Старший син Антон із невдоволенням подивився на мене, кидаючи телефон на стіл, – Мамо, ну доки ти будеш це терпіти? Ми ж не маленькі. Бачимо ж, що ти не живеш, а тільки терпиш.
Я тільки зітхнула й знизала плечима. Ми з Миколою одружені вже вісімнадцять років. Антону нещодавно виповнилося 14, а нашому молодшому, Іванкові, всього сім років. І щоразу, як старший син починає заводити цю тему, мені стає гірко. Не те щоб я сама цього не бачила, але коли діти починають просити “забрати від них батька”, це як ніж у серце.
— Без нього нам було б набагато краще! – втрутився й менший син, дивлячись на мене сумними очима. – Ми навіть не відчуваємо, що він наш тато. Хіба тато мав би так поводитися?
Антон підтримав брата:
— Ти заслуговуєш на чоловіка, який дійсно буде з тобою і з нами, а не просто заробляти гроші й мовчки існувати у цьому домі.
Я глянула у вікно, намагаючись уникнути поглядів синів. Це правда, вони його не те що не люблять, скорше зневажають. Микола завжди був непростою людиною, але в останні роки став просто нестерпним. Стіни нашого дому давно вже не чули дитячого сміху, бо на кожне слово він реагує криком та сваркою.
Якось він навіть пробував складати конструктор з Антоном, тоді сину було десь шість. Я тоді думала, що все зміниться, що він знайде спільну мову з дітьми. Але з тих часів усе лише погіршувалося. Єдине, що я можу згадати, це його вічне невдоволення, коли хлопці просто радіють життю, сміються, чи навіть між собою розмовляють. А якщо хтось засміється голосніше, відразу крики, щоб хлопці замовкли, бо він втомився на роботі.
Якось я не витримала:
— Слухай, ти можеш хоч раз обійтися без криків? Вони ж твої сини, а не вороги.
— Якщо я їх не приструню, вони сядуть мені на голову, – відповів чоловік. – Я ж не винен, що вони такі шумні.
— Ти ніколи не займався їхнім вихованням, не цікавився чим вони живуть. Ти навіть не намагаєшся їх почути! – у мені закипали емоції.
— Ну чого ти починаєш? Ти ж знаєш, я працюю, заробляю гроші, щоб у вас усе було. А вдома я хочу спокою.
— А я? Я що, не працюю? І теж хочу трохи тиші! Але я не дозволяю собі зневажати дітей, наче вони твої підлеглі.
Кожна така розмова завершувалася однаково. Чоловік бурмотів, що змінитися не може, бо “такий вже є”.
Микола приносить гроші додому і не витрачає їх на якісь “мужицькі забави”, як він це називає. Але більше нічого він і не робить. У вихідні сидить у телефоні або дивиться фільми. Жодної допомоги, жодної участі. А коли діти намагаються хоч якось привернути його увагу, він лише роздратовано кричить.
Якось діти підійшли до мене.
— Мамо, ти ж розумієш, що ми так не можемо. Нам хочеться нормального життя, без цих криків. – Антон обійняв мене за плечі. Його слова торкнулися мене до глибини душі, бо я знала, що діти праві.
Наступного дня мені подзвонив батько. Його голос був тривожним:
— Дочко, розкажи мені, що у вас там відбувається? Діти скаржаться. Кажуть, що тато не дає їм спокою.
Серце завмерло. Я розуміла, що мовчати більше не можу. Раніше я виправдовувала його навіть перед собою: “Він такий, який є, не зміниться”. Але коли чуєш таке від своїх дітей. Я просто більше не можу вдавати, що все гаразд. Я розповіла все батьку, проте зрозуміла, що маю сама щось робити у своїй сім’ї, поки не втрутилися родичі й не стало гірше. Тож того вечора, коли Микола повернувся додому, я вирішила поговорити з ним відверто.
— Миколо, ти розумієш, що діти тебе бояться? Вони не бачать у тобі батька.
Він тільки зітхнув, мовляв, “відчепися”.
— Я більше не можу так жити, – сказала я твердо. – І діти теж не можуть. Ми заслуговуємо на спокій і на нормальні стосунки у сім’ї. Ти ж бачиш, що все летить у прірву.
Він замовк, дивлячись на мене порожніми очима. А я більше не чекала відповіді. Тієї ночі я остаточно вирішила: ми підемо з дітьми, навіть якщо це буде важко. Ми будемо самі, але у спокої, без криків та сварок. Коли вранці діти дізналися про моє рішення, на їхніх обличчях все ж таки був сум. Я розуміла, що вони люблять тата, але їм важко жити з ним. Старший син тоді сказав:
— Мамо, буде так, як ти вирішиш.
Я відчувала, що зробила правильний вибір. Бо краще бути щасливими самим, ніж поруч із тим, хто вміє лише приносити гроші, але не радість у наш дім.
