Сповідь матері з дитиною до трьох років. Вранці встаю будильником о 7:20, щоб розбудити чоловіка на роботу. Не бажаю йому доброго ранку, не роблю чай та сніданок. Злісно піднімаю його з ліжка, щоб його власний будильник, під який він багато років чудово спить, не дратував мене і не будив сина. Син хворіє три тижні на місяць.
Я лягаю спати і встаю по своєму будильнику о 8:30, щоб вмитися і поснідати до дев’ятої. На початку десятого буджу сина, бо якщо він проспить довше, денного сну мені не бачити, а вночі він прокидається від трьох до шести разів, у туалет і компот, або раз за ніч поридати від душі незрозуміло чому, не розповідає.
Ранкове перевдягання сина, два варіанти — швидко і без нервування, або чекати, умовляти його одітись, як і будь яку дитину його віку. Немає іскри, бажання ранкових ігор та зарядки, є втома, проблеми з недосипання.
Далі слідує сніданок. Знову дилема: нехай бігає голодним чи сидітиме і чахнути з ним над тарілкою. Своїм прикладом справа не рухається взагалі. Дитина просто не хоче їсти. Я згадую, як в дитинстві завжди любила поснідати чимось смачненьким, а він зовсім не хоче.
Прибрати їжу буде істерика. При цьому страви завжди смачні та різноманітні. Коли забирала його на адаптацію з садка після обіду, то чекала по годині, всі вже спати втекли, а мій усе за столом сидить, і їжа не зворушена майже.
Щодень переживаю про те, що ослабне, зачахне і не виросте. Ось і сиджу, кажу, що сама все з’їм, це допомагає краще, ніж обіцянки чогось хорошого відразу після сніданку. Поки сиджу, дуже хочеться спати, і справ повно (прибирання, приготування) щоранку роблю вибір — ситий син чи заощаджений для денного сну час.
Зараз полегшало, поки роблю домашні справи, він не висить на мені щохвилини, грає сам. Ходжу, подивляюсь просто. Найкращий час дня це обід. З денним сном зазвичай порядок, але він короткий. Зараз ще й я не можу спати через думки.
Декілька діб майже не сплю, поки не вирубає. І в такий час до сина ночами підводжуся злою.
Чоловік у мене влаштувався краще, спить через стінку в сусідній кімнаті, та він і поряд його ніколи не чує, заздрість бере. Та й мені так краще, крутиться він ночами і хропе, двох таких я б не вивезла.
У другій половині дня починає накопичуватися втома, сильніша чи слабша, ні з чого, просто втома. Від цього дня. Намагаюсь ні про що не думати, доживаю день. Готовка, але вже з обтяженнями — синові нудно одному, вирішую сама, грати з ним чи скандалити.
Полудень, процедури. Приходить із роботи чоловік. Їсть і йде займатися своїми домашніми справами, їх у нього теж чимало, маємо приватний будинок. У нас із сином вечеря,і домашні справи.
Увечері намагаюся просто сидіти в кріслі біля печі, встаючи тільки з насущних потреб своїх і сина. Якщо дозволяють обставини і є бажання, шию чи в’яжу, слухаю аудіокниги у навушниках. Нещодавно стало бракувати життя, інформації. Читала новини у телефоні.
Гріла душу переконаність, що в мене найкращий чоловік та батько. Ми живемо втрьох, маленька родина. Чоловік не відмовляв у проханнях посидіти з дитиною годинку, допомогти у вихованні та догляді. Вони чудово ладнають. Мені з ним добре, вірніше, поряд із ним. Я інтроверт, а він за багато років спільного життя мене ще жодного разу не напружував своєю присутністю. Він один такий – добрий, розумний, гарний. Чи кохаю його, не знаю. Пристрасті були, лягли вже. Дорожу їм, це точно.
І пишалася дуже доти, поки через проблеми не довелося його напружити трохи більше. Все просто – прибрати з ним іграшки, а це квест непрохідний без сварок, почистити зуби і сполоснути в душі, подивитися мультфільм, поки я займаюся своїми справами, щоб укласти сина вчасно спати.
Чотири дні все було чудово, я просто почала дихати. А на п’ятий він мені висловив образ, що через турботи про нас із сином вечорами він свої справи не встигає робити. День у нього не задався, я знаю. А я… Я просто побачила ці майже три роки нас із ним. Нічого не робилося для мене та сина добровільно.
Робилося, і робилося добре, після прохань. Я раніше думала, що я неласкава, він інший. Ні, ми в цьому схожі. Але образи багато саме в мене. Він як улаштувався на свою роботу, на іншу не хоче. Отримує, саме отримує, а не заробляє, небагато, але вміру. Цілий день там у іграшки грає чи спить. Багато років.
А я постійно раніше працювала тяжко і за добрі гроші, але це до вагітності було. Нічого по дому у плані допомоги. У квартирі тоді мешкали. Вечеря до другої ночі, бо після роботи в нього теж іграшки. Лягала голодною, готувати сил не було взагалі, а перекушування це не моє. Скандали. Нічим його не проймеш, не захоче – нічого не зробить.
А я порядок люблю вдома, їсти і спати нормально. Але кожна наступна знайдена після втрати попередньої робота була лише важчою. Як завагітніла, знаю достеменно — це було дивом. Ходила дуже важко, під кінець він навіть їздив вечорами зі мною на роботу і допомагав із тяжкістю. Дякую йому за це.
Наболіло, мабуть. Я ж про чоловіка. Про його допомогу. Була і відчутна. І зараз є. Просто рожеві окуляри впали, може, образа нагромадилася. За принизливі прохання, за скандали, якими я її вимагала. Не завжди, але часто. А найчастіше була відповідь: «ну, добре, допоможу».
Саме це мене підкосило. Я й так не знаю, як жити завтра, післязавтра, коли вийду на роботу. Не можу порозумітися з сином, не виходить з ним грати, щоб і мені було цікаво. Я боюся свого майбутнього, сьогодення, і взагалі не знаю, як жити мені, як вирощувати його, щоб усе добре було в нас усіх — і турбота з любов’ю, і правильне виховання.
Я люблю свою дитину, вона теж, як батько, дуже добрий, товариський, розвинений, але мені відчайдушно не вистачає на неї в душі терпіння, співпереживання, тепла та розуміння. Я дуже боюся, що якщо зараз не зроблю чи не зрозумію чогось архіважливого, то все піде під укіс. Я взагалі всього боюсь. І дуже втомилася. І що більше у мене часу звільняється, то більше страхів.
