fbpx
Дозвілля
“Татку, – знову запитує у мене донька плачучи, – А чому мене з садочку не мама, а ти завжди забираєш. Віка казала, що її мама постійно вдома ночує, а наша чого лиш іноді?”

Моєму терпінню прийшов кінець! Ми з дружиною в шлюбі сім років, нашій дочці вже майже шість. І жили ми нормально тільки перші два роки. Я, звичайно, почав шкодувати що одружився. Але так як моя наречена швидко відчула, що при надії, одруження була неминучим. Ми познайомилися і встигли зустрітися не більш п’яти місяців, коли дівчина повідомила мені що чекає дитину. На цей момент я вже впевнено хотів дітей, тому вирішив, що потрібно формувати сім’ю.

Все начебто було нормально, часом вередувала, як і всі жінки. Але я списував це на звичайні зміни в організми через виношування дитини. Але коли дружина подарувала мені донечку, я зрозумів, що їй сім’я не потрібна. За дитиною моя дружина не надто намагалася доглядати, і видно було, що особливих емоцій вона до дочки не відчувала. Я був вкрай здивований відсутністю материнському інстинкту. Виховання дівчинки все більше лягало на мої плечі, дружина навіть вночі не реагувала на її плач. А я в доньці душі не чув. Для мене будь-який клопіт були тільки в радість.

Потім дружина почала на цілий день залишати на мене дочку, і ходити з подругами на прогулянки. У нас з самого початку був шлюб не з любові, тому особливих почуттів ми один до одного не мали. І я байдуже ставився до її поведінки. Для мене головним сенсом була моя дівчинка. Як тільки приходили вихідні, я проводив весь час з нею: на майданчику, в парку або просто вдома. Дочка росла і радувала мене. Матір її як і раніше жила своїм життям, і ми її не цікавили, як і вона нас.

Згодом дружина почала пропадати ночами, і я зрозумів, що у неї з’явився чоловік. Але і це мене не хвилювало. Я тільки іноді просив проводити час з дитиною, тому що без уваги матері теж не можна жити. Поки дочка була маленькою, вона не надто помічала мамину відсутність. І тому що рідко її бачила, зовсім не нудьгувала і не бігла радісно обіймати при зустрічі. Але скоро моїй доньці виповниться шість років, вона ходить в садок і спілкується там з іншими дітками. Напевно, дивиться, що з садка всіх в основному забирають мами, і їй стало ніяково. Мала почала задавати мені питання: де мама постійно? Чому її з нами немає? Чому не мама приходить за нею в садок?

Спочатку я придумував всякі історії, що мама на роботі, або поїхала до бабусі. Але мені неприємно казати неправду власній дитині, і мені набридло відповідати на питання оточуючих. Я рішуче заявив дружині, що або вона живе вдома в сім’ї, або нехай іде до свого коханця. Тому що перед людьми соромно. І перед дитиною теж. Це зараз я можу придумати казку, а далі вона буде більше ставити запитань. Вже хай краще знає правду. А то матір начебто є, а насправді її немає. Але чи маю я право позбавляти дитину матері, яка б вона не була?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.