Віка бігала кімнатою, а з очей її струменіли гіркі сльози образи та нерозуміння. Як він міг? Після всього, через що вони разом пройшли. Як він міг так з нею вчинити? Вона б нізащо не повірила в таке віроломство Макара, але докази, надані їй, були дуже переконливі.
Хоча спершу, звичайно, вона насторожено поставилася до відомостей про зраду чоловіка. І було від чого. Зрештою, їхнє джерело не викликало в неї зовсім ніякої довіри. Свекруха ніколи не мала до Віки теплих почуттів. А тут раптом вирішила виявити турботу.
– Вікочка, – якось сказала вона, варто було жінці відповісти на дзвінок. – Доброго дня, люба. Я така рада, що саме ти відповіла на дзвінок.
«А хто б ще міг на нього відповісти? Адже тобі, свекруню, відомо, що Макар зараз на роботі», – подумала Віка.
– Здрастуйте, Анна Вікторівно, – сказала вона вголос. – З чого раптом така люб’язність?
Це й справді було зовсім не схоже на звичайну манеру свекрухи, яка вічно починала розмову з докорів та завуальованих образ. А продовжувала, зазвичай, допитом на тему «Чи добре харчується мій синочок і чи чисто в будинку».
І нарешті повідомляла, що незабаром неодмінно заявиться, щоб перевірити правдивість Вікиних слів. І вже в цьому вона точно ніколи не обманювала.
– Я розумію, у нас з тобою були певні розбіжності, – продовжувала розливатись солов’ям Анна Вікторівна. – Однак я теж жінка. І не можу мовчати, коли відбуваються таке, хай навіть творить це мій власний улюблений син.
– Це ви про що? – Насторожилася Віка.
— Бачиш, Вікочка. Навіть не знаю, як повідомити тобі про це. Загалом, мені стало відомо, що Макар має іншу жінку.
— І ви вважаєте, що я вам повірю? – обурилася Віка. — Та чого б це раптом? Анна Вікторівна, давайте чесно: адже ви завжди вважали, що я – зовсім не підходяща пара для вашого сина. І тепер, очевидно, придумали цю безглузду історію про коханку, сподіваючись, що я вам повірю, і піду від нього?
– Ну що ти, Вікочка, я турбуюся про тебе. Що б я там про тебе не думала, а така поведінка чоловіка неприпустима. Мені справді здається, що тобі краще було б забрати дітей і піти від Макара. Але не тому, що так хочу.
– Вибачте, Анно Вікторівно, але я вам не повірю.
– Розумію, – зітхнула свекруха. – Але повір хоча б своїм власним очам. Придивись до його поведінки. Напевно, він став затримуватися на роботі. Або ще якісь ознаки, ти і без мене, гадаю, розумієш, що це може бути. Не вір мені, але прошу, хоч би дослухайся.
– Гаразд, я подумаю, – відповіла Віка, і закінчила розмову.
Ні про що таке думати вона, звісно, не збиралася. Весь її досвід спілкування зі свекрухою не просто говорив, а таки волав про те, що ця жінка не зупиниться ні перед чим, піде на будь-яку мерзенність, аби розлучити невістку зі своїм сином. Це почалося з того моменту, як вони з Макаром вирішили одружитися.
– Ви що, з глузду з’їхали? – Невдоволено запитала вона, коли майбутнє подружжя сповістило їй цю новину.
– А що такого, мамо? – Здивувався Макар. – Адже ми вже кілька років зустрічаємося, і любимо один одного. Плануємо у майбутньому створити сім’ю, дітей. Чому б не оформити стосунки офіційно?
– Ось у майбутньому й оформіть, – пирхнула Анна Вікторівна. – Мало, які у вас там плани. Сто разів ще передумаєте. Молоді ж. Куди ж поспішати? У нас, що, прямо завтра всі РАЦСи закриваються назавжди?
Віка чудово знала, що справа зовсім в іншому. Її свекруха – тоді ще майбутня – не ризикувала прямо говорити синові гидоти про його обраницю. Але їй уже висловлювала все, що думала.
Та й взагалі чомусь Анна Вікторівна вибудувала собі на думку, що Віка зустрічається з її сином виключно через гроші. І через них же, очевидно, збирається заміж. Хоча було зовсім незрозуміло, про які гроші йдеться. Не те, щоб сім’я Макара була сильно багатша сім’ї його нареченої.
Проте свекруха, очевидно, вважала, що на її сина чекає велике майбутнє. І що нахабна Віка вже зараз розгледіла в ньому цей потенціал, і сподівається незабаром стати мало не мільйонеркою. А ось до справжнього сімейного життя вона, на думку тричі розлученої Анни Вікторівні, була зовсім не придатна.
– І нічого ми не передумаємо, – відповів матері Макар. – Ми все чітко вирішили. Так, ми ще не закінчили інституту, це правда. Але ми вже дорослі люди, і можемо самостійно ухвалювати рішення.
– От і чудово, – сказала Анна Вікторівна. – Якщо ви такі самостійні – то й весілля організовуйте самі. Я на це неподобство не дам ні копійки.
– Маєш повне право, – кивнув Макар.
З весіллям їм допомогли батьки Віки, які на відміну від Анни Вікторівни були зовсім не проти цього союзу. Їм треба було лише переконатися, що наміри майбутнього нареченого є серйозними, і вони віддають дочку в надійні руки. Урочистість, зрозуміло, влаштували скромне, запросивши лише родичів та найближчих друзів. На превеликий жаль Макара, його мати навіть не захатіла з’явитися на цю урочисту подію.
Вікині ж батьки підтримували новоспечену сім’ю до закінчення інституту, допомагаючи їм винаймати квартиру. Всім іншим молоді забезпечували себе самостійно, оскільки обидва вже мали підробітки. А відразу після навчання влаштувалися в ті самі фірми вже повноцінними співробітниками.
Обидва вони старанно працювали, не покладаючи рук. Їхньою метою було не тільки оплачувати орендовану квартиру, а й облаштувати власне житло. Батьки Віри повністю підтримували їх у цьому починанні, і неймовірно пишалися як власною дочкою, так і чудовим зятем. А ось Анна Вікторівна знову була незадоволена.
У неї, як і у Вікиних мами з татом, були ключі від квартири подружжя – просто про всяк випадок. Ось тільки користувалася вона ними зовсім не за призначенням, і могла в будь-який час, без попередження та запрошення, заявитися до них додому з справжнісінькою інспекцією. І незмінно залишалася розчарованою підсумками своєї перевірки.
— Холодильник порожній, на люстрі пилюка, а вікна наче не мили вже довше, ніж ви тут живете, — вимовляла вона Віці. – Ти чим взагалі займаєшся?
– Я працюю, – виправдовувалася Віка. – І сильно втомлююся. Адже ви знаєте, що ми займаємося будівництвом дому. Я готую і прибираю у міру сил. Ви не подумайте, ми не голодуємо. Їжу замовляємо готову, зараз це просто.
– І чому це за живої дружини мій син повинен жити в бруді, та ще й їсти що завгодно? – обурювалася свекруха. – Я, знаєш, теж все життя працювала, але мій дім ніколи не знаходився в такому гнітючому стані! Говорила я Макару, що не варто йому на тобі одружуватися. Прохолоджуєшся тут, поки мій бідний синочок працює за вас двох.
Спершу Віка і справді думала, що робить щось не так, і намагалася щосили. Але що довше вона спілкувалася з Анною Вікториною, то ясніше розуміла: догодити їй неможливо.
Навіть якщо вона справді робитиме все ідеально, свекруха неодмінно знайде, до чого причепитися. Їй не потрібне було якесь покращення умов для свого сина. Вона просто з першого погляду не злюбила невістку, і тепер хотіла лише одного – щоб вона зникла з її життя.
Але ось, нарешті, будинок їхньої мрії був готовий. З якимось особливим трепетом молоді в’їхали до нього. Дуже багато тут було зроблено їхніми спільними зусиллями. І абсолютно все – саме так, як вони собі це уявляли.
Щастю не було меж. Відзначити переїзд було вирішено невеликим сімейним гулянням. І навіть у такий урочистий момент Анна Вікторівна не вважала за потрібне стримати свого внутрішнього критика.
Вона безцеремонно ходила по будинку, мало не з лупою вивчала кожну деталь інтер’єру, і обурювалася всім, що бачила. Чому такі стелі високі? Чому сходи на другий поверх такі круті?
Хто вибирав ці шпалери? Кому спала на думку огидна ідея покласти у ванній блакитну плитку? Що, зрештою, за безглузду ідея – оселитися так далеко від міста?
– Мамо, – не витримав Макар, який зазвичай намагався не заперечувати їй. – Зрештою, нам у цьому домі жити, а не тобі. І ми абсолютно задоволені кожною його деталлю.
Подружжя в глибині душі сподівалося, що тепер, коли добиратися до їхнього житла без машини стало дещо складно, Анна Вікторівна відвідуватиме їх рідше. Проте вони помилились.
Візити свекрухи стали мало не щоденними. А її причіпки до Віки – все жорсткішими та необґрунтованими.
А що почалося, коли з’явилися діти, і жінка перестала ходити на роботу! Адже тепер, на думку свекрухи, у неї й справ інших бути не могло, окрім щодня намивати величезний будинок. І при цьому він все ще мав неідеальний вигляд. Принаймні з її погляду. Скільки гидоти встигла вислухати від неї Віка!
І раптом – цей дивний дзвінок, цей м’який тон, ці слова про Макара. Зрозуміло, після всієї непростої історії їхніх стосунків, Віка не мала жодної причини не те, щоб вірити свекрусі, а навіть просто хоч трохи прислухатися до її слів. І все ж, якимось чином, вони засіли десь глибоко у її голові.
Віка навіть не одразу зрозуміла, як саме це сталося. Просто в якийсь момент упіймала себе на тому, що й справді вишукує в поведінці Макара ознаки невірності.
І, що найприкріше – вона справді їх знайшла. Він і справді став затримуватися на роботі. Вечорами довго сидів з телефоном у руках, і вів з кимось жваве листування.
Якось вона навіть краєм ока побачила, як якась незнайома жінка відправила йому смайлик у вигляді серця. Словом, все свідчило про те, що Анна Вікторівна говорила правду.
– Ну що, переконалася? – Запитала свекруха, в черговий раз зателефонувавши невістці. – Визнай, Вікочка, хоч як це сумно, я мала рацію.
– Мабуть, що так, – ковтаючи сльози, що підступали, сказала Віка. — Але що мені тепер робити?
У цей момент вона почула, як відчинилися вхідні двері. До будинку увійшов Макар. Він повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай, і виглядав вкрай задоволеним.
Але усмішка відразу сповзла з його обличчя, коли він побачив дружину – засмучену, заплакану. У нього не виникло жодних сумнівів щодо того з ким вона балакала. Жестом він попросив Віку поставити телефон на гучний зв’язок.
Вона зробила це. А що? Нехай знає, що вона в курсі його пригод, і не збирається їх терпіти. Зрештою, Анна Вікторівна мала рацію. Саме в цей час вона захоплено пояснювала:
– Не можна таке терпіти, Вікочка. Тобі треба негайно забрати дітей, і виїхати з цього клятого будинку. Зараз він просто тобі зраджує – а що далі?! Дружина, яка терпить невірність чоловіка, просто не має самоповаги, і, звісно.
– Ну все! – Не витримав Макар – Я більше не маю наміру слухати цей наклеп. І як ти тільки могла їй повірити, Віко? Ти ж знаєш, вона спить і бачить, як нас розлучити!
– Але ж вона має рацію! – Вигукнула Віка. – Твої затримки на роботі, твої дивні листування вечорами.
– О, господи. Вікочка, мила. На роботі я затримувався, бо мене готують на підвищення. Треба було залагодити деякі справи на старому місці. Не хотів тобі говорити раніше, щоб не наврочити. І листування ці теж по роботі – я тобі все-все покажу, обіцяю.
І так, останнім часом до мене почали почали в соцмережах якісь жінки з дивними пропозиціями. Але я їх одразу блокував. А тепер, здається, я розумію, чиїх це рук справа. Повір мені, сонечко, я люблю тебе, і ніхто мені більше не потрібен.
– Та й вона тобі теж не потрібна, – несподівано пролунав із слухавки голос Анни Вікторівни, про яку подружжя вже майже забуло. – Ну, синку, насправді, вона ні прибирати не вміє, ні готувати. Ніякого поняття про затишок та ведення побуту! Я ж заради тебе все. Зі мною тобі буде краще.
– Знаєш, що, мамо, – рішуче сказав Макар. – Я довго намагався з тобою не псувати відносин, і терпів усі твої нападки на мою дружину.
Але зараз ти перейшла вже всі допустимі межі. Віднині я забороняю тобі дзвонити мені, чи Вікі. Я сам з тобою зв’язуватимуся, коли вважатиму за потрібне. І не смій більше з’являтися до нашої оселі без запрошення.
Найближчим часом я заїду до тебе, щоб забрати ключі. Вибач, мамо. Я тебе також люблю. Але в мене тепер своя сім’я, і я нікому не дозволю її зруйнувати.
Він рішуче взяв телефон до рук і завершив виклик. Віка ж міцно обняла його.
Головна картинка ілюстративна.
