її очах. Вона мовчала. Я обійняв її й ми сиділи так, поки на душі поступово не з’явилося відчуття спокою.
— Я тебе розумію, татусю, — тихо прошепотіла вона. — Я просто не хотіла, щоб ти страждав через неї. Ти ж мені завжди казав, що сім’я — це найголовніше.
Ці її слова стали для мене справжнім уроком. Вона, попри свій вік, проявила мудрість і турботу, про які я навіть не здогадувався. Тепер ми стали ближчими, ніж будь-коли і я більше не мав сумнівів: її впертість була лише захистом, любов’ю до мене, як до батька.
І хоча у житті ще буде багато випробувань, я впевнений, що ми з Маринкою впораємося разом, як справжня сім’я.
