fbpx
Дозвілля
Сина свого Ніна дуже любила. Намагалася зробити для нього все, що було в її силах. У Антонового батька допомоги не просила, хоча той жив у тому ж місті, що й вони. Коли Антону було три роки, він з’явився на порозі Ніниної квартири. Приніс якусь іграшку і заявив, що він все усвідомив і, що їм з Ніною треба возз’єднатися, адже у них спільний син. Ніна вказала йому на двері

Ніна йшла додому в піднесеному настрої. По дорозі вирішила зайти в магазин і купити для них з Антоном тортик. Жили вони з сином не те щоб скромно, але й не шикували. А якраз сьогодні на роботі дали премію, ось і вирішила Ніна побалувати сина.

Батька у Антона не було. Колись була у Ніни велика любов, була та загула. Але ж клявся у великій любові і навіть обіцяв одружитися, а як тільки дізнався про цікавий стан Ніни, так за ним і слід простив. Але Ніна не сумувала і повернути благовірного не намагалася. Їй тоді виповнилося 26 років і вона вирішила, що значить у неї така доля. Малюка свого полюбила відразу. Протягом всіх дев’яти місяців розмовляла з ним, читала книжки, співала колискові. Мріяла, що буде її дитинка здоровенька і розумненька. В принципі так воно і сталося.

Сина свого Ніна дуже любила. Намагалася зробити для нього все, що було в її силах. У Антонового батька допомоги не просила, хоча той жив у тому ж місті, що й вони. Коли Антону було три роки, він з’явився на порозі Ніниної квартири. Приніс якусь іграшку і заявив, що він все усвідомив і, що їм з Ніною треба возз’єднатися, адже у них спільний син. Ніна вказала йому на двері. Вирішила відразу, що такий батько їм із сином не потрібен, зрадив один раз, зрадить і другий. На цьому їх спілкування закінчилося. Вона ростила сина сама, допомоги не просила.

У Антона були ще бабуся і дідусь, батьки Ніни. Вони онука просто обожнювали. Обоє були пенсіонерами, жили теж небагато, але завжди намагалися вручити онукові якісь, нехай невеликі, але подарунки. Якщо Ніні було потрібно, завжди могли залишитися з онуком, а їй більшого й не треба було. Вона була їм вдячна. Завжди вважала, що у інших і цього немає, а у неї чудові батьки, улюблений син, цікава робота, а значить вона щаслива людина.

Цього року Антон пішов в перший клас.

Показував хороші успіхи, вчителі його хвалили. Ходив на секцію боксу і навіть встиг взяти участь у змаганнях. Правда поки що, тільки у шкільних, але зайняв друге місце. Ніна досі пам’ятала, як тоді її переповнювала гордість за сина. Ще Антон вчив англійську. Правда всі ці заняття вилітали Ніні в копієчку, але вона не сумувала. Брала роботу додому, не гребувала жодним підробітком. Син був для неї сенсом її життя. Хлопчик платив матері взаємністю. Намагався бути слухняним не розпещеним. Так вони і жили.

Ніна вже підходила до будинку, коли задзвонив мобільний у її сумці. Вона витягла телефон і не дивлячись відповіла на дзвінок. У слухавці пролунав голос Антонового тренера з боксу. Наступні дві хвилини Ніна слухала його нерозбірливу мову і відчувала, як покривається холодним потом. З усієї розмови, вона зрозуміла тільки одне. Її син в лікарні, щось трапилося на тренуванні. Що саме вона не зрозуміла, та й не намагалася зрозуміти. В голові стукало лише одне Антон, її Антончик, її синочок в лікарні.

Як опинилася там, вона не пам’ятала. Тільки після заспокійливого і ґрунтовної розмови з лікарем, нарешті до неї дійшла суть його слів. У Антона був складний перелом, але отримав він його не на тренуванні, а вже після нього. Хлопці, повертаючись додому після тренування, зайшли на дитячий майданчик і вирішили спробувати освоїти якийсь трюк на турніку. Антон впав і… Хлопчик, який був з ним, дуже злякався і чомусь набрав першим номер тренера, а не швидкої допомоги. Хлопці дуже поважали його і довіряли йому. Той миттю викликав швидку допомогу і сам примчав до дітей. Він супроводжував і підтримував хлопчика, поки того везли в лікарню. Тому саме він і зателефонував Ніні.

Вже після операції, яку терміново зробили Антонові і після того, як Ніна переконалася, що її синові нічого не загрожує, вона раптом з зрозуміла, що страшенно нагрубила і навіть образила людину, яка допомогла її дитині. Адже коли їй подзвонив тренер, вона неправильно його зрозуміла.

Її затуманений страхом за сина розум, видав їй, що сталося з Антоном, трапилося на тренуванні. Вона чула тільки одне, Антону дуже погано, він у стп\аціонарі, а що сталося насправді вона не зрозуміла. Тому звинуватила тренера в усьому, в чому тільки можна було. Вона погано пам’ятала, що саме казала йому, знає точно що звинувачувала його, що це саме він винен у тому, що її хлопчик в лікарні. Що він не догледів за Антоном і ще багато чого.

Після того як Ніна усвідомила все, що накоїла, вона відчувала неймовірний сором і вирішила, що як тільки Антон видужає, вона обов’язково піде і вибачитися перед Ігором Володимировичем, так звали тренера Антона. Робити це по телефону було якось соромно.

Але вона з ним зіткнулася набагато раніше ніж збиралася. Жінка як раз була у сина, коли туди прийшов Ігор Володимирович, щоб відвідати свого вихованця. Ніна звичайно й раніше бачила, і знала його. Це був ще далеко не старий чоловік, колишній спортсмен. Дітей завжди вчив справедливості. Антон, так само, як і інші хлопці, дуже поважав його.

Ніна почала вибачатися перед ним, але він зупинив її і сказав, що прекрасно все розуміє. Ігор навіть пожартував, що це ще було м’яко сказано.

Поки вони розмовляли, до них підійшов лікар Антона і пояснив, що хлопчикові знадобиться тривала реабілітація та спеціальні вправи.

Ігор зразу ж зголосився допомогти. На спроби Ніни відмовитися, так як Ігор був все ж таки людиною зайнятою, той відповів категорично.

Антон його вихованець і це його обов’язок допомогти йому.

За час реабілітації Антона, яка проходила довго і важко, Ніна та Ігор і не зчулися, як дуже сильно зблизилися, і зрозуміли, що були так потрібні одне одному. Антон був тільки радий, побачивши, як зароджуються почуття між його мамою та тренером.

Хлопчик видужав і навіть продовжив займатися спортом, та брати участь у змаганнях.

Під час бою Антона незмінно підтримувала його родина. Бабуся, дідусь, мама і його тренер, а тепер вже і вітчим Ігор Володимирович. Втім, Антон вважав його батьком, так само, як і він вважав Антона своїм сином.
Ось так великому щастю, нещастя допомогло.

Фото ілюстративне.