У п’ятдесят вісім років доля Варварі Семенівні подарувала другий шанс влаштувати своє особисте життя.
Вкотре проводячи травень своєму улюбленому санаторії, вона познайомилася з чудовим чоловіком. Високий, ставний, молодший за неї на п’ять років, він відразу проявив себе як справжній чоловік. Оточив її увагою і турботою, за якою, чесно сказати, Варвара Семенівна дуже засумувала.
Заміж Варвара Семенівна вийшла в двадцять три роки, за свого однокласника. Дружили вони ще зі шкільної лави, потім закінчували інститути в різних містах. Одружилися після того, як пропрацювали близько року і відклали трохи грошей на весілля.
Жили як більшість тодішніх сімей, ростили двох дітей, сина і доньку. Всяке бувало в житті, але через стільки років, Варвара пам’ятала тільки хороше зі свого сімейного життя.
За своє життя їм з чоловіком вдалося зібрати грошей, купити велику квартиру і будинок з ділянкою, нехай будинок був і не великий, зате добротний, з корабельної сосни. Туди вони їздили на вихідних або жили під час відпустки.
На сороковому році життя чоловік раптово не стало, відтоді Варвара Семенівна так і не влаштувала своє особисте життя. Спочатку було не до цього, втрату чоловіка переживала дуже важко і довго. Потім у дітей пішли онуки, вона між роботою допомагала як могла. А коли вийшла на пенсію, там вже і на особисте життя зовсім часу не залишилося. Весь час присвятила онукам. Дітям потрібно було допомагати.
А тут в душі знову настала весна, вона відчула себе жінкою. Це було таке приємне і окрилююче почуття, що життя стало їй здаватися зовсім іншим. Яскравим, повним нових відчуттів і хвилюючого очікування майбутніх щасливих днів.
Підходили до кінця дні перебування в санаторії, і Варвара Семенівна сильно переживала, як далі будуть складатися їхні стосунки з Михайлом.
– Варочко, дозволь тебе відвезти додому? – Михайло теж повинен був їхати з дня на день. Вона не змогла відмовитися від такої привабливої пропозиції. Зателефонувала синові, щоб той не приїжджав за нею.
– Ну приїхали, ось мій дім. – Вони зупинилися біля новобудови в хорошому районі.
– Хороший район, як тут у вас зелено, – Михайло люб’язно відкрив двері і допоміг вийти. Дістав валізу і доніс до під’їзду.
– Міш, може зайдеш, чаю вип’ємо? – Варварі Семенівні зовсім не хотілося з ним розлучатися.
– Варочко, не зручно якось. Та й їхати мені вже пора, – Михайло поцілував руку і попрощався.
Наступний тиждень Варвара Семенівна була вся в домашніх турботах, потрібно було залагодити деякі справи з новою квартирою, в яку вона переїхала кілька місяців назад. З’їздити за місто, навести порядок на ділянці і побачити дітей і онуків, за якими вона неймовірно скучила. Дні летіли непомітно, але в глибині душі вона дуже чекала дзвінка від Михайла. Але він все не дзвонив.
– Алло, Варусю? Здрастуй, вибач, що раніше не подзвонив. На роботі пропадав, тут за місяць без мене все стало. Може ввечері вийдемо прогулятися, пам’ятаєш, як ми щовечора проводжали захід?
Варвара Семенівна була на сьомому небі від щастя, серце заходилося в шаленому ритмі.
– Добре, Міш, о восьмій буду готова, – вони попрощалися і Варвара Семенівна зі щасливою посмішкою сіла в крісло. Так і просиділа більше півгодини, посміхаючись своєму відображенню в дзеркалі.
Їхні стосунки стали стрімко розвиватися. Через тиждень Михайло вперше залишився на всі вихідні. А потім і зовсім перебрався до неї жити.
– Мам, ти вся світишся! – Відкриваючи матері двері, зауважила донька. – Коли познайомиш нас зі своїм кавалером?
– От саме і хотіла запросити на вихідних вас всіх, – Варвара Семенівна роздяглася і пройшла на кухню, поставивши сумки з частуваннями на стіл. Не могла вона приїхати з порожніми руками, обов’язково пироги і соління привезе.
Настала субота і всі зібралися за великим, багато накритим столом у Варвари Семенівни в новій квартирі. Колишню вона продала, не було більше потреби в такій кількості кімнат, діти виросли, внуки вже теж рідко залишалися з ночівлею.
Посиділи добре, але ось розмова, яка відбулася після вечері з сином, Варварі Семенівні зовсім не сподобалася.
– Мам, ти вибач мені звичайно, але чому він прийшов жити до тебе? Ніби як чоловік повинен до себе в дім жінку запрошувати. – Син, схрестивши руки, дивився на матір.
– Сергію, він розлучився близько року тому і дружині залишив квартиру, а сам орендує, – пояснювала йому мама, бажаючи виправдати Михайла.
– Ясно. Зручно, звичайно, тепер і орендувати не треба, у тебе і квартира і будинок є, – Сергій не хотів образити матір, він дуже переживав, але що сказав, те сказав.
– Тобто ти думаєш, що мене можна полюбити тільки через квартиру? – Мама не могла стримати сліз, так їй було прикро. Сергій обійняв матір і спробував заспокоїти.
Життя покотилася своєю чергою. Варвара Семенівна була дуже щаслива, Михайло оточував її любов’ю і турботою. Правда приблизно раз на місяць він їхав на кілька днів, говорив, що проведе ці дні з дітьми та онуками. Через рік спільного життя вони розписалися, без всяких урочистостей і застіль. Навіть діти про це не знали. Мабуть Варвара Семенівна відчувала, що вони це не схвалять, але їй так хотілося знову відчувати себе коханою дружиною.
Минуло кілька років, і Варвара Семенівна почала помічати, що зі здоров’ям щось не те. Звернувшись до свого лікаря, у неї виявили серйозні проблеми. Після настали не найкращі дні в її житті, лише присутність Михайла робила її щасливою. Останні місяці вона провела в лікарні і незабаром її не стало.
– Ти знаєш, Мишко, мені тебе немов Бог послав, я так щасливо з тобою жила. Нехай і не багато нам відміряно було. Спасибі тобі за твою любов і турботу. Хоч син мене і переконував, що ти мене не любиш, – це була їхня остання розмова.
Михайло залишився один в квартирі Варвари Семенівни. Так як Варвара Семенівна не встигла скласти заповіт, найцікавіше почалося, коли діти дізналися, що Михайло тепер законний чоловік і частина спадщини належить йому. Квартира, заощадження і заміський будинок.
– Я сподіваюся Ви розумієте, що до спадщини не маєте ніякого відношення? – Син Варвари Семенівни не тямився від злості.
– Чого ж не маю? Маю, в законі на цей рахунок все прописано, – Михайло був спокійний як удав.
– А по-людськи?
– А по-людськи було матері говорити про те, що її можна полюбити тільки через квартиру? – Михайло єхидно посміхався.
– Ну ми з тобою ще побачимось, – Сергій вийшов і голосно грюкнув дверима.
Квартиру все-таки довелося продати і поділити порівну, так само вчинили і з іншою частиною спадщини. І відтоді про Михайла діти Варвари Семенівни не чули близько десяти років.
Автор: Volchkonsʹka Mariya.
Фото ілюстративне.
