– Віко, як ти так можеш? Це ж наша мама! Вона дала нам життя! Наш обов’язок — піклуватися про неї! – молодша сестра намагалася пробудити у Віці почуття вдячності, адже сама вже не могла справлятися з необхідністю постійно турбуватися про матір.
– Можу, і це дуже просто. А знаєш чому? Бо ти була в нас улюбленою дитиною. Надією! Світлою надією на щастя з другим чоловіком. А я що? Помилка юності, доважок, який залишився від першого шлюбу! Мене вона не допомагала виховувати, на ліки не давала, коли я нездужала, з школи не збирала. У неї була ти. Про мене дбав батько й його батьки. Тож, вибач, Надю, тебе я дуже люблю, але цю жінку я майже не знаю. І допомагати не буду! – Віка довгі роки тримала в собі образу, яку, ставши дорослою, нарешті змогла висловити сестрі. З Надією, донькою матері від другого шлюбу, Віка почала спілкуватися після багатьох років. Але з матір’ю контакт так і не вдалося налагодити.
Віка добре пам’ятала своє дитинство. Вона – маленька і щаслива дівчинка, йде за руку з батьками. На вулиці літо, усі веселі, усі щасливі. Віка з батьками йде до парку, кататися на каруселях. Потім вони їстимуть морозиво. Чомусь саме цей день закарбувався в її пам’яті найсильніше.
Мабуть, вибіркова дитяча пам’ять зберегла лише найкраще, закривши спогади про суперечки, щоденні непорозуміння між батьками, постійні мамині причіпки і мовчазний гнів батька. Він ніколи не підвищував голосу. Мовчки виходив на балкон і там годинами просиджував на мішку зі старими ганчірками.
Викинути цей мішок на смітник постійно забували, і батько використовував його як крісло у такі дні. Подорослішавши, Віка зрозуміла, чому тато “забував” викинути його. Лише так він міг мовчки справлятися з тим, на що мама перетворила їхній шлюб.
Віка добре пам’ятала своє життя до розлучення батьків. Пам’ятала, що вони жили у будинку для молодих сімей — навколо було багато дітей, багато подруг, з якими Віка спочатку ходила до садка, а потім — до школи.
Дівчинка не розуміла, як добре в неї було до тих пір, поки батьки не вирішили розлучитися. Батько пішов, зібравши свої речі й залишивши квартиру дружині з дитиною. З того часу Віка бачилася з ним лише на вихідних і часом після уроків – тато зустрічав її біля школи й проводжав додому. Він багато розповідав про свою нову роботу, плани, водив Віку до парку.
Про те, чому він тепер не живе з ними, батько майже нічого не розповідав. Або Віка не запам’ятала, хоч як намагалася відновити в пам’яті події тих років.
Коли дівчинка закінчила перший клас, мама несподівано повідомила їй новину:
– Доню, восени ти підеш в іншу школу. І житимеш тепер у бабусі з дідусем.
Віка навіть не одразу зрозуміла, через що їй більше засмучуватися – через переїзд чи розлуку з друзями.
– Але чому? Я в чомусь провинилася? Чи щось сталося зі школою? А ти зі мною поїдеш? Ви з татом помирилися?
Дитина буквально засипала маму питаннями, від яких та відмахувалася, як від настирливих мух.
– Та годі вже, чому та чому! Тому що так треба! Я сказала!
Віка дуже любила дідуся та бабусю, батькових батьків, але ніколи не хотіла жити з ними. Вона постійно плакала, просила тата пояснити хоч щось.
Тато мовчав, а питати маму дівчинка боялася. Зрештою, попрощавшись із подружками і зібравши свої речі, вона назавжди поїхала з рідного дому. Наступного разу вона повернеться сюди лише як гостя, та й не найочікуваніша.
Вирвана зі звичного середовища, Віка почувалася чужою. Все навколо здавалося складними і чужим. Діти на майданчику не хотіли гратися з нею, а в новому класі всі вже давно товаришували в невеликих групках, ніхто не хотів приймати новеньку до компанії. Віка змогла подружитися лише з хлопчиком, якого теж не приймали однокласники. Згодом ця дружба стане одним із небагатьох радісних спогадів про переїзд.
Бабуся і дідусь, як могли, старалися зробити життя онуки щасливим. На відміну від мами, вони приділяли набагато більше уваги вихованню і освіті Віки. Віка добре пам’ятала, як дідусь щовечора сидів і пояснював їй уроки, а бабуся знайшла кілька цікавих секцій, куди водила внучку після школи. Віка навчилася плавати, почала займатися танцями, відвідувала музичну школу. Колись дівчинка не змогла вмовити маму віддати її на танці.
Спочатку мама відвідувала доньку кожні вихідні. Вона завжди приїжджала з якимось гостинцем, який Віка приймала з великою радістю. Але мама ніколи не обіцяла забрати її назад. І ніколи не пояснювала, чому Віка не може жити з нею. А потім дівчинка підслухала розмову тата з бабусею.
– Марія вийшла заміж. Каже, тепер не зможе часто Віку провідувати. Новий чоловік протестує. А як дитині пояснити, що у мами нове життя, в якому для дитини немає місця? Як, мамо?
– Не гарячкуй! Це ні до чого доброго не приведе! Краще думай, як дитину виховувати. Від матері допомоги марно чекати, значить, ти повинен думати за двох! – заспокоювала тата бабуся.
– Та я знаю. У місті хорошу роботу не знайду, то ж я вирішив їхати на заробітки! Буду вам гроші висилати, сам постараюсь приїжджати частіше. Ви впораєтеся з нею?
– А чого ж не впоратися? Вона дівчинка розумна, слухняна. Вчителі хвалять. Їдь, раз вирішив.
І тато поїхав. А Віка залишилася з його батьками.
Як і казав тато, мама стала з’являтися рідше. Тепер вона могла приїжджати раз на два тижні або навіть раз на місяць. Поспіхом вислухавши бабусин звіт про успіхи дитини і погравшись з донькою кілька годин, вона знаходила термінову справу, через яку їй потрібно було йти.
– Але я скоро знову навідаюся! Не сумуй, учись добре і слухай бабусю з дідусем! – сміялася мама і втікала.
Віка щоразу дивувалася, чому мама була такою веселою, залишаючи її у бабусі. Тато завжди просив слухатися бабусю і дідуся, берегти їх, піклуватися про них. Що значить “берегти”? Чому саме вона має дбати про них? Мабуть, дорослі знають краще.
Мама дуже часто питала, як живе Віка. Чи вистачає їй усього. Але питання звучали так, ніби мама у всьому сумнівалася, ніби хотіла переконатися, що дідусь і бабуся погано піклуються про дівчинку.
– Щось ти зовсім схудла! Не годують тебе, чи що? Чим вони тебе годують?
– Я все їм, бабуся пироги пече, а дідусь вранці варить кашу.
– Кашу? Бее, серйозно! Терміново потрібно забути ці пережитки минулого. Може, вони тебе ще й гороховим супом годують?
– Ні, я його не люблю. Але бабуся вміє дуже смачні борщі варити. І млинці пече!
– Загалом, годують тебе всякою білібердою. Щоб простіше й дешевше. Ну хто б сумнівався! Тато твій хоч приходить?
– Тато працює! Він часто мені пише і телефонує.
– Ба! Навіть дзвонить! Хоч би іноді з’являвся. А то клявся-божився – я буду виховувати! А сам залишив дитину на батьків і шукай вітра в полі.
– Зате він не відмовився від дитини, яка заважала матері будувати нове життя, – строго сказав дід, щойно почув такі розмови.
– Ну так, ну так! Святий чоловік, який одружився на нікудишній жінці! Чула цю казочку цілих десять років, аж до самого розлучення.
– Маріє, хоч би при дитині посоромилася!
– Вона вже велика, повинна знати, що батько не такий вже ідеальний. Ха-ха!
– Маріє, чи є у тебе серце? Дівчинка і так без батьків, не ятри їй душу, – дорікала мамі бабуся, – живеш своїм життям – живи, але дівчинці дай спокій
Одного разу мама приїхала з помітно більшим животом і оголосила, що Віка скоро стане старшою сестрою. Ніби це звання щось суттєво змінювало в її житті.
– Тепер не можна тобі скупитися! Віддаси свої іграшки маленькому, адже ти вже велика дівчинка, старша сестра! Будеш гуляти з малюком, допомагати мені. Збери гостинців для сестрички або братика.
Віка дуже зраділа. Адже вона сподівалася, що мама забере її, що вони знову будуть разом. Бо за весь час, який минув після розлучення батьків, мама ніколи і нікуди не водила доньку. Її візити відбувалися в квартирі, поспіхом, хоча Віка часто просила погуляти з нею в парку. Дівчинка покірно зібрала подарунок для когось молодшого, сподіваючись повернутися додому, але мама забрала тільки пакет з іграшками.
Одного разу мама зникла на довго. Віці здавалося, що минула ціла вічність. Бабуся припускала, що мама лежить у пологовому і скора потішить Віку сестричкою.
– Не переживай, донечко! Мама скоро приїде. Привезе тобі сестричку, тепер у тебе буде ще одна подружка!
– Бабусю, як же з нею дружити? Вона ж маленька!
– Це зараз. А потім, коли станете дорослими, подружитеся. Батьки не вічні, а сестра тобі ближча за будь-яку подругу. Рідна!
Слова бабусі виявилися пророчими. Маленьку Надю Віка полюбила відразу, щойно мама приїхала з нею в гості. Маленька, рожевенька, з пухкими щічками і крихітними пальчиками. Сестричка здавалася Віці живою лялькою. Вперше за час життя у бабусі з дідусем Віка плакала, коли відпускала маму. Їй не хотілося розлучатися з сестричкою. Схопившись за поділ маминої спідниці, Віка голосно благала:
– Мамо! Забери мене з собою! Я буду тобі допомагати! Буду гуляти з сестричкою, нічого не проситиму, тільки можна я буду з вами жити?
– Віко! Припини! Я ще впаду через тебе! Я і так ледве стою. Ви що, не бачите, вона не може заспокоїтися, тримайте її! – останні слова мама звернула до бабусі, яка розплакалася, побачивши, як переживає онука.
– Марусю, ну що ти за людина? Що в тебе за серце, кам’яне, чи що? – крізь сльози говорила бабуся, обіймаючи й заспокоюючи онуку, поки дідусь зачиняв двері за гостею.
Після того приїзду мама не з’являлася більше пів року. Віка зрозуміла – так їй показали, що не варто проявляти характер, тому вона обіцяла більше так не поводитися. Вона постійно просила бабусю зателефонувати мамі і сказати, щоб та знову приїхала з сестричкою.
– Бабусю, ти скажи їй – я більше не буду плакати! Я буду, як раніше – гратися з сестричкою і розповідати про школу. Якщо вона хоче, може навіть залишити нам Надю! Я впораюся з нею! Я вмію! У мого друга братик народився, ми з ним постійно граємося. Це не складно!
Бабуся з дідусем важко переносили тугу онуки, відчуваючи її переживання сильніші за власні. Вони бачили, як кожен вихідний онука схоплювалася на світанку і бігла на балкон – виглядати маму. Це був її ритуал – виглядати маму з автобусної зупинки і махати їй рукою доти, доки мама не помічала її. Потім, коли мама йшла, Віка також довго стояла на балконі, проводжаючи маму очима.
Через пів року мама з’явилася з коляскою попід руку зі своїм новим чоловіком. Цього разу вони повели Віку до парку.
Щоправда того відчуття щастя, яке було у Вікі, коли вона ходила до парку з батьками, вже не було. Мама щохвилини поправляла щось на малечі, перекидалася милими фразочками з чоловіком, а Віки ніби й не існувало тут. Їй здавалося, вона випадково підійшла до чужої сім’ї і йде навіщось поруч із ними. Ніхто не тримав її за руку, ніхто не питав, з якого атракціону вона хоче почати, які гойдалки їй подобаються більше.
– Мамо, а ми підемо геть на ті гойдалки? – Показуючи пальчиком на атракціон, Віка говорила з надією в голосі.
– Ні, ти що, вони для маленьких!
– Але я можу з Надею покататися!
– Ти жартуєш? А раптом ти її впустиш! Ні, сиди на лавці.
– Але я думала, ми йдемо до парку, щоб веселитися!
– А тобі що, не весело? Вічно ти всім незадоволена! І так цілий день витратимо на те, щоби тебе вивести в люди. І ти знову протестуєш! – волала мама.
– Але я не опротестую, я просто спитала.
– Ну раз не протестуєш, тоді сиди і мовчи, їж морозиво!
– Воно шоколадне, я таке не люблю.
– Завжди любила, а тепер перестала! Я пам’ятаю, тобі твій тато таке завжди купував!
– Він мені ванільне купував. А там була смачна шапочка згори. Він мені її віддавав, а саме морозиво їв.
– Ой, як із тобою складно! Вічно ти до себе особливої уваги вимагаєш! Розбалував тебе твій тато, вічно всім твоїм капризам потурав. А ти вже не маленька, давно настав час зрозуміти, що в житті так не буває, у житті треба вміти пристосовуватися, не випендрюватися і радіти з того, що в тебе є!
Під останнім мати, мабуть, мала на увазі нелюбиме морозиво. Віка перестала обурюватись. А за півгодини попросила відвезти її додому.
– Що тобі знову закортіло. Ми планували ще годинку погуляти, щоб Надюша заснула.
– Я сама дійду, я знаю, на який автобус сісти. Тільки до зупинки мене проведіть. Я додому хочу щось мені погано!
– Що знову не так? Траванулась, чи що? – скорчив невдоволену мармизу мамин новий чоловік.
– Ні, я хвилююсь. Наче щось удома сталося.
– Он зупинка, прямо навпроти виходу з парку. Іди, не заблукаєш, – пирхнула мама.
Віка, не озираючись, побігла на зупинку. Виявилося, що парк був неподалік дому. Вона бігла із зупинки додому так швидко, як дозволяли сили. Не добігши до хати, вона стала, як укопана – навпроти їхнього під’їзду стояла машина швидкої допомоги, в яку вже почали завантажувати ноші, на яких лежав дідусь. Бабуся стояла поряд і плакала. Віка підбігла якраз вчасно.
– Бабусю! Що сталося? Що з дідусем?
– Занедужав, Сонечко. Погано стало дідусеві. От і довелося швидку викликати. Ти біжи додому, а я з дідом поїду.
– Ні, я з вами. – Віка вперше задумалася, що буде з нею, якщо не стане її рідних. Мамі вона не потрібна, батько далеко.
– Супроводжувати може лише один родич. – сухо заявив фельдшер.
– Я поїду! – жваво промовила Віка.
– Дозвольте нам разом їхати! Їй лише десять років, одну її не можна залишити. Вона тихенько посидить, – почала благати бабуся.
– Гаразд, але щоб не плакала та не заважала працювати.
Дідуся врятувати не вдалося. Віка бачила, як його заносили в якусь кімнату, з якої за годину вийшов втомлений лікар, щоб повідомити, що вони допомогти нічим не могли.
– Ми не змогли, там було все не так просто. Потрібно було частіше на огляди звертатися.
– Він не любить лікарів бігати. А швидку взагалі не хотів турбувати. Сказав – полежу, все минеться.
– Прийміть мої співчуття! І бережіть себе!
З того часу Віка затямила, що бабусю вона повинна берегти, як зіницю ока. Дід не дбав про своє здоров’я, ніхто не бачив, як він постійно за бік хапався. За бабусею Віка стежила пильніше. Вона намагалася захищати її від усіх тривог та хвилювань. Навіть коли почався важкий, для багатьох підлітковий період, Віка не виплескувала емоції на улюблену бабусю. Розуміла, що без неї вона взагалі нікому не потрібна.
Дивно, але після того, як не стало діда мама перестала приходити в їх дім. Тепер вона почала запрошувати Віку до себе. Виявилося, що мама та батьки тата жили дуже близько один від одного, всього кілька зупинок їх розділяли. Віка навіть могла б не змінювати школу. Але тоді вона щодня ходила б повз свій колишній дім і маячила в матері перед очима.
Тільки ставши підлітком, Віка зрозуміла, що була зайвою у новій родині матері. Зайвою, непотрібною. Вона нагадувала про минуле, про колишнього чоловіка. А мамі хотілося будувати нове життя. З чистого листа, без доважку та нагадувань про минуле. Навіть доньку вона назвала Надія! Як символ того, що у цьому шлюбі вона сподівалася бути щасливою. Щоправда, її щастя ніяк не пов’язане із першою донькою. Віка не вписувалася в ідеальну картину сім’ї.
Було дивно повернутися до свого колишнього дому. Тепер тут усе було інакше. Нові меблі, інший ремонт. Красива дитяча, в якій не залишилося жодної згадки про те, що колись тут жила інша дівчинка. Мати не надто любилася з Вікою.
Дівчина приходила насамперед до сестрички. Надюша була такою милою та лагідною дитиною, що Віка мимоволі переставала сумувати. У міру того, як Віка дорослішала, суперечки з матір’ю траплялися дедалі частіше. Віка на багато чого почала дивитися по-іншому, багато чого почала розуміти про те, чому її життя склалося так, а не інакше.
У результаті Віка стала постійно сваритися з матір’ю, виказувати минулі образи. Як результат – матір не витримала і заборонила старшій дочці приходити до них. Вирішила, що простіше викинути її зі свого життя назавжди, ніж намагатися налагодити спілкування.
Віка найбільше страждала через розлуку з сестрою. Але і з цим вона змусила себе змиритися. Тим більше їй було, про що переживати.
Тато, який багато років тому виїхав на заробітки, приїжджав дуже рідко. Але намагався дзвонити, писати листи, постійно надсилав гроші. Віка помітила, що і від нього перестали приходити звістки, а бабуся почала частіше плакати.
– Бабусенько! Що сталося?
– Нічого, дитинко, все добре.
– Бабуся, перестань мене обманювати, я вже давно не маленька.
Бабуся розплакалася і довго не могла заспокоїтись. Вона показала внучці повідомлення про те, що й батька у неї більше немає. Трохи оговтавшись від втрати сина, бабуся вирішила серйозно взятися за майбутнє внучки. І насамперед – розібратися з її майном. Квартира, де вони жили, була переоформлена на Віку. А ось із тією, в якій її батьки жили до розлучення, ще треба було розібратися.
Житло було куплене після весілля, власники – обоє батьків. Після розлучення майно не ділили, тато просто зібрав речі та пішов. Мати Віки була певна – ніхто з рідні чоловіка про це і не згадає. Однак тепер Віка та бабуся мали успадкувати половину квартири. Коли бабуся почала оформляти документи, мати вирішила, що настав час відвідати їх.
– Це ви що таке влаштували? – Почала вона чи не з порога.
– А що ми влаштували?
– Квартира моя! Моя та мого чоловіка! Ми там живемо багато років, ремонт дорогий зробили! Ваш син, коли пішов, сказав, що претендувати ні на що не буде.
– Твій чоловік до неї жодного стосунку не має! Ви її разом не купували. Мій син так і залишився власником. Тепер його немає, спадкоємицею стала його єдина дочка!
– Ця моя квартира і дістанеться вона моїй донці! Повністю!
– Правильно, твоїм донькам вона дістанеться! Одній і другій. – бабусиному терпінню можна було лише позаздрити.
Матір грозилася всім чим було можна і найняти адвокатів та відсудити все, що тільки можна і не можна. У результаті, побачила, що її ніхто не боїться, вона пішла і більше Віка з матір’ю не спілкувалася.
Закінчивши школу, Віка вступила до університету. Якось її на ґанку навчального корпусу зупинила дівчина – підліток, напрочуд схожа на неї саму.
– Віко! Ви ж Віка?
– Так, а ви хто?
– Я Надя! Ваша сестра!
Віка була дуже рада тому, що сестра знайшла її і вони знову почали спілкуватися. Матір не знала, що молодша донька розшукала старшу.
Коли у Віки було весілля, Наді довелося вигадувати привід, щоб поїхати з дому на два дні.
Минуло кілька років, сестри подорослішали. Віка поховала бабусю, вийшла заміж, народила дочку. Але навіть ставши матір’ю, вона не знайшла сили пробачити рідну маму. Ця жінка стала для неї чужою людиною. І сталося це не в день, коли вона приїхала відстоювати права на квартиру, а тоді, коли вона віддала доньку батькам колишнього чоловіка, викресливши її зі свого життя.
Надя багато разів намагалася помирити матір та сестру. Віка здивувалася, як у такої сухої та холодної жінки могла народитись така добра донька. Сестра була бажаним гостем у будинку Вікторії. А ось про матір вона забороняла навіть згадувати.
– Надюшко, ти не можеш мене зрозуміти. І ніколи не зможеш. Ти жила в сім’ї, де тебе люблять. А мене із цієї родини викреслили. Тож мені твоя мама – чужа людина. Не треба мені розповідати про неї і тиснути на жалість!
– Але вона нездужає. Все дуже серйозно, сестро. А я вже не можу сама тягнути і свою сім’ю, і догляд за нею. Ну, як ти так можеш? Адже це наша мама! Вона нам життя дала! Наш обов’язок про неї піклуватися!
– Вона дала мені життя, але виховала і дбала про мене інша мама – моя бабуся! А твоя мама мене, наче старий тягар, скинула і пішла без нічого в світле майбутнє. Вона не допомагала мене виховувати! Ніяк! Мені потім сусіди розповіли, що вона ще й примудрялася просити у бабусі. Кілька разів навіть без дозволу брала в неї. Невеликі суми, але все ж таки.
– Не може бути, не вірю!
– А я вірю! Ти знаєш одну маму, а я іншу! І я знаю, тобто знала свою бабусю. Вона ніколи не образила б себе неправдою. Тож сама бачиш – немає в мене жодного обов’язку перед твоєю матір’ю. Я розумію, ти за неї хвилюєшся, але не треба від мене вимагати того ж, я не зможу її пробачити! Ніколи. Думай про мене як хочеш. Вважай мене сухою, черствою, безсердечною, якою завгодно. Але вона не вкладалася у моє виховання. Я не збираюся допомагати їй. До того ж у неї є чоловік, є ти, ви впораєтеся. Коли вона кинула мене, вона не думала, як мені буде. – Віка говорила впевнено, без запинки, бо розуміла: мати не та, що народила, а та, що дала гідне виховання. Вигодувала та виростила.
