Наталя стояла біля вікна своєї просторої трикімнатної квартири, милуючись гарним видом з вікна на парк.
Жінка просто провела рукою підвіконня з натурального мармуру та посміхнулася — кожна, навіть найдрібніша, деталь у цьому будинку була продумана нею особисто вже давно. Два роки тому вона вклала у цю свою квартиру всю отриману спадщину, яка дісталася їй від її бабусі та власні накопичення.
— Наталочко, у мене є чудова ідея! — Петро, чоловік Наталі, теж зайшов до кімнати, розмахуючи якимись паперами. — Дивись, що ми з мамою придумали зараз.
Наталя напружилася. Останнім часом свекруха надто часто брала участь у їхніх сімейних справах.
— І що ж цього разу ви вигадали вже? – Поцікавилася вона, сідаючи в улюблене крісло.
— Ми можемо поділити квартиру на кілька міні-студій та здавати їх в оренду подобово! Дохід буде втричі більший за твою зарплату, це дуже гарна ідея.
Наталя вмить застигла, не вірячи своїм вухам.
— Петре, ти пропонуєш зруйнувати мій дім?
– Який твій? — пролунав голос свекрухи з коридору. Вона, як завжди, прийшла без запрошення. — Ви ж тепер одна сім’я, отже, і майно у вас вже все спільне.
— Тетяно Андріївно, цю квартиру я купила до шлюбу сама, виключно за свої гроші, — Наталя намагалася говорити спокійно.
– Ой, почалося, – свекруха демонстративно закотила очі. – Моє, твоє. А про чоловіка свого ти хоч подумала? Петро працює зараз на двох роботах, поки ти прохолоджуєшся у своїх хоромах.
— Мама має рацію, — втрутився чоловік. — Я втомився жити від зарплати до зарплати. А тут реальна можливість збільшити прибуток і дуже гарно, до того ж.
– За рахунок моєї квартири все це? — Жінка підвелася, бо ідея ця їй зовсім не подобалася.
– Потрібно буде ще взяти кредит на ремонт, – продовжила мати. — Тисяч напевно 5 доларів, не більше. За рік окупиться думаю все.
– Який кредит, які 5 тисяч доларів? — Наталя незадоволено розвернулася до свекрухи. — Ви у своєму розумі?
— А що таке, що тобі не подобається? – Петро підійшов до вікна. — Квартира у тебе у власності документально, тож і кредит оформимо на тебе, це цілком справедливо буде.
— Тобто ризики всі мої, а прибуток буде у нас з тобою загальний? – Наталя посміхнулася.
— Люба, ти просто не вмієш масштабно мислити, — Тетяна Андріївна присіла на диван. — Ми з Петром все прорахували. Ось, дивись.
Свекруха дістала свій телефон і відразу почала показувати якісь таблиці. Наталя не слухала — в голові крутилися уривки недавніх розмов чоловіка телефоном:
“Так, мамо, я вже дізнався про перепланування квартири. Ні, вона поки не погоджується, ще з нею працювати потрібно. Звичайно, документи оформимо на неї, виходу іншого просто немає”.
Наталя згадала, як тиждень тому побачила Петра за вивченням якихось статей щодо подобової оренди. Чоловік тоді швидко закрив свій ноутбук і сказав, що просто цікавиться ринком нерухомості.
Лише тепер вона почала розуміти, до чого все це було.
– Наталю, ти мене слухаєш? – Голос матері чоловіка повернув жінку в реальність.
– Так, звичайно. Продовжуйте пояснювати, як правильно розпорядитись ви самі будете моєю квартирою, — сказала Наталя.
— Не будь такою впертою! – Незадоволено сказала свекруха. — Ми думаємо про ваше майбутнє. Ось з’являться на світ у вас діти, на що ви всі жити будете?
— А ви вже й розпланували дітей? – Наталя підійшла до вікна. — Може, й імена вже самі придумали їм?
– Наталю, припини! Мама діло каже. Досить уже думати про себе лише!
— Я думаю про себе? – Наталя розгорнулася до чоловіка. — А те, що ви за моєю спиною будуєте плани на мою власність — це нормально дуже?
— Ми не за спиною це робимо, а з тобою радимося зараз. Ми якраз зараз усе обговорюємо.
– Так? А хто тиждень тому ти сам дзвонив до ріелтора? Хто консультувався з перепланування?
Петро трохи зніяковів:
— Ти стежила за мною?
— Ні, чоловіче. Просто ти надто голосно розмовляєш телефоном, а я розумна жінка.
Свекруха тут піднялася з дивана:
— Досить влаштовувати суперечки. Петро — твій чоловік, і він має право брати участь у рішеннях з нерухомості.
– Ні, не має, на рахунок цього – не має, якщо я не погоджуюся з цим, – мовила Наталя. — За законом, ця квартира — моя власність, якою була ще до шлюбу.
— За законом, за законом, — незадоволено повторила Тетяна Андріївна. – А по совісті? Мій син живе тут, робить ремонт теж, платить за комуналку за власний кошт.
— Ремонт я робила сама. А за комуналку ми платимо порівну з Петром завжди, — стояла на своєму Наталя.
– Знаєш що, – Петро підійшов до дружини. — Або ми робимо, як пропонує мама, або.
— Або що? – Наталя поцікавилася.
— Або думатимемо про розлучення. Я все сказав.
— Ти зараз це серйозно говориш?
— Я ставлю умови, — твердо відповів Петро. — Чи ми розвиваємося разом і у нас буде гарне майбутнє, чи кожен іде своєю дорогою.
— Правильно, синку, ти все говориш, — підтакнула мати. — Нема чого мовчати, коли таке ставлення.
Наталя мовчки дивилася на чоловіка та свекруху. Перед очима промайнули три роки шлюбу – щасливі моменти, спільні плани на подальше життя, мрії про майбутнє. І ось тепер все руйнується просто у неї на очах. І все через гроші.
Наступного дня Наталя дізналася, що Тетяна Андріївна обдзвонила всіх родичів, скаржачись на “невдячну невістку”.
– Уявляєш, – розповідала подруга Олена, – твоя свекруха навіть моїй мамі дзвонила! Казала, що ти сім’ю руйнуєш свою, чоловікові не даєш розвиватися.
— Вони просто не лишають мені вибору, – пояснила сумно Наталя.
Увечері, коли чоловік повернувся з роботи, дружина була незвично спокійна.
Петро сказав, що якщо вона не змінить своє рішення, він від неї піде, адже вони подружжя і мають спільно вирішувати своє майбутнє, а не лише вона одна.
Наталя провела Петра поглядом. У голові крутилася одна думка: “Невже я всі ці роки жила з чужою людиною?”
Минув тиждень. Петро так і жив у матері, лише зрідка забігаючи додому по речі. При кожному візиті він намагався розмовляти з Наталкою:
— Ти все ще сердишся? Може, вистачить уже? Можливо, ти все ж передумаєш? — Петро складав у сумку черговий стос одягу.
— Я не злюсь, — спокійно відповіла дружина. – Я просто зрозуміла, хто ти насправді.
Одного вечора пролунав дзвінок. Свекруха вирішила зайти з іншого боку:
— Наталочко, може помиримось? Я погарячкувала, ти теж. Петро так сумує за тобою.
— А як я сумувала, коли ви намагалися забрати мою квартиру, ви подумали?
– Яке відібрати? Ми ж хотіли допомогти, ми ж як краще хотіли! – обурилася свекруха. – Ти просто не розумієш.
— Ні, ви це не розумієте. Я більше не дозволю вам командувати в моєму домі.
А через місяць Петро прийшов до дружини назад.
– Наталю, я все зрозумів. Давай почнемо спочатку? Без маминого впливу, без цих її усяких планів.
– А що змінилося? – Наталя уважно подивилася на чоловіка. — Ти просто зрозумів, що не отримаєш мою квартиру?
– Ні! Тобто так. Тобто, я все переосмислив, — Петро заплутався в словах. — Мама була неправа. І я також.
– Знаєш, Петре, – Наталя присіла на край дивана. — Справа не у квартирі. Справа у повазі. Ти дозволив своїй матері втручатися у наше життя, підтримав її плани за моєю спиною, так зі мною спілкувався недобре весь цей час. Як я можу тобі тепер довіряти?
– Я виправлюся! — пообіцяв чоловік.
– Ні, – похитала головою дружина. – Ти не виправишся. Ти просто навчишся краще приховувати свої наміри.
А коли Петро пішов, Наталя стала сумувати за чоловіком, адже вони так добре жили, поки його мама не втрутилася. Можливо, він дійсно ні в чому не винен? Можливо, варто йому пробачити і просити, щоб повернувся в сім’ю?
Фото ілюстративне.
