Відколи я вирішила поставити крапку у наших стосунках з Ігорем, минуло вже чотири місяці. Спершу здавалося, що я нарешті на шляху до спокою. Але ж ні, розмріялася. Він, наче той привид з минулого, продовжує неочікувано з’являтись у моєму житті, чіпляючись за все, за що можна зачепитись. І не було ще ні одного дня, щоб я не отримала від нього якогось повідомлення чи дзвінка.
— Це ж треба було так упертися, – шепотіла я собі, виймаючи з сумки мобільний телефон, на якому вже вкотре блимало його ім’я.
Коли я нарешті заблокувала його у всіх соцмережах, Ігор перейшов на старі методи – почав видзвонювати до моїх друзів і навіть до сусідів, вигадуючи різноманітні цікаві історії про мене.
Сусідка Галя якось зупинила мене біля під’їзду зі словами:
— Слухай, Ір, тут твій колишній казав, що ти наче власних дітей покинула.
Я мовчки знизала плечима. Що я могла їй відповісти? Уже всі його витівки на пам’ять вивчила, залишалось лише спостерігати за тим цирком, який він влаштовував.
— Галино Іванівно, а хіба ви не чуєте, як вони щовечора вам над головою бігають? – відповіла я на її питання.
Сусідка миттєво змінила тему:
— Тож, заспокой їх, вкладай спати раніше, чи не справляєшся?
Я знизала плечима та увійшла у квартиру, не хотіла продовжувати ту безглузду розмову. Вона добре розуміла, що діти вчаться у школі у другу зміну, ввечері роблять уроки, але тільки зі мною. Вони чекають, коли я повернуся з роботи, поставлю вечерю та приділю їм час. Уроки ми вчимо швидко, але потім граємо у настільні ігри, дивимося фільм, або читаємо книжки.
Яка б я втомлена не була, але розумію, що діти — моє все. Ми часто засиджуємося допізна, але вони ж висипаються до школи, а я зранку йду на роботу. Я вирішила присвятити себе дітям і зробити все, щоб вони не відчували відсутність батька.
На якийсь час Ігор затих. Я вже почала мріяти про те, що все нарешті закінчилося, навіть насолоджувалась цими днями тиші. Аж ось знову — дзвінок за дзвінком. Спочатку у соцмережах, потім напряму на мобільний. Телефон тріщав цілий день, а коли я не відповідала, він писав повідомлення у дусі: «Мені погано, не можу жити без тебе!». Того вечора я вже навіть засумнівалася, може, й справді щось із ним трапилось. Але інтуїція підказувала, що це черговий спектакль.
— Іро, ну візьми слухавку, будь ласка! Ти ж знаєш, як я страждаю, – все ще звучали у моїх вухах його слова з голосових повідомлень.
Я вимкнула його й вирішила не відповідати. Та повністю не блокувала колишнього, щоб мати доказ його переслідувань. Кожного разу мені здавалося, що він повертався з новою хвилею одержимості.
Мені довелося піти до психолога, бо терпіти його маніпуляції вже було важко. Вона сказала: «Ірино, повне ігнорування. Не давай йому жодної реакції, це як паливо для нього». Я так і роблю: не відповідаю на дзвінки, на повідомлення теж. Збираю докази, стираю непотріб, але тримаю все, що може знадобитись.
А ще я знаю, що він може чекати мене під під’їздом. Колись так уже було: стояв під моїми дверима, мов пес, а якось навіть кинувся за мною на вулиці. Був випадок, коли він біг за моєю машиною, тримаючись за дверцята, щоб не дати мені поїхати. Я мала це записати на камеру, щоб показати, на що він здатен, але не встигла, бо не була до такого готова.
Планую навіть написати його сестрі. Оля, здається, єдина адекватна людина в їхній сім’ї, і, може, вона зможе вплинути на брата. Знаю, він розповідає їй всілякі нісенітниці, але хтозна, може, вона зрозуміє, якого роду проблема ховається за його постійними «зізнаннями» у коханні.
— Ігорю, якщо ти ще раз з’явишся біля мого будинку або будеш чіплятися до мене, я звернуся до поліції, – ось що я маю йому сказати, та він, мабуть, навіть і не зрозуміє серйозності цього застереження. Вже було таке, коли він чекав мене біля під’їзду і силою намагався потягнути до себе додому.
Щоб бути готовою до всього, я навіть винесла диктофон на першу сторінку у телефоні. Тепер у мене все під контролем: кожен дзвінок, кожне повідомлення — доказ, який у разі чого піде прямо до поліції.
На якийсь час я відсторонилася від усіх його друзів і знайомих. Після чергового дзвінка видалила навіть останню спільну подругу. Вона все намагалася мене врозуміти, мовляв, «Може, ти пробачиш його? Він же тебе так кохає!». Але мені більше не потрібні люди, які підтримують таку його поведінку.
І ось якось вночі, коли я саме намагалася заснути, телефон знову заблимав. «Іро, вибач мені… Без тебе я не живу. Ти – моє повітря». А через хвилину знову дзвінок, потім ще один. Останньою краплею стало чергове повідомлення: «Я не можу без тебе жити. Я буду біля твого під’їзду. Якщо ти не прийдеш, це буде кінець».
Жити з ним я не можу, а діти бояться тата через його поведінку. Вони неохоче розмовляють з ним телефоном, хоча мені іноді здається, що він про них забув. До аліментів діло не доходить, у нього немає офіційної роботи. Я сподіваюся, що з часом він дасть мені спокій, тільки потрібно потерпіти.
