Якби мені хтось сказав, що я колись буду «перевиховувати» власну свекруху, я б сміялася. Адже Марина Дмитрівна, мати мого чоловіка, була звичайнісінькою міською пані, яка жила на іншому кінці міста й не надто часто навідувалася у гості. Але, як кажуть, терпіння теж має межі. І от одного вечора, коли ми з чоловіком, нарешті, вирвалися до ресторану, щоб відсвяткувати річницю заручин, мені довелося вступити у «виховний» процес.
Ми з Олегом сиділи за столиком у затишному куточку, пригадуючи наші спільні моменти. Я вже відчувала той смак довгоочікуваного вечора. Раптом дзвінок, на екрані висвітлилося Марина Дмитрівна. Я лише важко зітхнула, а чоловік, помітивши це, підняв брови.
— Я відповім, добре? — я запитала в Олега.
Той знизав плечима.
— Як хочеш.
Я вирушила на літню веранду ресторану, відчуваючи себе трохи винною, що довелося покинути наш стіл. Натиснула на зелену кнопку і глибоко вдихнула.
— Так, Марино Дмитрівно, слухаю вас.
— Тетянко, добрий вечір! А де ви там гуляєте так довго? Я оце вирішила заїхати до вас у гості, а вас вдома немає!
Моє обличчя, мабуть, сіпнулося, але я намагалася стримати спокійний тон.
— Ми не вдома, — відповіла я рівно. — Як це «де гуляємо так довго»? Ми не домовлялися з вами про зустріч.
— Ну, ти ж знаєш, що у мене непередбачуване натхнення! — весело відгукнулася свекруха.
— Я просто подумала, що було б добре побачити вас. Ви молода сім’я, вам потрібна допомога! Але ви знову десь пропадаєте!
— Марино Дмитрівно, ми ж у ресторані. У нас особливий вечір, ми цей момент давно планували, — я спробувала натякнути на важливість нашої події.
— А ну, яка адреса? Я могла б до вас приєднатися!
Тут я вже не витримала. Десь всередині щось зламалося, як натягнута пружина.
— Перепрошую, але адресу я не скажу. Ми бажаємо побути вдвох, — сказала я чітко.
— Та що ж це таке! Що ж ти себе так поводиш, Тетяно? Ти наче стала зовсім іншою! — обурилася свекруха.
— Марино Дмитрівно, знаєте що? Думаєте, що хочете, на здоров’я. Завтра субота, ми раді будемо вас бачити. Софійка та Марічка вас вже зачекалися, подарунки приготували. Всього найкращого, Марино Дмитрівно.
Я поклала телефон у сумочку і повільно повернулася до столика. Олег сидів, спостерігаючи за мною з розумінням, але без особливого бажання ставати на захист матері.
— Що, знову її «раптова» поява? — він ледь усміхнувся, як завжди намагаючись згладити кути.
— Це було останньою краплею. Вона хотіла до нас приєднатися! Ти уявляєш? Просто так, на нашу річницю, — видихнула я, ледве стримуючи сміх. — Слухай, ти не проти, якщо я трохи зміню підхід до «спілкування» з нею?
Олег усміхнувся і кивнув.
— Абсолютно. Може, трохи виховання їй не завадить.
І так з’явився план.
Наступного ранку, коли ми з дітьми чекали на свекруху, я була готова до «битви». Свекруха з’явилася зранку, як і очікувалося, з великим пакетом гостинців і з легким докором у погляді.
— Доброго ранку, Тетянечко! Як справи? Як твоє сумління після вчорашнього?
— Чудово, Марино Дмитрівно! Спала, наче немовля. А як ваше сумління? — я всміхнулася.
Вона злегка здивувалася, але швидко повернула собі «бойовий» вираз.
— Ти ж розумієш, я просто хотіла трохи допомогти. Що тут такого?
— Та звісно ж, Марино Дмитрівно! І я вам буду дуже вдячна! — я підморгнула їй. — А тепер, якраз допоможете разом з дітьми. Ми ж вирішили зробити невелике прибирання!
Свекруха підняла брови.
— Я? Прибирання?
— А як же! Ви ж хотіли провести час з онуками, правда? Вони ж так чекають на вас! І мені допомогти?
І поки вона стояла у подиві, я вручила їй віник і набір для миття вікон. Діти, звісно, теж радо приєдналися до «суботника», підхопивши ініціативу бабусі. Вона була загнана у кут: довелося слідувати моєму «плану».
— Ось так, а тепер помиємо вікна, — я показала їй усі інструкції. — А потім будемо грати у «Хто швидше збере іграшки».
— Та це ж не зовсім так, як я уявляла собі наші вихідні! — вигукнула свекруха, явно спантеличена.
— А я ж казала вам, що буде весело! Ви ж завжди казали, що хочете проводити більше часу з онуками. Ось, тепер маєте нагоду!
До кінця дня свекруха була втомлена, але, на диво, досить усміхнена. Вона побачила, скільки я вкладаю у виховання дітей та дім, і що, власне, означає «допомога». Після цього випадку вона перестала нас «раптово» навідувати й, здається, зрозуміла, що я готова захищати свій простір.
А Олег? Він просто тихенько сміявся, адже його емоційна мама буває ну дуже нав’язливою.
